Сарабанда банди Сари - Денисенко Лариса. Страница 25

«Сенсацiя: КИТИ та ДЕЛЬФIНИ = Педофiли. Закамуфльоване вiдоме спливає на поверхню!»

Саме так починалася моя стаття для Таллiя.

«Всiм вiдомо, що кити та дельфiни люблять гратися з дiтьми. Контакт з ними використовують в багатьох реабiлiтацiйних програмах. Неодноразово можна бачити, як дельфiни пiдпливають до узбережжя та заграють з дiтьми. Цiкаво, що нiхто досi не поставив просте запитання: навiщо це потрiбно дельфiнам? Дiти люблять все нове i незрозумiле, а от навiщо дельфiнам дiти? Чому дельфiни дозволяють невiдомим тваринам (саме так вони повиннi сприймати дiтей) гратися з ними? Варто сказати, що легковажно до цiєї проблеми ставився i кiнематограф, i мультиплiкацiя. Другом дiтлахiв змальовано кита Вiллi у стрiчках «Врятуйте Вiллi» та «Врятуйте Вiллi-2». Дружба дiвчинки та дельфiна поетично оспiвується в мультиплiкацiйному фильмi «Дiвчинка та дельфiн». Невже нiкому нiколи не видалося це пiдозрiлим? Те саме стосується стрiчок «Озеро на днi моря» та «Пiдводнi берети», а також найвiдомiшого мультфiльму про пригоди китеняти Мобi Дiка. Варто зауважити, що всi цi стрiчки або американського, або радянського виробництва. Чи це не свiдчить про те, що великi держави використовували потяг китiв та дельфiнiв до дiтей з певною метою? Можливо, це один з проектiв, породжений Холодною вiйною. Цiкаво, що вiдомий знавець як тваринного свiту, так i свiту дитини, стариган Кiплiнг, вiддав людське дитинча Мауглi на виховання до вовчої зграї, бо знав: якщо вони його не зжеруть, вiн зростатиме як звичайне вовченятко, тобто це катастрофiчно не позначиться на його психiцi. Якби з китами та дельфiнами було все добре - як нас постiйно запевняють псевдовченi - невже класик не зрозумiв би, що вiддати Мауглi на виховання китам значно природнiше й безпечнiше? Нi, вiн був переконаний, що така дитяча травма як зґвалтування, не минеться, i її не можна буде закамуфлювати жодними побрехеньками. Мауглi стане приреченим. Настали iншi часи i всiм нам слiд замислитися над дивною сутнiстю потягу велетней морiв до наших нащадкiв. Та нарештi оголосити правду!

Я хотiв пiдхопитися, побiгти до своєї спальнi та зробити з Мiлiка другу ковдру. Клаптикову. Але не змiг, бо не вiдчував кiсток. Я на хвилину уявив вираз обличчя Таллiя, що вчитується в цей кито-шедевр. Обличчя Таллiя, який до вчасностi та якостi поданого матерiалу ставиться з таким самим пiдвищеним пiєтетом, як до блиску власного волосся та взуття. Я б там бiльше не працював, мабуть: Таллiй пригадав би менi навiть те, що я спав з його секретаркою. З iншого боку, не думаю, що мiй секретаркогрiх мiг би змiнити нашi з ним стосунки, але у поєднаннi з китами-педофiлами це могло б вибухнути.

Я сидiв та перечитував останнiй абзац свого файлу. Ганяв курсив екраном, i от тодi побачив, що iснує «Orcinus orca»1. Механiчно, нi на що не сподiваючись, я вiдкрив цей клон i уздрiв свiй старий файл. Уффф. Дрiбними зеленими лiтерками в кiнцi було написано: «I не соромно вам за вшанування збоченських монстрiв? За всi цi захопливi словеснi нашарування? Ви отримаєте повчальний урок за свою легковажнiсть. З повагою, жертва китячого групового зґвалтування. PAIX». Я зареготав. Дуже тихо, самим носом. Террi вiдчув коливання та глипнув на мене з фотелю. Потiм вирiшив, що не побачить бiльше нiчого цiкавого, i вклався, тицьнувши фотель вологим носом.

Мала потвора. Пiткрадiй1! Пiткрадiй… Цiкава, певне, iстота, краде пiт. Мабуть, саме з цього нещасного звiрятка роблять дезодоранти… А може, це пiт крадiя? Певно, що так! От гидота. Пiт крадiя - Мiлiк. Про всяк випадок я зберiг свiй файл пiд iншою назвою та надiслав його на двi поштовi адреси. А раптом це огидне дитяче створiння прокрадеться вночi до мого компа та зробить чергову пiдступнiсть? Так. I пароль змiнимо. «Пiткрадiй1». Потiм я пiдiйшов до кватирки та закурив. Я подумав: треба цьому обмилку щось зробити. З чого вiн починає свiй гидотний день? Псувати їжу я не буду. Зрештою, панi Емiлiя не винна. Хоча я б на її мiсцi добряче подумав i перед тим, як зачинати, i перед тим, як народжувати Мiлiка. Але хiба вона знала, бiдна, що вскочить у таку халепу? Бiднi жiнки: їм дароване щастя народжувати (на мiй хлопський розум це все-таки щастя), але з них завжди можна суворо запитати: це ти народила таку от наволоч, вбивцю, гвалтiвника? I немає в них жодної можливостi тицьнути пальцем в чоловiка. «Нi, не я, це все вiн!» Нiчого не вийде. Сама народила - сама й вiдповiдай…

