»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 105

— Але ж Щукіна ви підключаєте до себе, а вони в Крамером у нас на рівному становищі, і, до речі, наказ про нагородження стосується їх обох.

Мюллер подумав трохи.

— Наказ можна не оголошувати їм зараз, а зробити це місяців через два, коли все утруситься. І тоді рівна нагорода з ІЦукіннм змиє образу в Крамера.

— Але чому ви все ж віддали перевагу Щукіну? — спитав Зомбах. Адже Крамер значно розумніший і діяльніший.

— Мені не треба позичати розуму в людей, які мусять бути лише виконавцями, — відповів Мюллер. — Щукіну я вірю більше, ніж Крамеру. Я прихильник расової визначеності.

— Ну що ж, робіть, як вважаєте за краще, — з зітханням погодився Зомбах. — Але наказ про нагородження я оголошу їм ще сьогодні. І без того цей наказ майже півроку провалявся в надрах військових канцелярій.

— Це ваша справа.

— Загальна ідея вашого плану мені подобається, — поквапливо сказав Зомбах, — І, звичайно ж, агентові, призначеному спеціально і тільки для диверсій, зовсім не обов'язково проходити весь курс нашої школи.

— Радий, що ви, нарешті, це зрозуміли, — усміхнувся Мюллер.

Раніше Зомбах нізащо не пробачив би Мюллеру такої фрази, а тепер вирішив відповісти на неї жартом:

— Справа не в тому, дорогий Мюллер, що я раптом порозумнішав, а в тому, що спочатку, коли ми готували агентів з універсальним профілем, ви не розуміли, що таких агентів необхідно грунтовно навчити. Тепер наші погляди зблизив час і нові оперативні завдання…

— Війна, війна, — погодився Мюллер. — До речі, рекомендую вам переглянути вчорашнє наше зведення. Там є два повідомлення з приводу якогось наступу, що його готують росіяни…

Розділ 49

Через годину Рудін уже знав про план Мюллера. Кажучи точніше, він знав поки що тільки те, що від сьогодні Щукіна зараховано в якусь створену при «Сатурні» нову групу під назвою «Два ікс». Через день Рудін дізнався, що на третій поверх, де розмістилася група «Два ікс», до Щукіна привели велику групу полонених. Отже, в цій новій групі здійснюється якийсь свій відбір агентів. Очевидно, саме цим останнім часом так цікавиться Старков.

За обідом Рудін спробував завести розмову з Щукіним, сів для цього до його столу.

— Чи можу я поздоровити колегу з підвищенням? — жартівливо почав Рудін. — З вас належить.

Щукін мовчав.

— Ви що, — розсміявся Рудін, — дістали підвищення на один поверх і так зазналися, що не хочете розмовляти?

— Ви вгадали, таки не хочу.

Весь обід вони просиділи мовчки.

Увечері ад'ютант Зомбаха обійшов усі кімнати «Сатурна», запрошуючи співробітників до кабінету полковника.

Коли Рудін зайшов туди, всі стільці були вже зайняті, тільки біля столу Зомбаха залишалися вільними два стільці. Помітивши Рудіна, полковник жестом показав йому на один із них. Таке ж запрошення дістав і Щукін, що сів поряд з Рудіним.

Що б це могло значити? Рудін не без тривоги стежив за полковником, намагаючись з йото настрою вгадати, що тут має відбутися. Та недаремно казали про Зомбаха, що у нього обличчя з каменю, а очі з скла.

Було видно, що і всі співробітники теж не знають, навіщо їх викликали. Знав хіба що тільки Мюллер, який сидів осторонь у глибокому кріслі і переглядав папери, роблячи на них помітки.

— Прошу уваги! Встати! — вигукнув Зомбах і взяв зі столу аркуш паперу. — Зачитую наказ по штабу центральної групи військ.

Це був наказ про нагородження Крамера і Щукіна медалями «Знак з мечами» другого ступеня. До них підійшов ад'ютант Мюллера Біркнер і вручив коробочки з медалями. Потім вийшов з-за столу Зомбах, потиснув їм руки і виголосив коротку привітальну промову.

— Сумлінна праця, — сказав він, — не проходить повз увагу фюрера. Я подвійно радий, що нагороду одержали люди, які прийшли до нас з іншого і ворожого нам світу. І цей факт говорить багато про що. Ті, хто зрозумів і щиро сприйняв ідею Німеччини, виконують для неї складну, нелегку роботу і по той бік фронту, і тут.

