»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 23

— Мені особисто не потрібні, я розмовляю по-російськи. Що ж до інших я нічого не знаю, бо я не відділ кадрів. — Майор, дивлячись на похилену голову Рудіна, задумався і сказав: — Скоріше за все ви могли б зацікавити нашу службу невійськового порядку. Службу безпеки, наприклад.

— Ні, ні,— підняв руку Рудін. — Туди попадати мені б не хотілось.

Майор з неприхованою цікавістю глянув на нього.

— Он як? Ну гаразд, я спробую дещо зробити.

Майор натиснув кнопку дзвінка, і в ту ж мить у дверях з'явився той солдат, в окулярах. Майор наказав солдатові відвести Рудіна в комендантську.

Розділ 13

В цей час у місті вже був і Кравцов. Почалася паралельна до рудінської і теж дуже важлива операція по проникненню в апарат гестапо.

Кравцов прибув до міста вночі. На умовленому місці його зустрів підпільник, той самий, якого підпільна організація влаштувала в гестапо замість закинутого в Москву інженера Русакова. Це був похмурий, неговіркий чоловік років п'ятдесяти, на ім'я Трохим Кузьмич.

Він провів Кравцова на приготовлену для нього квартиру — маленький, прямо ляльковий будиночок, що потопав у великому фруктовому саду.

— Це сад нашого місцевого мічурінця, — пояснив Трохим Кузьмич, світячи каганець— Влітку він, бувало, сам жив у будиночку, а тепер здав нам, тобто вам, значить. Замість плати ви повинні працювати в його саду. Ясно? А тепер я піду. Завтра прийду опівдні.— Трохим Кузьмич пішов, але відразу ж повернувся. — Забув попередити, мічурінець наш пришелепуватий. — Трохим Кузьмич крутнув пальцем біля виска. — Маскування. Називайте його дядьком Єгором, так його все місто називає.

Кравцов оглянув будиночок і вийшов у сад. Одразу ж за парканом починався околичний пустир, а з другого боку темніли руїни якогось будинку. «Місцинка зручна», — подумав Кравцов, повертаючись у будиночок.

Він постелив на підлозі пальто і ліг. Одразу зрозумів, що нескоро засне, і, щоб втомити себе, почав студіювати свою версію. Отже, прізвище його — Конопльов. Закінчив юридичний інститут у Москві, але не мав можливості працювати за спеціальністю, тому що з інституту за ним повзла погана характеристика, яка приписувала йому не більше і не менше як низькопоклонство перед буржуазним законодавством і буржуазною теорією права. Не дали працювати навіть юрисконсультом у торговельних організаціях. Кінець кінцем він змушений був виїхати з Москви в Смоленськ і працювати там директором м'ясного магазину. Але й тут він довго не протримався, бо його звинуватили в розкраданні м'яса і засудили. Коли почалася війна, засуджених із смоленської тюрми вирішили вивезти на схід, але ешелон цей розбомбила німецька авіація, і хто вцілів із ув'язнених, розбіглись хто куди. Конопльов серед них… А в це місто він прибув шукати роботи, сподіваючись на допомогу батькового друга Трохима Кузьмича.

Та одна справа — схема версії сама по собі; найважче ж — впевнено жити за цією схемою, завжди пам'ятаючи велику кількість подробиць вигаданої біографії. Крім того, треба бути актором і таким життєво правдивим, щоб глядач — ворог — не міг і подумати, що бачить гру, а не саме життя. Ось де та «правда життя», якої іноді так шукають у театрі. Від цієї правди залежить: жити чи померти цим безіменним героям — акторам.

Кравцов повинен був багато-багато разів уявно «прожити» біографію свого прототипу і по кожному епізоду життя бути так само обізнаним, як і той, хто ці епізоди міг пережити в дійсності. Він повинен знати величезну кількість подробиць історичного, етнографічного, побутового і всякого іншого порядку. Скажімо, колишній директор смоленського м'ясного магазину Кравцов-Конопльов повинен з не меншою твердістю, ніж своє ім'я, знати ціни на м'ясо в різні часи. Або суд над ним у Смоленську. Адже ця судова справа зберігається в архіві міського суду, і гітлерівці завжди можуть її «підняти». А це означає, що Кравцов повинен знати не тільки всіх свідків, які виступали на процесі, але й те, що вони говорили: він повинен пам'ятати, на якому — ранковому чи вечірньому — засіданні суду трапився той чи інший епізод судового слідства…

Поїзд із засудженими смоленської тюрми німці розбомбили справді. І оскільки цей факт вони теж завжди можуть перевірити, Кравцов повинен про бомбардування знати й пам'ятати цілу купу подробиць. Він «не знає» лише однієї деталі, що його прототип — Конопльов — у цій веремії загинув.

