Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Денисенко Лариса. Страница 4

I от сталося страшне. У Краву закохалася моя Юлька. Вона стала загадковою, припинила менi телефонувати щогодини. Стежила за ним, освiдчувалася в коханнi попiд його балконом (Крава мешкав на першому поверсi), спiвала йому пiд гiтару й навiть написала пiд вiкнами: «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Величезними лiтерами, якi час вiд часу пiдмальовувала. Це чомусь дуже веселило сусiдiв. На Краву постiйно тикали пальцем, кидалися в нього iдiотськими лiчилками: «Кравченко, Крава всiм дiвкам забава!» й таке iнше, навiть здавалося, що його волосся почало темнiшати через усю цю дiвочу увагу та власнi нерви. Коли йому запропонували знятися в кiно, вiн так почав трусити руками, що злякав асистентку режисера. Жiночка не могла зрозумiти, в чому рiч, а вiн, мабуть, уявив собi, який галас почнеться пiд його вiкнами, коли стрiчка вийде на екрани.

Я вже не пам'ятаю чому, але якийсь час я себе вважала Юльчиною боржницею (можливо, вона дала скатати математику чи вийшла вiдповiдати замiсть мене на хiмiї, в нашому класi то була поширена практика, бо вчителька хiмiї була закохана в нашого фiзрука й не вiдволiкалася на такi незначнi речi: їй було байдуже, чи вийшов до дошки учень, якого вона викликала, чи хтось iнший), i одного разу Юлька цим скористалася. На великiй перервi пiдiйшла до мене i промовила таке: «Жити не можу без Крави. Я ж усе роблю, щоб… А вiн? А вiн на мене не реагує. Вчора мама говорила: є такi бабцi, якi ворожать на кохання за фотокарткою. А ще для надiйностi треба дiстати якийсь iнтимний предмет об'єкта кохання, краще труси…»

I я подумала: еге, ось i воно. Вiдплата. Не можна бути такою дурепою, щоб залазити в борги до власних подруг. Я уявила собi, яким чином можна дiстати труси в Кравченка. Добровiльно ж вiн їх не вiддасть! Я зiтхнула, менi стало моторошно. Напад у чоловiчому туалетi? Або нi: пiдiйти й спитати, а чи не треба тобi, Краво, щось попрати? Що,

нiчого брудного немає? А може, труси? «Над чим ти замислилася?» - запитала Юлька. «Як зняти з Кравченка труси», - щиро вiдповiла я. «Та ти що!» - обурилась Юлька, i я зрозумiла, що щастя стягти з живого Кравченка труси не для мене. В Юльки був план. «Адже ти ще з пiонерського табору краще за всiх лазиш по деревах, так? Так. А ще вiдкриваєш будь-якi дверi шпильками, так? Так. Отже, ти залазиш до нього на балкон або через кватирку, а потiм вiдчиниш дверi та впустиш туди мене. I вже я буду шукати труси та фотокартки. Тому що все це має потрапити прямо в мої руки, а не до когось iншого, зрозумiло?» «I коли, е-е-е, ми це будемо робити?» - спитала я, особа, що володiла навичками зразкового крадiя. «Завтра буде повний мiсяць. Це саме воно для ворожби! Тобто треба йти прямо зараз. Збрешемо щось хiмiчцi, їй не до нас. А у Крави контрольна з геометрiї, тобто сидiтиме вiн тихо у класi й строчитиме. А його мати з батьком на роботi».

I ми пiшли. Ось будинок Кравченка. Розташовано його поруч зi школою. Був травень, i все дихало квiтами, iспитами, що швидко наближалися, та канiкулами, якi корчили нам зухвалi мармизи за спинами суворих iспитiв. Балконнi дверi були вiдчиненi. Це свiдчило про незрозумiлу байдужiсть до власного майна з боку Кравченкiв. Але менi це було на руку. Я легко залiзла на балкон, Юлька стояла на шухерi, добре ще, що поруч не паслися, вишукуючи новi плiтки, лавовi бабцi. Бабцi, мабуть, стояли в чергах за курми з татуюванням на стегенцях, яйцями з гостiвським орнаментом та прозорим молоком. У Кравченковiй домiвцi було затишно, тiльки годинник намагався потрапити в лад iз ритмом мого пульсу. Але скоро мудрий час припинив свої спроби наздогнати його. Iнколи наш пульс випереджає час. «Скорiше! Що ти там роздивляєшся?» - шепотiла Юлька.

I я вiдчинила їй дверi. А потiм вийшла, грюкнувши ними за собою. Юлька довго вовтузилася. Менi набридло, i я почала розглядати бузок пiд вiкнами: обiрвати чи нi? Минуло хвилин десять, як я побачила… Краву. Менi навiть зараз важко описати свiй тодiшнiй стан, коли я побачила його вродливу свiтловолосу голову, цигарку «НБ» в його довгих пальцях та модну на той час польову сумку через плече. На балкон видряпалася Юлька, зашепотiла: «Слухай, не розумiю, як вiдкрити дверi, якими ти грюкнула. Я майже все знайшла. Фотокартку - зразу. А от труси… Не знаю, де його, а де його батька, вхопила двi пари про всяк випадок». «Швидко виходь iз квартири, дурепо ти ненормальна, - iстерично прошепотiла я. - Вiн iде!» «Хто?» «Крава!» «Як? У нього ж контрольна… Боже мiй, а як же я вийду? Я не можу вiдчинити цi клятi дверi! Боже мiй, що ж тепер буде, що буде?» «Слухай, не репетуй, вiн уже виходить на фiнiшну пряму. Там проста засувка. Смикни її в бiк, та й усе». «Легко тобi говорити. Я не мо-жу-у-у-у-у!», - завила на балконi коханого Юлька й висякала носа в труси коханого.