Знайшов! Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я навшпиньки пiдiйшов до родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Господи, як вiн нагадував менi труну! Треба подивитися, хто вигадав пiанiно, може якийсь невiдомий трунар? Я обережно вiдкинув кришку та побачив молоточки, в яких переховувався партизан-хом'як стареньких Саранських. «То ось ви якi», - подумав. З трьох серветок я зробив кляпа. Це буде кляп для родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann», це буде кляп для Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя, це буде суперкляп! Тiльки тепер слiд добряче подумати, куди його вкласти. Сюди чи туди? Шкода, що я не розумiюся на музичнiй грамотi. Покладемо десь у центрi склепу. Стовiдсотково рученята капосного Мiлiка проходитимуться центром, не може такого бути, щоб не проходили. Хай побiгає, понервується, погукає своїх расвєтовiчєй, почувши пригнiчений звук або навiть два. Скалiчений акорд - хо-хо! Здiйснити перевiрку було неможливо: поруч двi собаки, за стiнами Гестапо та Мiлiк - потворнi наглядачi.

Я викурив ще одну цигарку i зрозумiв, що час вкладатися. Завтра менi, як це не дивно, треба на роботу. Треба принести, як порядному, пiдготовлений матерiал. I за гонораром. Це - завтра, а зараз - до лiжечка!

Я прокинувся тому, що хтось вигрiбав яму на моїй шиї.

Це був Террi. «Оооо. Чого тобi, злий собачий вiдьмаче?» Я намагався вiдкинути його руками. Нiчого не виходило. Ще щось вовтузилося на пiдлозi. Я увiмкнув бра. Зiггi. Бiля нього була калюжа та накладена ним купка. Вiн роз'їжджався на лапках, але вперто лiз до порожньої миски Террi. О, Господи, чому, навiщо я послухався Єви? Саме так думав колись i Адам. Але було запiзно думати, як i в моєму випадку.

Я пiдвiвся зробити кашову сумiш. Думав, що намучуся, але впорався на диво швидко. Незабаром Зiггi цямкав, а Террi спокiйно спав у фотелi. Мабуть, каша для цуценяти не цiкавила старого мисливця. «Все, друже. Похарчуєшся - спи». I я вклався знову. Але Зiггi спати не хотiв. Вiн знайшов одну з гумових гидот Террi та вовтузив її по пiдлозi. До мене дiстатися вiн не мiг - зависоко. Хоча намагався. Потiм вiн пiдповз до Террi, проте той на нього загарчав. Тихо, хоча й переконливо. Зiггi задзявкав. «Зараз прийде Гестапо, - сказав я йому. - I ти, маленьке дзявкало, дiстанеш на горiхи. Чи як це зветься у вас, собак? Спи!» Вiн знову наблизився до мого дивану i давай пiдтягуватися на своїх неслухняних коротких лапках i так жалiсно скавулiти, що я взяв його до себе. Яке ж воно приємне на дотик, оксамитове створiння. Вiн вилизав менi обличчя, позiхнув, а потiм влаштувався на шиї, бiля вуха. З розкладеними лапками вiн був схожим на пазлик. I захропiв. Я - теж. Годинник звiтував, що зараз пiв на шосту ранку. А щоб тобi! Подумав в його бiк я. Вiн штрикнув мiй бiк шпажкою-одиничкою. 5:31. Боже мiй…

РОЗДIЛ VIII

Щонайменше про прiзвище генiального футболiста,

помилки сприйняття явищ

та речей, вчительок географiї,

а також про правила листування

з незнайомцями

«Привiт», - гучно привiтався зi мною Террi. Я також привiтався i попросив його трохи посунутися, бо вiн фактично вклався на мене. Террi з мiсця анiруш. Нахабна спанiелина. Я його лiктнув. «Ти чого?» Заверещав Террi голосом, дуже схожим на голос Мiлiка. Я вiдкрив очi. «Це ти?» «А ти що думав, що Боженька iз тобою заговорив? Тобi треба вставати. Я вже твого малого бавлю пiвгодини, а менi час снiдати! I займатися!»

Зiггi перелiз iз колiн Мiлiка менi на груди, розклавшись у позi «морська зiрка». «Снiдати - насамперед». Господи, цей малий будує все своє життя за харчовим розкладом, а ще в нобелiвськi лауреати себе позаписував, лiнько ненажерливий. Пiдводитися я не хотiв. Тiло болiло, серце кололо, голова розколювалася. Гармонiя та єднання! «Слухай, а котра година?» «Майже дев'ята!» Тут вже я пiдхопився, бо статтю про китiв менi треба було принести о 10:00.