Рудін і Щукін подякували за нагороду і пообіцяли виправдати виявлене їм довір'я і честь. Їм скромно поаплодували, і Зомбах оголосив церемонію закінченою.

Уже в коридорі Щукіна і Рудіна наздогнав ад'ютант Мюллера Біркнер. Він взяв їх під руки.

— Панове, мені доручено влаштувати для вас по змозі урочисту вечерю. На жаль, дам не буде! Прошу вас о двадцять першій нуль-нуль зайти до мене в кімнату, де я живу.

— З задоволенням! — весело обізвався Рудін.

Щукін лише кивнув головою.

До вечері лишалося менше години. Рудін прийшов додому, сів за стіл і став обмірковувати, як поводитись на вечері. По-перше, чому організацію вечері доручено Біркнеру? Він же й слова не розуміє по-російськи, а Щукін не знає як слід німецької. Хіба не повинні були подумати про це організатори печері, враховуючи, що за столом буде, очевидно, всього лише троє? Отже, нащось треба, щоб господарем столу був саме Біркнер. Навіщо? А чи не для того, щоб більш природною вийшла поява на вечері і самого Мюллера? Але все могло бути і значно простішим: вирішили влаштувати вечерю з випивкою і врахували, що з усіх близьких до керівництва офіцерів Біркнер найбільше підходить для такої вечері: про його гулянки і картярство весь час ідуть розмови в «Сатурні». Так чи інакше, Рудін вирішив, що на вечері він має бути невимушеним, веселим, як і належить поводитись людині, що тільки-но одержала нагороду.

Побачивши накритий стіл, Рудін одразу зрозумів, що доведеться багато пити — в центрі столу стояла ціла батарея пляшок, а з їжі було лише кілька банок консервів і хліб.

— Вечеря буде чоловічою, панове, — сміявся Біркнер. — Супу, що його так обожнюють росіяни, не передбачається. — Він звернувся до Рудіна: — Перекладіть це панові Щукіну.

Рудін переклав. Щукін осміхнувся і сказав, показуючи на пляшки:

— Росіяни розуміються й на цьому.

Рудін переклав його слова, і Біркнер заплескав у долоні.

— Чудова відповідь!

Вони сіли до столу.

— Почнемо з класики, — оголосив Біркнер. — З руської горілки. — Він налив горілку в фужери для пива і підняв свій. — Панове, поки я ще тверезий, я мушу сказати дещо розумне. — Він повернувся до Рудіна: — Ви на цій вечері нещасна людина — треба перекладати.

Рудін розвів руками.

— Треба, то треба.

— Але я сподіваюся, що, коли порідшає шеренга пляшок, — вів далі Біркнер, — ми почнемо розуміти один одного без перекладача, а можливо, і без слів взагалі. Таке зі мною вже траплялося. То я також хочу поздоровити вас з нагородою і побажати вам і нових успіхів, і нових нагород. Все. На цьому розумне кінчається, вип'ємо.

Рудін переклав його слова Щукіну і подякував за добрі побажання. Щукін також промимрив щось, Рудін переклав, що він теж дякує за поздоровлення.

Цей перший фужер випили стоячи і до дна. Перейшли на коньяк. Рудін сказав тост по-німецьки і одразу ж переклав його Щукіну.

— У нас за столом райдуга національностей, — сказав Рудін. — Пан Біркнер — німець, Щукін — росіянин, я — напівнімець-напівросіянин. Я між вами як перехідний елемент, прокладка, так би мовити, для кращого контакту. Яка ж сила, переборовши всі історичні умовності, звела нас за одним дружнім столом? Відповідаю: ця сила — геній фюрера. Вип'ємо за здоров'я фюрера!

Коли Рудін перекладав Щукіну цей свій тост, той спочатку слухав, нахиливши голову, але потім раптом різко підвів голову і подивився на Рудіна примруженими очима, в яких було чи то захоплення, чи посмішка.

Випили за здоров'я фюрера. Щукін не допив свого коньяку, але Біркнер це помітив і, показуючи на фужер, сказав цілком серйозно:

— За здоров'я фюрера так не п'ють.

Щукін поквапливо допив коньяк, похлинувся і, віддихавшись, сказав:

— Попереджаю, панове, п'яний я бридкий. Засинаю прямо за столом як мертвий і хроплю, мов той кабан.

Біркнер, дізнавшись, що він сказав, зареготав.

— Якщо ви гадаєте, пане Щукін, що ми, сп'янівши, перетворимося на білих ангелів, ви глибоко помиляєтесь.