Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович. Страница 14
Бо тебе єдину в світі
Все життя своє кохав.
Але вічно ота спішка,
Де не глянеш, світ – тюрма...
Де ж та посмішка, як квітка,
Що як Сонечко цвіла?
І ніхто не відгукнеться,
І як пам’ятник життю,
Ворон каркне, як проснеться,
Про любов – твою й мою.
13.10.1966 р.
НА ПРОВАЛЛІ
Я ще не стрів юначу мрію,
Тому тебе й не цілував,
Ходив по полю й тільки мекав,
Як іншу мамочку стрічав.
На лузі паслися телички,
Корівок ціла череда,
А я шукав свою спідничку,
В якій була б моя біда.
7.7.1964 р.
СВОЇЙ СУСІДЦІ
Вуста у жінки, як тюльпани,
А от слова, немов – герань,
І хоч сміється та, як пані,
Але, насправді, жінка – дрянь.
26.12.2011 р.
ЯКЩО НЕ ДАВАТЬ НІКОМУ
Нахріна нам світлі сіті,
Й гуркіт грому, так сказать,
Якщо в цьому Божім світі
Заборонять ще й кохать.
31.12.2011 р.
СВОЇМ СУСІДОНЬКАМ
Більш завидющої тварини –
Нема на світі від людини.
6.10.2012 р.
ЩОБ ВІРШІ ЧИТАЛИСЬ
Щоб кожен вірш усім подобавсь,
І міг всім душу веселить,
Тоді потрібно кожне слово,
Взять через серце пропустить.
27.12.2011 р.
СУСІДУ ПО ДАЧІ
Дурнішої людини в нас на дачі,
Як мій сусід – ніхто не бачив.
То з виду, ніби він – Адам,
Насправді ж він – із хамів хам.
Бо, як його творили Нень,
Видно, спіткнулись десь об пень.
3.1.3012 р.
МОЯ ЛЮБОВ
Давно уже моя душа
Зеленим гаєм відшуміла,
Коли ти пальчиком руки
Якось мого торкнулась тіла.
І з того часу кожен день
Я того дотику чекаю,
І жду твоїх нових пісень,
Коли я спать один лягаю.
10.4.1965 р.
ДО ВАС ЗВЕРТАЮСЯ Я, ЛЮДИ!
Якось життя людське проходить,
Немов літак в холодну даль,
І за собою залишає
Вузеньку димчату вуаль.
Даремно так людина б’ється,
Все чогось хоче, все спішить.
Життя два рази не дається,
Тому спіши хоч раз прожить.
Але ми часто винуваті,
Як винуваті ми самі,
Що сидимо самотньо в хаті,
Немов індики на сідлі.
Що сидимо, або шукаєм
Пригод на голову свою,
А потім всіх підряд ми лаєм,
Замість, щоб ніжитись в гаю.
Хіба для того я родився,
Хіба для того я живу?–
Аби тягнути з брата жили,
І душу мучити йому.
Бо він вже ніг носить не може,
А ти здоровий, як бичок,
Бо він трудився дні і ночі
А ти тинявсь, як дурачок,
Бо влаштувався десь в конторі
Якимсь придурком, ніби лом,
А сам й двох слів зв’язать не можеш,
Зате у тебе є диплом.
Хіба для цього ми родились?
Й якщо відверто вже сказать,
Чому ми вічно просим милість,
У тих, кого пора вбивать?
Ні! Не для того ми родились,
Щоб за паркан дітей ховати,
Щоб ті бува не закохались
У тих, в кого немає хати.
28.11.1966 р.
ЧОГО ТИ ЖДЕШ?
Чого ти ждеш, кого шукаєш,
Чому блукаєш без пуття?
Невже і досі ти не знаєш:
Грім не буває без тертя.
І хоч ти віриш й ще співаєш,
Але пісні твої сумні,
Бо ти і досі ще не знаєш,
Чому так сумно в Ірпені?
Дивлюсь на тебе і не знаю:
Ну чим тобі допомогти?
Бо біль і сум твій відчуваю,
Бо й сам такий же, як і ти.
І в мене теж душа, як рана,
І так, як в тебе – теж болить,
Бо як твоя спішить до мене,
До тебе так моя біжить.
