Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса. Страница 33

З боку фургона, який залишили будiвельники, з'являється миршавий чоловiк у шапочцi, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголiв. Вiн кричить: "Гей, Марусько, ти що, багатiйка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?" Жiнка зiтхнула, полiзла у смiтник, витягла шубу, схопила її за рукав i потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму мiстi.

ix)

Клята слава. Про мене почали плiткарити, приглядатися, обговорювати мою свiтлу постать. Що я вдягнув, що я сказав i на що натякнув. За iнших умов, можливо, це було б навiть приємно, але не зараз. Погано, коли керiвництво шиє тебе в дурнi. Ще гiрше, коли керiвництво вирiшує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливовi зв'язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не мiсце крiпиться до дупи, а дупа до мiсця, i кожну дупу вiд будь-якого мiсця легко вiдiдрати. Щоб наклеїти iншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повiльно. Можуть, не помiчати, можуть чiплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керiвництво має сотнi, тисячi засобiв для того, щоб поставити тебе на те мiсце, яке воно для тебе пiдiбрало.

Тi, хто кликав тебе на обiд, охоче реготав iз тобою за келихом пива чи стрiляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечерi в генделик, зараз мовчки кивають у вiдповiдь на твоє вiтання. Вони уникають зустрiчей навiть iз твоїми очима. Вони давно навчилися розумiти натяки.

Васятко сказав, що вiн не любить "гнилих компромiсiв", тому на Кубу його супроводжуватиме Вiка, яка й гадки не має, що воно таке є - iспанська мова, яка читає "hola" як "хола" i не має жодної дотичностi до мiжнародних зв'язкiв. Я думаю, ви вже зрозумiли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник мiнiстра, якого тут фактично нiхто не шанує: "Хто ця дупа? Хто їй радий?" "Вiн тут нiхто, це саме, буде вiн мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по цi самi… а не вийде. Буде воно тут втручатися…"

Усе "це саме", крiм зауваження щодо заступника мiнiстра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацiю, яка має ощасливити своєю присутнiстю Кубу, Васятко проголошує в мiкрофон нiмецької фiрми "Брьохлер". Влучна назва для фiрми, що виготовляє мiкрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кiмнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два мiсяцi я перебуваю пiд пресингом. Мене позбавлено права на вiдпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачi з Мiжнародної органiзацiї працi? Лiпше, нiж патякати про порушення прав вагiтних жiнок у Марокко та неповнолiтнiх, яких використовують як валiзи колумбiйськi наркобарони, врятували б маленького українського чиновника вiд бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усi, хто намагається менi сподобатися, тому що дехто вважає правильним - подобатися фаворитам навiть тих, хто не дуже популярний у цих стiнах, а також тi, хто намагається вичавити з мене кишки.

Втiм, є одна людина, котра обмежила наше спiлкування, але все одно пiдтримує мене. Чи може бути чимось iншим за моральну пiдтримку ця тиха пiсенька: "Це саме, це саме… мучусь…" (на мотив "Бессаме мучо" наспiвує улюбленi слова-паразити Васятка мiй друг Iгорко. Так, той самий Iгорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника мiнiстра, вiдомого мисливця на запорiзьких вепрiв).

Васятко продовжує говорити про гнилi компромiси i про те, що вiн, Васятко, нiколи на них не йде. Я уявляю собi компромiс у виглядi стиглого банана, але ж тiльки здерши бананову шкiрку, можна побачити, що плiд гнилий? Варвара Адольфiвна, яка милується своїм шефом i завжди напоготовi, щоб захихотiти, почувши його пришелепуватi жарти, сама дала Васятку вiрне прiзвисько. "Васятко". Потiм вона казала, що була п'яна, несповна розуму, розгублена та зневiрена його нерiшучiстю, тому й видала тезу перед вiрною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлiнню кадрiв, а це означає - буквально всiм.

Ось що вона говорила: "Васi подiляються на Василiв та Васяток. Василi - це рiшучi чоловiки, справжнi лiдери, стратеги. А є - Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно нiколи не згоднi".

Валерiй Леонiдович малює вiсiмки. Мабуть, мрiє про вiчне життя, викреслюючи цi символи нескiнченностi, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це - мiй мобiльний телефон. Вираз обличчя Васятка менi не вдається, на превеликий жаль, зафiксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирiзають гланди, чи матерi Терези, яка прокинулася з пiрсингом у пупi. Мене запрошують на вечерю. I я погоджуюся, можливо, менi зроблять пропозицiю, вiд якої вiдмовляються тiльки рiдкiснi дурники. Сподiваюся, що це не мiй випадок. У Вiкторiї надзвичайно зацiкавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всерединi? Який такий мозок? Краще б Вiкторiя думала, що приховує моя ширiнка. Коза.

У приймальнi тиша. Двi бруднi чашки з кавовою гущею свiдчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає - дванадцять). Я шукаю на столi, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Менi треба надряпати записку вiд її iменi.

Щось на кшталт: "Станiславе Владиславовичу, вас термiново викликають на нараду в мiнiстерство". Ця наволоч тут не пише. Натомiсть я залишаю записку їй: "Термiново викликали на нараду". I - пiдпис. Щоб її, де можна швендяти цiлими днями?

Бiля ресторану "Дiксiленд" чергують катафалки. За часiв моєї належностi до дуже великого бiзнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: "Агов, що ти тут забула, дiвчинко?"

Вони вже там. Заступник мiнiстра та два чоловiки з очима, що харчуються першокласною сенсiмiлiєю. Вони пiдiймаються, тиснуть менi руку, часи повертаються? Е, нi. Тодi, вiтаючись зi мною, вiталися iз тестем. А зараз, вiтаючись зi мною, вiтаються з посадою, що я обiймаю. З кимось iз нас вiтаються просто так? Тому що це - ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посмiхається акулячими плавцями, розкриває для вас обiйми - вiдiрванi щупальця восьминогiв, тобто смердить великими грошима. Я посмiхаюся їм у вiдповiдь, далi буде.

Їх цiкавить довiдка щодо iнвестицiйного клiмату, але не та, що ми пiдготували, а та, яка б мала вiдобразити справжнiй стан речей. Смiшнi люди, хiба їм не вiдомо про метод компiляцiї? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щiк, рухiв брiвок та виразу очей. Я зараз буквально за пiвгодини напишу вам список фраз i потрiбних слiв, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очi навiть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…

короткометражну стрiчку про типових персонажiв київських ресторацiй

"У вас замовлено стiл?" - питає менеджер у групи молодикiв у бiлому. Вони мовчать. "Вибачте, але мiсць немає". При цьому менеджер нервово поглядає на чоловiка похилого вiку, що п'є вже другу поспiль фiлiжанку кави й читає газету. В його поглядi будь-хто може прочитати: "Бери шинель, повзи додому, стара черепахо". Чоловiк похилого вiку не бачить виразу обличчя менеджера, вiн, мабуть, бажає бачити себе в основному складi "Челсi", зi шпальт газети, що вiн читає, на нього поглядає сором'язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олiгарх iз борiдкою приспустив вiї й жалкує, що не може поки що побачити чоловiка похилого вiку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всi вони зiтхають однаково, i менеджер, якого дратує клiєнт, i чоловiк похилого вiку, який тiльки-но закiнчив виснажливу розмову з Абрамовичем.