«Стрибай з балкона!»

«Не можу-у-у-у-у. Висоти боюся».

Я кинулася назустрiч Кравi. А що було робити? «Привiт, Сергiю. То як контрольна?» - спитала я. Вiн випустив з рук цигарку. Я з ним заговорила! Це було ще бiльш несподiвано, нiж якби з ним заговорила шкiльна ганчiрка, яку мотузкою припинали до дошки. «Може, погуляємо?» - запропонувала я. «Що тобi треба?» - запитав Крава. Першi красенi рiдко вiдзначаються ввiчливiстю. «Нiчого менi не треба. Може, пройдемося до грибка?» «Добре». Вiн засунув руки до кишень i першим рiшуче попрямував до грибка. Я пленталася позаду.

Я не знала, про що можна було говорити з Кравченком. Абсолютно не знала. В мене вже тодi були певнi проблеми з «говорити». Я уникала розмов, там де можна було написати, подумати чи мовчати замiсть говорити. I я писала, думала та мовчала. Саме тому я почала Кравченка цiлувати. До того я нi з ким не цiлувалася. На вiдмiну вiд Кравченка, котрому доводилося цим займатися досить часто. Що вам розповiсти про перший поцiлунок? Вiн смакував менi Юльчиним страхом. Ми цiлувалися. Пiд грибком притулилися одне до одного нашi шкiльнi сумки, покинутi та самотнi. «Зайдемо до мене?» - запропонував Кравченко, коли цiлуватися йому набридло. I я знову покiрно попленталася за ним.

Бiля будинку ми зустрiли Юльку. В неї були подряпанi колiна. Вона стояла i мовчки дивилася на напис «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». «О, i ти тут», - сказав Кравченко i криво посмiхнувся: «За тобою що, чорти гналися?» Юльчина форма була брудною. «Собака покусав», - сказала Юлька. «Ой, Юлю, треба до шкiльного медпункту, негайно!» - зрадiла я, тому що Кравченко у поєднаннi зi своєю порожньою хатою лякав мене страшенно. «Вибач, Сергiю, е-е-е. Iншим разом, е-е-е, зайду. Треба Юльцi допомогти». «Та ну? Як хочеш». Йому було байдуже.

Юлька запитала, що ми робили. «Курили», - вiдповiла я. «Ти ж не куриш!» - обурилася Юлька. «Я й не цiлуюсь», - подумала я. Зiтхнули разом. «А я з балкона зiстрибнула. Боялася, але ще бiльш боялася, що вiн зараз як прийде…»

У Юльки так нiчого з Кравою i не вийшло. Певно, труси були таки батьковi. От якби Юлька потрапила на очi Кравченковому батьку, тодi було б їй щастя.

А потiм, коли ми вперше по-дорослому напилися, вона сказала менi, що давно в мене закохана. «Це, мабуть, тому, що в тебе його очi. Сергiєвi очi. А ти знаєш, дитяче кохання нiколи не забувається». Це було нестерпно. «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Немає вже того напису. Немає вже тут Юльки. А я тодi настiльки злякалася сили її почуттiв, що не здатна була розмiрковувати над тим, жарт це, чи нi, п'яна балаканина, чи нi, правда, чи нi. Я зробила те, що робила завжди. Я сховалася. Я уникала спiлкування.

Майборода теж мене кохав. Але на якомусь етапi його почуття, що кипiли й кипiли, нарештi випарувалися, як не було. Я цього не помiтила.

Ще б пак. Я з тих людей, у яких завжди збiгає молоко, якi не здатнi стежити навiть за чайником. Як людина, що не може вчасно вимкнути чайника, може зрозумiти, що киплять почуття? Та нiяк.

З Майбородою ми з Юлькою познайомилися в пiонерському таборi. Я його навчила, як за допомогою плойки, яку брала з собою Юлька завивати кучерi, можна тi самi кучерi вирiвнювати. У Майбороди була буйна чуприна, яку вiн ненавидiв. Так ми й познайомилися. Ми з Юлькою його звали - Май. А нас трьох звали «Ганамаюл». Вiд Ганна, Майборода, Юлька. I нам це дуже подобалося. Бо ганамаюл було дуже хитре звiрятко з величезним пухнастим хвостом. Воно стрибало, мало гострi зубки та вмiло лазити по деревах. Ну i, звiсно, лiтати, лiтав ганамаюл легко! Я розумiла, звичайно, що подобаюся Майбородi, але сприймала це, як прочитану в книзi фразу: «Майборода закохався в Ганну». Беземоцiйно. Наче то були невiдомий лицар Майборода та невiдома книжкова панна Ганна.