Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Денисенко Лариса. Страница 26

vii)

Якщо спостерiгати за тiнню людей, що чистять зуби, то вони схожi на скрипалiв. Хтось дуже енергiйний - так азартно стрибає смичок; хтось дуже романтичний - повiльний рух смичка, беззахисний нахил голови. Менi подобається моє ранкове обличчя. Воно молоде й безневинне. Вiї та губи трохи припухлi, риси м'якi, нiжнi. Пастельна акварель. У таких жiнок часто закохувалися безпораднi поети й митцi. Вiчна юнiсть. Я сама собi подобаюся, рухаюся вiльно, тiло моє гнучке, думки чистi та вiдкритi. Тiльки за можливiсть бачити себе такою - спасибi вам, ранки.

Я не переконана, що ви вiдразу закохаєтеся в бiг. Принаймнi моя Юлька починала бiгати зi мною кiлька разiв, але все зводилося до того, що вона кульгала поряд до набережної, пленталася в хвостi, а я скручувала шию, щоб подивитися, чи не втекла вона додому. Вона не тiкала. Я починала свiй бiг, а Юлька сiдала на дамбi й чекала, коли я зроблю потрiбну кiлькiсть кiл, а потiм пригощала мене настоєм з шипшини та цедри помаранча, який щовечора запарювала її турботлива бабця в японському червоному термосi, прикрашеному грайливими яскравими рибками. Намалювати рибок на вмiстилищi для окропу - це трюк. Добрi, винахiдливi японцi. «А що вони, по-твоєму, мали намалювати - яскраве яйце?» Питалася Юлька. (Той хлопець, який захопив у полон мiй пакет «Шамбала», мабуть, сказав би таке: «Не хвилюйтеся, цей термос у минулому був завзятим рибалкою».) Юлька мужньо вставала вранцi близько тижня, потiм телефонувала, вибачалась i говорила, що пiсля цього «маршу бадьоростi» вона приходить додому така розбита, наче цiлу нiч не спала. Мене ж бiг заспокоював, як нiщо iнше.

Коли мої ноги пружно торкалися землi, коли земля вiдчувала мiй ритм, вона була такою слухняною пiд моїми ногами, вiд мене йшло вiдчуття спорожнiлостi. Легенi приймали свiже ранкове повiтря. Очi вiталися з обрiєм. «Я живу». Говорило моє тiло. «При-вiт, хо-чеш но-ву Ма-до-ну-ну?» Дихання слухається твоїх рухiв. Людино-доберман без добермана. Я впiзнаю його ще до того, як вiн звертається до мене, як усiх тих, хто постiйно бiгає, я впiзнаю його за диханням. «Де (подих) твiй (подих) пес (подих)»? «Пес хво-рi-є«. Я знаю, як це нестерпно, коли хворiє собака. Нiмий клубок болю.

Колись у мене був собака. Шикарний нiмецький дог на iм'я Ричард. Ричард був за характером флегматиком: вiн не любив зайвих рухiв; не розумiв собак, що з гарчанням знавiснiло ганяють кицьок; не розумiв, як можна годинами гавкотiти на господарiв, щоб тi кинули м'яча; не розумiв, як можна принизливо скавучати - випрошувати собi їжу. «Прийдуть, ще й будуть вмовляти з'їсти курячу печiнку». Так вiн, мабуть, думав. Ця дивна собачача iстота.

«Дiвчино, там ваш пес витяг якусь гидоту з води». Сказав менi Хлопчик, що бiгав без взуття. Взимку теж. Я подивилася вниз i справдi побачила Ричарда бiля якоїсь гидоти. «Це, мабуть, корч?» Невпевнено спитала невiдомо в кого я. «Фу». Спокiйно сказала я Ричарду, бо знала, вiн спокiйний собака i не любить, коли хтось здiймає галас. «До мене!» Ричард задрав пику в мiй бiк, але не зробив нi кроку. «До мене. Швидко!» Наполягала я. Хлопчик, що бiгав без взуття, нiкуди не побiг. Вiн стояв поруч i приглядався до корча. «Щось вiн до вас не дуже хоче. А давайте пiдiйдемо й подивимося, що там i як?» Запропонував вiн.

Я вже хотiла сказати, що особисто в мене немає часу роздивлятися корча й порпатись у холоднiй водi, коли побачила, як Ричард всiвся у воду й заскиглив. Я не знала, що вiн умiє скиглити. Крiм того, Ричард дуже не любив води. Щоб вiн сiв у воду? Нiколи. Ми з Хлопчиком майже скотилися вниз. Варто зауважити, що зiр у Хлопчика був кращий за мiй. Тому вiн ще на пiвдорозi чомусь шарпнувся до кущiв, де його голосно знудило. Я ж короткозора, тому менi довелося пiдiйти ближче. Потiм менi довелося вiдтягувати Ричарда, котрий опирався всiма своїми сiмдесятьма кiлограмами. Бiля його королiвських лап погiдно погойдувався в прибережних водах набубнявiлий труп. Якщо добряче придивитися, то було зрозумiло, що цей труп - жiночий.

