Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна. Страница 7

З цими словами Георг відчув, що його страх перед смертю на вогнищі остаточно розвіявся. На бенкеті, який відбувся на закінчення церемонії, він наївся досхочу. А коли в обідню пору поверталися з тіткою та Малією додому, хлопець сміливо і впевнено озирнувся. Хатину покривав справжній, на два скати, з фронтоном, дах, що майже плоско спускався на обидва боки. Шкіряні стіни закріплені планками і жердинами, а прямо над дверима намальована червона черепаха.

Георг не вірив своїм очам. Він ніби знову побачив сокиру, що лежала на столі у батьківській дерев'яній хаті. Швидко глянув на держак свого томагавка: і там також виблискував свіжою червоною фарбою овал з шістьма крапками навколо.

Хлопець збентежено переступив поріг Довгої Хати. Він був у роді Черепахи.

Георгові довелося вдруге вчитися ходити, тому що він спотикався на кожному кроці. Хлопець повинен був, наче маленька дитина, наново пізнавати світ, сповнений незнайомих запахів і звуків, знарядь і робіт, жестів і слів, світ, у якому він блудив, поки буденне життя села стало йому близьким і зрозумілим.

Ніколи не забуде він перших вражень нового буття: темна хата з запахом диму і дров, заколисуючий стукіт товкачів у ступі, приглушене булькання води в тикві і дзвінкий крик дітей, що вигукували його індійське ім'я: «Голубий Птах! Маленький Голубий Птах!»

У новий світ довелося вступати з труднощами і навпомацки одразу ж після прийомної церемонії.

Хлопець, наче вжалений, підхопився з порога кімнати, де він, щось обмірковуючи, нерухомо сидів після обіду, бо до вогнища підійшов індієць з хижим обличчям і сів, як свій.

Георг вибіг з дверей і надворі почав шукати Малію, але не знайшов. Хлопець поки що ніяк не міг збагнути, чого все ж таки треба його старому знайомому від роду Черепахи. Гупання маїсової ступки покликало Георга назад, до хати. Він одразу ж прошмигнув до тітки, яка дозволила йому кілька разів гупнути товкачем. Ого, який важкий! У хлопця незабаром віднялися руки. Зголоднілий, він пішов слідом за своєю захисницею в хату.

Вона вишкребла великий казан, наповнила його водою та крупою і знову повісила на поперечну жердину, що трималась у дерев'яних розвилках над вогнем. Хлопець з нетерпінням чекав приготувань до вечері, але ніхто навіть і не збирався готуватись. Індієць узяв миску з залишками каші, з'їв майже половину і ліг на лаві. Тітка нічого не їла. Вона вже збиралася лягти спати, і коли прийшла Малія, поправила хутра і, мов блискавка, і зникла під своєю матою. Уся сім'я спала на широкій лаві, що тяглася кругом попід стінами.

Георг жадібно глянув на казан і розчарований поповз на свою постіль з ведмежого хутра, скинув легінги, що муляли весь день, і сорочку. Важкий клубок підкотився йому до горла. Був би він зараз у Рейстауні!

Хлопець задрімав, але від голоду незабаром знову прокинувся. «Може, розбудити Малію?» Дівчинка лежала під стіною, навпроти нього. Зрештою бурчання в животі дойняло настільки, що Георг встав і почав тихенько пробиратися до Малії. Дощечки, які служили у комірчині підлогою, заскрипіли, він обережно опустився на коліна і беззвучно посувався далі.

В останніх відблисках вогню знайшов дівчинку. Її голова, схилена трохи набік, лежала на заячій шкурці, набитій мохом. Пасмо волосся спадало на обличчя, а з-під легкої рогозової мати виглядало кругленьке плече з вузликом од кофти.

Георг посмикав за мату. Тихеньке дихання вмить урвалося, з'явилась рука, змахнула пасмо волосся, і двоє чорних очей запитливо глянули на нього. Хлопець прошепотів:

— Малія, я дуже хочу їсти.

— Їсти? От дурненький, бери та й їж!

— А хіба можна самому брати? У мене сьогодні з обіду ще й рісочки не було в роті.

— З самого обіду?

Дівчинка підвелася.

— Ходімо, — сказала коротко і пішла до вогню. Вона вхопила чогось пальцем у казані, покуштувала і скривилась. Потім повернулась до другого, що висів на штанзі. Це була велика мідна посудина з дужкою.

Георг ще раніше звернув увагу на те, що, крім тітки, ще якась жінка варила на вогні і користувалась цим самим казаном. Малія покуштувала з нього їжу, і, здавалось, була задоволена, бо наповнила нею миску аж до країв.

