»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 27

— Ну що ви! — не погодився Рудін. — Якщо вже говорити про офіціальну пропаганду, то вона і в Москві, і в Берліні грішить тільки одним: біжить трохи попереду подій і намагається бажане видавати за дійсне. Я через це немало пережив.

— А ви тут при чому? — мляво поцікавився Андросов, очевидно думаючи про щось інше.

— Я ж вирішив здатися в полон давно. Але я вважав, що мені тут не повірять, якщо я з'явлюсь, коли в німецької армії самі безперечні успіхи.

— Тепер, значить, вони вже не безперечні? Так зволите вас розуміти?

Рудін мовчав, тільки поглядом питав, чи можна сказати все відверто.

— Ну, ну, а що ж тепер? — холодно запитав Андросов.

— Тепер обстановка на війні змінилась, — тихо промовив Рудін.

— Це цікаво. Що ви маєте на увазі? — все так само безпристрасно запитав Андросов. Але Рудін побачив за цим непідробну зацікавленість: звичайно ж йому цікаво довідатися, що думають про хід війни з того боку.

— Я маю на увазі ясний для всіх факт — блискавичної війни в німців не вийшло, — спокійно заговорив Рудін. — Радянська Армія приведена в порядок і чинить щораз стійкіший опір. А німецькі війська здобули неймовірно довгі комунікації, які систематично порушують партизани; по них зовсім нелегко… нормально живити, які б то не було великі операції…

Рудін говорив не поспішаючи, ніби роздумував уголос, але з великою переконаністю. Вираз обличчя Андросова ставав щораз замкнутішим, а погляд — відсутнім. Він немов звіряв те, що зараз чув, із власними думками.

— Настає, вірніше — вже настала зима, — вів далі Рудін. — Німецька армія до неї не підготовлена, і це стане її трагедією. Тим часом радянське командування навіть партизанів забезпечує кожухами і валянками. Це дуже важливо. Але справа не тільки в одязі. Німецька техніка захлинулася ще в осінній грязюці. Що з нею буде, коли почнуться снігові заметілі? Словом, тепер не можна мене запідозрити в тому, що я здався в полон, щоб примазатися до святкового пирога. Нелегкої боротьби вистачить і для мене. Ви мене розумієте?

Запитання Рудіна застало Андросова зненацька. Сказати, що він розуміє Рудіна, означало б погодитися із його оцінкою стану справ на фронті. Виграючи час для обдумування відповіді, віл не кваплячись розім'яв і закурив цигарку.

— Дилеантський погляд на таку подію, як війна, насамперед суб'єктивний. Треба вміти бачити далі свого носа.

— Звичайно, я знаю далеко не все, — покірно прийняв звинувачення Рудін. — Але якщо говорити про майбутнє війни, враховуючи лише те, що відомо всім, нас із вами теж не чекають легко здійснимі надії. Я маю на увазі простий арифметичний підрахунок усіх і всяких резервів Німеччини, з одного боку, і Росії з її могутніми союзниками — з другого.

— Союзники Росії — блеф, — вставив Андросов.

Рудін усміхнувся.

— Ось вам типовий приклад, коли німецька пропаганда бажане видає за реальність. Ні, ні, ми з вами повинні приготуватися до важкої і затяжної боротьби.

Андросов промовчав, і це, як ніщо інше, сказало Рудіну, що ініціативу розмови він уже взяв до своїх рук. Треба вести далі атаку.

Рудін тихо і співчутливо спитав:

— Вам не буває страшно від думки, що ви…

— Ви забули! — крикнув Андросов. — Ви забули, де ви перебуваєте!

— Я не забув, я просто не знаю, де я перебуваю, — лагідно усміхнувся Рудін. — Я відерто розмовляю із своїм земляком, з яким у мене загалом однаково тривожне становище. Чому б нам не порадитися, не поговорити щиро? Потім ви можете здати мене в гестапо. Вам боятися нічого. А гримати не варто. Мене ваш крик не злякав, а корисній для нас обох розмові він лише пошкодить. Я розумію, що вам у вищій мірі наплювати на мої сумніви і на мене. Але не спішіть плювати, Андросов, я ще можу вам пригодитися…

Рудін бачив, що Андросов збентежений, він уже, видно, відчув, що перед ним не просто черговий полонений із тих, що низкою пройшли через його руки раніше.