Я була закохана в смерть, а ще - досить законослухняна громадянка, тому передала Ричарда Хлопчику, з яким робилося щось на кшталт «крутя, мотя та колотя». А сама побiгла шукати телефон, щоб викликати мiлiцiю. I вони приїхали. Спочатку однi, потiм - iншi.

«Так, блiна. I хто знайшов це страшко?» Спитав поважний вусань. «Та ось. Ричард». «Iноземець? Хай йому грець, блiна. Яка мама його тут носила зрання, блiна?» «Воно - собака. Гуляло, мабуть». «Ну да. Гуляло воно. Ти покази з нього зняв? Хай, падло, розпишеться на кожнiй сторiнцi, мене будуть смикати, i я його буду смикати, блiна. А може це воно, сука? Може, воно, блiна, її вбило? Може, вона, ця от, завагiтнiла, а воно, сука, злякалося та її вбило! Кiнцi у воду. Натурально, блiна». «Та воно ж собака. Собака справжня». «Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блiна, нашi люди так не поводяться. Де вiн?

Вiн - негр? То де ця чорна потвора? Зара' ми…» «Е, хвилиночку». Сказала тодi я. «Воно не чорне, i воно не сука. Воно пес, мармурового кольору, арлекiн». «Арлекiн? Воно що, клоун у цирку?»

Здивовано перепитав вусань. «I воно нiчого пiдписувати не буде. Воно не вмiє«. «Клоун-калiка?» Поцiкавився мiлiцiонер. «Без ручок та нiжок? Ой, бiднесенький, ага. Хрiном буде пiдписувати протоколи в мене. А ти сама хто, блiна, така?» Поки я думала, як краще сформулювати, «хто я, блiна, така», iнший мiлiцiонер потяг вусаня за рукав i тицьнув у напрямку Ричарда, якого було прив'язано до стовбура тополi. «О». Тiльки й сказав вiн. «Ричард?» Уточнив у Ричарда вусань. «Саме так!» Прогарчав тополевий в'язень.

У моїх руках веселий «глянець». У черговий раз цi доскiпливi люди (полiрованi «глянцем») дарують менi нагоду пролiзти в матку Дженiфер Анiстон, труси Бреда Пiта й до рота Анжелiни Джолi. Цiкаво, як почуваються люди, можливiсть чи неможливiсть вагiтностi яких та збереження шлюбу обговорює вся планета впродовж цiлого року? Але не думаю, що вiд цього вони пiдстрибують у захватi на своїх персонально-змодельованих лiжечках. Бiльш вiрогiдно, що ними вже створено спiлку помсти глянцевим журналiстам. А Шарон Стоун, маскуючись проведенням благодiйної вечiрки для збирання коштiв дiтям, що захворiли на СНIД, уже зiбрала пару мiльйонiв для оплати близького знайомства кiлерiв iз головною редакцiєю журналу «Хардкопi».

Були часи, коли я таке в руки не брала. Гидувала. Щоб я таке читала? То вже нiколи. Краще нiчого не читати. А потiм я зрозумiла, чого люди читають дешевi й банальнi глянцi, детективи чи романи про кохання: того ж, що й слухають попсове радiо. Суто з егоїстичних мiркувань. Тому що всi цi речi зовсiм не вiдволiкають вiд себе. Вони як тло.

Наче харчуєшся ними, як у фаст-фудi. Харчуєшся, а одночасно можеш про щось, наприклад, мрiяти. Їхнi лiтери, їхнi звуки, картинки - не вiдволiкають, не чiпляють, не змушують змiнювати своє життя. Погодьтеся, змiнювати своє життя - не така легка й приємна справа. Можливо - корисна, можливо - потрiбна, але неприємна. Навiть змiнювати паскудне життя. Змiнювати - це докладати зусиль. А хiба вона завжди в нас є, ця сила? Адже так легко домовитися з розповiдями Донцової, щоб вони тебе не чiпали й нi до чого не примушували, чи не так? А спробуйте в такому ключi поговорити, наприклад, з викладами Томаса Манна? Спробуйте, потiм поговоримо.

Я спостерiгала за змiнами, яких зазнавала Мадонна протягом свого життя. Це, я вам скажу, щось. У Мадонни таке обличчя, що виглядає природним повсякчас. Якщо перенести її в будь-яку епоху, вона буде виглядати саме так, як виглядають тi, хто в цiй епосi живе. Вагоном у цю мить мандрувала жiночка, яка спiвала християнськi пiснi й збирала грошi на потреби церкви. Не знаю, чи розумiється Церква на Бозi, але на комерцiї вона чудово розумiється. На хвилину жiночка зупинилася бiля мене, тицьнула мiж нiг Мадонни i промовила: «Ось iз ними ти палатимеш у Пеклi». «Надзвичайно християнський пiдхiд». Закинула я їй. Вона притрусила мене прокльонами. «Чи ви чули десь християнськi прокльони?»