І ось зараз, лежачи на підлозі в будиночку дядька Єгора, Кравцов «ганяв» себе по всіх епізодах своєї версії. Заснув він тільки над ранок…

Кравцова розбудив незрозумілий звук під вікном. Хтось не то співав, не то стогнав низьким нерівним голосом. Кравцов обережно виглянув у вікно. Біля самого будинку копав землю незграбний дідок, страшенно худий, із настовбурченою сивою шевелюрою. Всаджуючи ногою лопату в уже підмерзлу землю, він вигинався знаком запитання і в цей час не то співав, не то стогнав. Це, мабуть, і був дядько Єгор.

Старий немов відчув, що на нього дивляться, ввіткнув лопату в землю і почимчикував до будиночка. Він увійшов і довго, із світла нічого не бачачи, стояв біля дверей. Потім підійшов ближче, пильно подивився на Кравцова і спитав:

— Конопльов?

— Я, — відповів Кравцов.

Старий посміхнувся, але одразу ж його обличчя немов погасло, і він забурмотів швидко і нерозбірливо; це схоже було на марення людини у сні. Так, бурмочучи, він вийшов із будиночка і вернувся до своєї лопати. «Оце артист!» — захоплено подумав Кравцов.

Прийшов Трохим Кузьмич. Не вітаючись, він підсів до столу і поклав перед Кравцовим аркуш паперу.

— Тут уся моя рідня. Вивчіть. Тепер те нове, що ви теж повинні знати. В подяку за послуги «новому порядку» я щойно одержав хлібну посаду. Вже другий тиждень я директор хлібзаводу. Це може згодитись. А зараз нам треба йти на зустріч із гестапівцем. Він уже чекає нас на явочній квартирі. Врахуйте, що мої заслуги як секретного агента гестапо дрібненькі. Я вдаю, ніби в цьому питанні нічого не кумекаю.

— Зрозуміло, — усміхнувся Кравцов.

Трохим Кузьмич і Кравцов вийшли на вулицю і попрямували до центра міста.

— Тримайтесь вільно, — тихо сказав Трохим Кузьмич. — Менше зацікавленості до навколишнього. Адже ви прибули сюди не з Москви і всього цього вже встигли надивитися. Тепер про гестапівця Ціммера, який нас чекає. Чоловік він не дуже розумний, примітивно хитрий, але переконаний, що він знавець Росії. Цю впевненість я в ньому всіляко підігріваю, захоплюючись кожним його бовдурським «відкриттям». Але треба бути завжди насторожі, він дуже підозріливий. Отже, домовлено: я рекомендую вас як сина мого давнього друга, з яким я разом ріс, — учився в школі і втратив його слід десь приблизно в тридцятих роках. Я проситиму гестапівця влаштувати вас на роботу.

— Але він може влаштувати мене директором лазні,— зауважив Кравцов.

— Може. Москва будувалась не відразу.

Кравцов ніби збентежився і замовк.

Вони перетнули прохідний двір і опинились на безлюдній вулиці. Тут вони ввійшли в під'їзд старовинного кам'яного будинку. В коридорі було темно, але Трохим Кузьмич впевнено ступив кілька кроків і двічі уривчасто стукнув у двері.

— Прошу! — почулось із-за дверей.

Простора кімната була обставлена казенно, як номер у дешевому готелі. Кравцов мимоволі усміхнувся, побачивши на стіні темну копію шишкінських ведмежат.

— Російський ліс і російські ведмеді,— старанно вимовляючи слова, сказав гестапівець Ціммер. — Росіянин любить цей рідний пейзаж.

— Еге, звичайно, — квапливо погодився Кравцов, відзначаючи в думці спостережливість німця, від якого не сховалась його легенька посмішка.

Трохим Кузьмич шанобливо привітався з Ціммером і показав на Кравцова.

— Оце і є та людина, про яку вам говорив. Конопльов.

— Ко-но-пльов, — по складах вимовив Ціммер. — Дуже добре! Здрастуйте, пане Конопльов. Давайте всі сядемо.

Кравцов звернув увагу, що сам гестапівець сів спиною до вікна, а їх посадив обличчям до світла і не перестаючи дивився на нього.