2.4.1966 р.
МОЄ СОНЦЕ
Скільки вогню в очах дівочих!
Скільки в них літа і весни!
І всі вони так само хочуть,
Все того самого що й ми.
З ними пройшло моє дитинство,
Але зайти не міг в той сад,
Бо старші хлопці не пускали,
Щоб не відбили в них той скарб.
24.10.1966 р.
НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО
Відкрила акація чари свої,
І квітами, мов грудоньками,
Киває із лісу бентежно мені,
Щоб цвіт той погладив руками.
Що вмить забуваєш про старість, про біль,
Душа аж вирує від щастя,
І в душу вривається ніжності хміль –
Найбільше у світі багатство!
17.5.2012 р.
НАЙБІЛЬШЕ ЗЛО
Життю з історії відомо,
Що жінка то – найбільше зло,
З яким, як тільки б не боролись,
Однак ніщо не помогло.
Ламали дух могутніх армій
За їх не писану красу,
Навіть самі царі в кокардах,
Аби погладить їх косу.
Адама Єва полонила,
І той пішов смолу варить,
А когось зовсім розлюбила,
Що став сердега з горя пить.
З-за жінки вбив Тарас Андрія,
А корабель не йде у рейс,
З-за жінки іншої Марія
Стала крутить ще дужче прес.
Жіноча ніжність і підступність
Це теж,– хто хоче знати,– зло,
Тому отак-то невідступно
Хлопці і грають в «доміно».
А якщо жінка гляне в пляшку,
Або гороху з’їсть відро,
А потім біля тебе ляже,
То то хіба, скажіть, не зло?
А як ще свій шиньйон натягне,
То – все збігається село,
Що хлопці кидають роботу,
А то хіба, скажіть, не зло? –
Коли про скромність забувають
І так відкриють свій бульвар,
Що хлопців, навіть і стареньких,
І тих кидає тут же в жар?
То що вони дипломатичні,
То цього в них нам не віднять,
Але тоді це все буває,
Як в хлопців бакси шелестять.
І, головне, що все це знаєм,
Що всі жінки, як індюки,
Але ми все їм пробачаєм,
Тільки за те, що ті – жінки.
29,11.1966 р.
НЕ СВІТІТЬСЯ, ЗОРІ!
Не світіться, зорі, ви у цю хвилину,
Як лишаю з болем я свою дівчину.
Щоб ніхто не бачив ту на серці рану,
Про яку ще й думать не хотілось рано.
Вітре! Вій же, вій же на мою ти душу,
Вивій мій неспокій, протряси, як грушу.
Дощ іди потопом! Потопи те горе,
Бо воно безмежне, як велике море.
Щоб я більш не думав про кохання ясне,
Бо була надія і остання гасне.
Бо нема на світі вірності в любові,
То ж, нехай живе хоч та любов у – слові.
Я ж своє кохання підніму на небо,
Хай хоч іншим людям світить так, як треба.
Й понесу, як вимпел в – простір, в світ широкий,
Бо ж лишаю з болем облік кароокий.
Як мені це важко, до безтями страшно
З почуттям єдиним розійтись назавжди,
Бо ж я добре знаю: більш кохать не зможу,
І в житті ніколи не знайду пригожу.
І навіщо хлопці свої юні роки
Тратять на троянди, беручись за боки?
О, ти не постійна, нерозумна юність,
Де твої дотепи і стареча мудрість?
Де твоя відвага, і твоя порядність,
Оріони-зірки та далекоглядність?
Але сили волі досить все забути,
Щоб ті п’яні оргії більше вже не чути.
І не чуть й не бачить – ні троянд, петиній,
Краще бачить вишню, цвіт картоплі синій.
Він хоч не духм’яний й перлами не грає,
Та ж зате, пробачте, плід він смачний має.
7.6.1959 р.
ЯКБИ Я МАВ СВОЮ ХАТИНКУ
Якби я мав свою хатину
Та ще в ті роки молоді,
То не шукав би я дівчину,
Вона б сама прийшла тоді.
8.6.1957 р.
НА ПЛЯЖІ
Пішов і я одного разу
На пляж, аби позасмагать,