»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 126

«Цей урок мені на все життя, — думав Марков. — Адже ми взагалі про свої суто людські взаємини з підлеглими думаємо мало. Більше того, ми часто навмисне уникаємо зближення з ними, вважаємо це зайвим і навіть шкідливим для справи. Як я стурбувався тоді, після нічної розмови з Галею: чи не втратив я в її очах якої частки свого командирського авторитету, чи не зашкодить справі це нове, що раптом увійшло в наші взаємини? До того дійшло, що вранці уникав її погляду, поки не побачив, серцем не відчув, що дівчина поважає мене тепер більше, а головне — щиріше… Ні, ні, розвідник мусить бути тонким психологом не тільки щодо противника, а й щодо своїх же товаришів, поруч з якими він працює…»

Марков ще раз перечитав радіограму Старкова. «От і він не виявив себе чутким психологом. Як він міг подумати, що я можу піти звідси, не дізнавшись про долю своїх бойових товаришів?» Марков розкрив блокнот і склав повідомлення для товариша Олексія:

«Одержав вказівку Москви в зв'язку з закінченням операції припинити діяльність і піти з міста. Думаю тиждень-два все ж залишитися тут і спробувати з'ясувати долю своїх товаришів. Якщо я потрібен тут вам, повідомте. Привіт. Марков».

Відразу ж Галя прийняла відповідь:

«Ваша радіограма не може бути вручена адресатові, оскільки він виїхав на місце подій і зв'язку. з ним поки що нема. При першій же нагоді вручимо або передамо ланцюжком. Черговий штабу Івлєв».

Це «виїхав на місце подій» Марков сприйняв як докір собі. «Я зараз взагалі поза всякими подіями», — думав він.

У Галі була звичка на правій стороні журналу, як і належало, записувати текст радіограм, а на лівій вона робила різноманітні свої нотатки, записувала підслухані радіопереговори противника, дані про передачі станцій радіомовлення. Всі сторінки лівої сторони журналу були помережані такими її записами. Марков їх ніколи не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.

Тепер він механічно перегортав сторінки, вихоплюючи лише окремі фрази. «Фріц-арткоригувальник скаржиться, що в нього на морозі відмовила механіка оптичного приладу». «Москва передавала вірші, що починалися словами «Жди меня, и я вернусь»… «Чомусь, коли я приймаю донесення Рудіна, мені здається, що передача ведеться уповільнено». Знову запис радіопереговорів противника: «Двадцять хвилин якийсь фріц викликав по радіо іншого. Нарешті той з'явився в ефірі і своє запізнення пояснив тим, що досі не може опанувати техніку російських вбиралень». Марков, посміхаючись, перегорнув одразу всі сторінки і, затримавши погляд на останній, побачив там вірші. Рядки були нерозбірливі, з багатьма перекресленнями і вставками. Марков розібрав лише кілька рядків, але відразу зрозумів, що це вірші про Рудіна:

Марков скінчив читати і обережно закрив журнал. І раптом почув Галин голос за спиною:

— Чого ж ви не смієтеся?

— Над цим не сміються, — не озираючись відповів Марков.

Вони довго мовчали.

— Навіщо написала це в журналі? — спитав Марков, все ще не оглядаючись на дівчину. — Так чи інакше, вибач… Це залишиться між нами…

Галя помовчала і раптом з викликом сказала:

— Я ж бачила, як ви почали читати. Навіть ще раніше подумала, що ви прочитаєте. Я хотіла цього. Так, хотіла… Знайте! Це допомагало мені працювати, вірити в успіх нашої справи, жити. Я не соромлюся цього ні перед вами, ні перед ким завгодно. Хіба тільки перед ним…

— А хіба я тебе соромлю? — обернувся Марков. Галя захоплено дивилася поверх нього. — Дурненька, я можу тільки жалкувати, що я не Рудін.

Галя замріяно дивилася вгору.

— А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

— Рудін живий! Рудін живий! — кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…

Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки — в глині, броня — в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.

Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась — рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху — невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою на рукаві і з прапорцями в швидких руках. На стовпі біля пошти загорлало радіо — передавали наукову бесіду про боротьбу в бур'янами на бавовняних полях… Так, до міста повернулося життя.

Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.

І тільки на обличчі Щукіна помітно було напруження і тривогу. Коли повз них ішли запорошені танки, Рудін торкнув Щукіна за руку.

— Чого такий сумний?

Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.

Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна — живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.