— Малія, це ж не наш казан!

— Але ж ти голодний!

— Авжеж.

Георг вагався. Батьки завжди твердили, що красти — великий гріх, а чи й у цих червоношкірих розбійників так?

Це слово боляче вразило його. Хіба ж Малія розбійниця? Вона зовсім на них не схожа.

— Ну так їж, — перебила дівчинка його думки. Хлопець жадібно припав до маїсової каші. Малія присіла навпочіпки і підклала дров, щоб крупа за ніч упріла.

— А чому ти не поїв раніше?

— Я думав, що їстимемо всі разом.

— Усі разом? Хіба білі їдять усі разом?

Георг кивнув. Малія мало не розсміялася вголос, але своєчасно затулила рот рукою.

— У нас спочатку їдять чоловіки, потім жінки й діти. Але тільки в обід. А в інші години — хто коли захоче. Треба тільки підійти до казана і взяти. — Дівчинка ще більше понизила голос. — А знаєш, дядя Димний День їсть дуже часто, і тьотя потім свариться.

Незвичайне ім'я ніби застряло Георгові у вухах.

— Дядя Димний День? Хто це?

Малія показала на кімнату, біля задньої стіни якої спали дорослі.

— Ну, он той дядько!

Вона вжила індійське слово, але хлопець зрозумів, що мова йшла про шуліковидого.

— А я думав, що це твій батько.

Дівчинка знову затулила рукою рот, щоб не розсміятись.

Якби Георг уже тоді знав мову ірокезів, він зрозумів би, що це чуже слово означає «материн брат». Але Георгові треба було спочатку з'ясувати, що перед ним не сім'я з батьків і дітей, а що Димний День — дядько Малії по матері, що тітка зветься Кругла Хмара і що за перегородками в цій же хаті живуть ще дві сестри тітки Круглої Хмари з своїми сім'ями.

Малія пожвавішала, її обличчя потемніло. Вона, здається, добре все знала про всіх мешканців хати.

— Старша сестра тітки в цьому році керує доглядом за полями. А знаєш, дочка другої тітки — велике ледащо. Недавно вона замість того, щоб принести дров, порубала засувку. А коли в обід була гроза, всі марно шукали її, і дощ лив прямо в люк.

Із комірчини доносилося хропіння. Легенький вітрець гуляв по коридору. Вогняні бліки освітили дівчину, а потім, якусь хвильку потанцювавши на темному порозі, застрибали на одвірках, блискотливі й загадкові, мов ті таємниці ірокезької хати, що вперше насувалися на здивованого Георга. Мостина біля входу раптом заскрипіли.

— Душі мертвих зачиняють двері, — промимрила Малія, встала і потяглася до клуночка, що звисав із стелі, наче невиразна світла плямка на фоні темного даху. — Надто високо, допоможи мені!

Як тільки Георг підняв легеньку постать, меткі руки Малії підв'язали клуночок.

У її смуглих пальцях хлопець побачив пучок маленьких світлозелених рослин. Малія встромила носа глибоко в жовтенькі зірочки суцвіття, потім кілька разів провела букетиком по обличчю Георга і поклала квіти на порозі комірчини.

— Цього не люблять привиди і залишаться надворі, — прошепотіла вона і пірнула під мату.

Хлопцеві не йшли з думки її слова. З своєї постель він бачив жовті квіточки, що то з'являлися, то зникали у вогняних бліках. Георг відчував терпкий запах стебел і листя. «Від яких же привидів рятують ці квітки? Може, Малія має на увазі відьом? Чи є тут відьми? Та й шуліковидий майже схожий на чародія. Отже, це дядько Димний День. А що має означати догляд за полями?»

Отак ламаючи собі голову, він навіть не догадувався, що доля занесла його до роду ірокезів, який серед інших індійців — ленапів і вейєндотів — уперто дотримувався старих звичаїв: він був форпостом Довгої Хати в далекій рівнині Огайо.

Двері в нове життя відчинялися хлопцеві повільно і майже неохоче. Ледве зникав вир нових вражень, як туга за батьківщиною та гнітючий сум за рідними охоплювали його. Маленька кімнатка разом з її коричньовим порогом була для Георга останнім надійним притулком. Тут йому все знайоме: стіни з шкур, низенька лава з матами, скрип мостин і пучечки трав попід даховими балками. Але по той бік порога починалося вже невідоме, бо темна хата була сповнена загадковостей. В другому кінці коридора, мов чорна мертва печера, зяяла ще одна кімната. Там ніхто не жив, тітка використовувала її як комору. Звідти доносився гострий запах сухих дров, сушених фруктів і шкур.