Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна. Страница 26

Горелл взагалі дуже легко орієнтувався, до того ж Робертс переслав йому точний план, і він легко вийняв із дерну чемоданчик, поклав його в рюкзак і одразу ж почав квапитися додому.

Дома він напоїв Юлю, а коли вона заснула, вийшов на кухню і розкрив чемоданчик.

Зверху лежали гроші і документи. Під ними — частини приладу, загорнуті в чорну замшу. Горелл знав цей прилад; розгорнувши невеличкий пропелер, він глянув на фіолетовий блиск металу і похитав головою. Втікати буде важко: ця штука поставить на ноги багато небезпечних для нього людей.

Тепер лишалося одержати вибухівку, і можна буде розпочати диверсію.

Горелл замкнув чемоданчик у шафу і ліг спати.

Спав він спокійно.

Вранці несподівано прийшов кравець.

Увійшовши в передню, він оглянувся і спитав, чи немає в домі сердечних крапель, він забув узяти з собою нітрогліцерин, а почуває себе погано…

— Ви що, збожеволіли? — злісно спитав Горелл, витіснивши його на кухню і зачиняючи двері кухні перед носом Юлі. — Хто вам дозволив ходити до мене?

— Є термінове повідомлення! — сказав кравець, мацаючи свій пульс. — Думаєте, цікаво йти до вас? А якщо у мене трапиться інфаркт? Ось, візьміть!

Він всунув у руку Горелла капсулу і пішов. Юля рвалася в кухню, Горелл відчинив їй двері, а сам замкнувся у ванній. Ставши на табурет, під лампочкою в лупу він прочитав позачергове повідомлення Робертса.

«Ідіотство! — майже вголос промовив Горелл. — Міняють зв'язкового! Невже старик погорів? І в такий час, коли залишилися лічені дні!»

Ніщо не викликало в Горелла такої люті, як несподівана зміна зв'язкових.

По-перше, це означало додаткове тріпання нервів. Безпосереднього зв'язку з керівництвом немає. Перевірити повідомлення немає змоги. Чи довірятися новому зв'язковому? А що, коли провокація?

І, як на зло, в цей же день довелося їхати по вибухівку.

Після півторагодинного переїзду в електричці Горелл і Юля добралися, нарешті, до місця, вказаного на карті Робертса. На траві ще виднілися залишки від другого пікніка. Юля постелила плащ, лягла навзнак і почала розглядати розмиті хвилясті хмари.

— Як багато неба! — сказала вона Гореллу. — Іди сюди, подивись разом зі мною! Яке воно чисте і велике…

Горелл мовчав. Він курив і бродив по кущах, прощупуючи носком правої ноги грунт, шукаючи кусок підрізаного дерну.

— Не хочу я мандаринового саду! — сказала журливо Юля. — Нехай сосонки будуть, аби дома, в Росії… І навіщо нам цілий будинок? Все одно дітей нема. Купимо півдачі де-небудь під Москвою, і досить… Сусіди за стіною будуть…

— Помовч! — різко сказав Горелл. Він тільки що відчув, як зсунувся під ногою трав'янистий покрив. — Можеш ти помовчати хоч трохи?

Повертались вони додому вже присмерком, втомлені і мовчазні. Юля з жахом питала себе, навіщо їй цей чужий злобний чоловік. Ніби вгадавши її думки, Горелл нахилився і спитав:

— Втомилася? Нічого, скоро прийдемо.

Юлі стало ще страшніше. Як ніколи гостро вона відчула, що за теплою інтонацією його голосу немає почуття. Нічого немає, порожнеча… Що ж це таке? Як далі жити?

А Горелл, відкинувшись на спинку сидіння, думав про зустріч з новим зв'язковим. Що ж, може, Робертс просто страхується? У Горелла якось був випадок, коли підмінили зв'язкового тільки через те, що він надто багато знав. Мабуть, і тут так само.

Про зустріч із Пономарьовим Горелл не думав. Сам Пономарьов не справив на нього особливого враження… Горелл цілком точно відчув, що зв'язатися з ним неможливо. Цей бритоголовий, курносий чоловік з дуже світлими голубими очима зараз весь захоплений якимись своїми подіями і думками, і йому не до нових людей. Горелл відчув також, що Пономарьов надто насторожений, насторожений і напружений… Ні, з ним одно необережне слово може наробити багато клопоту…

Отже, перша частина завдання відпадає. Дізнатись про роботу Пономарьова не вдасться. Не треба рискувати найголовнішим!