Так, Андросов був збентежений, а головне, в нього було відчуття, що він не владний над цією людиною, яка сидить перед ним. Чуття підказувало йому, що ця розмова криє для нього небезпеку і ще щось. Він весь внутрішньо тремтів від напруження, від бажання приховати це тремтіння. Але він ніколи не був боягузом і тому зараз вирішив піти назустріч небезпеці.

— Скажіть прямо, чого ви хочете? — запитав Андросов. — У мене таке враження, що ви ходите кругом та навколо, а головного не кажете, у мене ж час обмежений.

.— Мені хотілося б вернутися трохи назад, — посміхнувшись, заговорив Рудін. — Ви глузливо сприйняли моє посилання на голос крові. Ну, а що керувало вами, коли ви пішли працювати до німців?

— Це що, допит? — запитав Андросов.

— Та ні,— скривився Рудін. — Допитуєте ви. Я ж тільки намагаюсь розібратися в дуже складному для мене моменті власного життя. Мені здається, що і ви, і я не з тих примітивних людей, які легко міняють форму і переконання і для яких, де добре годують, там і рай. Допустіть все ж таки, що мене покликав голос крові, і скажіть, що привело сюди вас.

— Ваше — ваше, а моє — моє,— швидко сказав Андросов.

— Але все ж таки що воно — це ваше? Може, образа?

— Що? — насторожився Андросов.

— Ну, скажімо, несправедливість, коли-небудь виявлена до вас? Хіба в нас не було так: людина робить невеличку помилку, а з нею під гарячу руку розправляються, як із злочинцем? Або ще й гірше: людина й не зробила помилки, а її звинувачують, не беручи на себе клопоту розібратися в суті справи? Після цього людині важко вірити в об'єктивність. Можна, звичайно, але важко.

— Ви думаєте, що все ж таки можна? — усміхнувся Андросов.

Рудін затамував подих, Андросов ішов у підготовлене русло розмови.

— Звичайно, можна, — сказав Рудін переконано. — Для цього необхідно лише одно: коли над вами чинять несправедливість, ясно усвідомлювати, що на людях, які її роблять, суспільство не закінчується, а якщо ви комуніст — розуміти, що навіть загальні збори партійної організації — це ще не партія.

Андросов сидів мовчки, плечі його опустилися, він не дивився на Рудіна.

— А що, коли я скажу вам, що підполковник Маслов і тоді і досі вважає, що з вами вчинили несправедливо? — запитав Рудін і помітив, як, почувши прізвище підполковника Маслова, Андросов здригнувся, але продовжував так, ніби нічого й не сталося: — Більше того, підполковник Маслов був тоді і досі переконаний, що в зникненні секретного документа ви винуваті менше від усіх тих, хто мав доступ до того документа. Я кажу — досі, бо я повинен попередити, що підполковник Маслов ще не знає, чим ви займаєтесь тепер. Він знає, що ви були відчислені в резерв і, за неперевіреними чутками, захворіли. Він якраз збирався викликати вас у вашій справі, а йому доповіли, що ви хворі, А потім — війна.

Тепер Андросов уже й не намагався приховувати, як він вражений почутим. На лобі в нього виступили краплини поту.

— Тепер я розумію, хто ви, — весь обм'якнувши, тихо промовив він.

— Тим краще, — підхопив Рудін. — Ви повинні зрозуміти й інше: якого великого значення надають нашій з вами зустрічі. Заради неї було вирішено ризикувати моїм життям. А втім, щоб ви не припустилися помилки, уточнюю: мета цієї нашої зустрічі не врятування грішника Андросова, а дещо, як ви догадуєтесь, далеко більше.

— Я все розумію, — глухо і якось розгублено промовив Андросов.

Ця його раптова розгубленість стривожила Рудіна. Очевидно, саме зараз Андросов вирішив, як йому діяти. Саме в цю напружену до краю хвилину двері розчинились і до кабінету ввійшов високий підполковник.

— Ви тут, виявляється? — сказав він роздратовано. — Чому ви не відповідаєте по телефону?

Схопившись при його появі, Андросов глянув тепер на вмонтований у столі щиток.

— Ось у чім річ: мабуть, я ненароком зачепив ручку перемикання…

Рудін прекрасно бачив, як кілька хвилин тому Андросов цілком свідомо перевів цю ручку в верхнє положення. Рудін навіть подумав тоді, чи не ввімкнув він, бува, звукозапис або чи не кличе кого на підмогу. Виявляється, Андросов просто відключив телефон, щоб дзвінки не перешкодили їхній розмові.