Проблема, над якою працював Пономарьов, також мало турбувала Горелла. Він вважав, що безглуздо піклуватися про здоров'я людини, приреченої на смерть. Все одно в найближчі п'ять років доведеться знищити дуже багато людей, навіщо ж витрачати гроші і силу на лікування хвороб? Безглуздо!

Повернувшись додому, Горелл знову напоїв Юлю і, поклавши її спати, пішов у ванну оглядати другий чемоданчик.

У футлярі з чорної замші лежали великі кубики маси, ізольовані оболонкою з особливого свинцевого сплава. Коли прилад буде складено, він підніметься в повітря, досягне заданої висоти, заданої точки. Кубики зависнуть на підвідному пристрої, в потрібний момент кігті зчеплення розімкнуться, звільнять ізоляційну оболонку, вона впаде, і тоді станеться вибух, сила якого змішає все — цеглу, скло, бетон і людей.

Акуратно застебнувши замшові футляри, Горелл уклав кубики і замкнув чемоданчик у шафі.

Цю ніч він спав неспокійно. Заважала думка про нового зв'язкового. Вона застряла, як колючка, і нила десь біля мозочка.

Капітан Захаров прокинувся раніше, ніж звичайно. Він примусив себе повернутись на другий бік і заснути. Це довго не вдавалось. Нарешті, він задрімав, і в ту ж хвилину мати труснула його за плече і сказала:

— Льошо, уже час… Чого це ти сьогодні на роботу не встаєш?

— Ага, — пробурмотів Захаров, борючись зі сном, — мені сьогодні пізніше треба. Зараз!

Він добре розітерся мочалкою під холодним душем і сів снідати, не дозволяючи собі думати про те, що через півгодини він піде з дому на небезпечне бойове завдання. Власне, про що зараз думати? Все вирішено з Гарасимом Миколайовичем.

З досвіду Захаров знав: чим буденніше, спокійніше поставишся до справи, тим вона легше вдається.

Якщо йому не вдасться добитись від себе урівноваженого стану, нічого не вийде!

Але він доб'ється.

Захаров з'їв цілу сковорідку картоплі, запеченої, як він любив, зі сметаною і маслом у духовці. Полагодив матері електричний утюг. Почистив чоботи, хоч він повинен був сьогодні йти в цивільному. Витріпав килимок.

Усі ці дрібні хатні справи розсіяли його думки і привели, нарешті, в той спокійний, урівноважений стан, якого він добивався.

Телефон мовчав. Але Захаров знав, що полковник уже у відділі і, так само як і він, скоса поглядає на апарат, розуміючи, що дзвонити безглуздо! Нового нічого не скажеш, тільки вдариш один одного по нервах.

— Листів немає, мамо? — спитав Захаров, хоч знав, що листів нема, виходив на площадку сходів і дивився в отвори поштової скриньки.

— Немає, Льошенько. Так позавчора ж був. Оля писати не любить. Хіба що через тиждень тепер прийде…

«Нічого, звикне, то й полюбить! — думаючи про дружину і матір, вирішив Захаров. — Винен, звичайно, занадто самостійний характер Олі. Вона хоче все вирішувати і робити сама!» У всіх родинах дітей виховують бабусі, якщо вони є. Оля заявила, що відбавить дочку в дитячий садочок, а дома виховуватиме сама. Баба ходить навколо з повними очима сліз і мовчить, бо Захаров при першому ж натяку на сімейний конфлікт заявив, що ні материна, ні Олина дудка йому не підходить, він буде у всіх випадках поводитися так, як велить совість. «І не жалійтесь одна на одну, і не ходіть до мене з претензіями…» сказав він і, треба сказати, тримається з тих пір досить твердо.

Коли Оля виїздила в село, бабуся ночами не спала, переживала — як же мале справиться з порогами в хаті! Вже певно гуль наб'є! Потиличкою б не впала! Оля написала, що з першого ж дня в селі вони почали вчитись переходити пороги. І тепер освоїли завдання, уже переступаєм, тільки іноді сідаєм верхи на поріг. Ні, звичайно, у Ольги система правильна! Мама певно цілими днями перетаскувала б Аську через цей самий поріг на руках!

— Льошо, ти що?

— Іду, мамо! Бувайте здорові! Повернусь, як завжди, якщо затримаюсь на роботі, подзвоню!