»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 45

— Звичайно, — погодився Зомбах, не пропустивши, однак, повз вуха, що адмірал сказав «відданий великій Німеччині», а не фюреру.

— Бачите, яким тут треба бути обережним. Як кажуть росіяни, одна голова добре, а дві — ще краще. Ось чому я раджу вам, коли до ваших рук потрапить матеріал, що стосується якогось визначного офіцера в армії, надсилайте його мені особисто. В таких випадках усе треба зважувати дуже обережно.

— А про дрібніших офіцерів? — запитав Зомбах.

Канаріс розсміявся.

— Ви завжди, Зомбах, були педантом. Хоч шахісти кажуть, що пішак — важлива фігура, я думаю інакше. Пішак є пішак, хіба ні?

— Розумію, розумію, — тихо промовив Зомбах.

— А тепер спати. Як кажуть ті ж самі росіяни: ранок мудріший від вечора.

Зомбах уже давно спав, а Канаріс ще довго лежав з розплющеними очима.

Частина друга

«ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…

Розділ 22

Удень їх поклали спати. Кожен з них удавав один перед одним, що спить. Але який, у біса, міг бути сон, коли вони знали: тільки-но стемніє, їх посадять в літак, перевезуть через лінію фронту і десь між Тулою і Москвою скинуть на невидиму вночі землю. А що буде потім, вони не знали — цього не знав ніхто. Кость Леонов — той взагалі над цим «потім» не сушив голови, його серце стискалося від думки, що не розкриється парашут, як трапилося це під час тренування з Кузакіним. Той падав, наче лантух з картоплею, і так волав, що чути було за кілька кілометрів. Леонов здригнувся, ніби знову почув і цей крик, і звук, що обірвав його — тупий дерев'яний стук, з яким вдарилося об землю тіло Кузакіна. Коли годину тому старший лейтенант Фогель, востаннє інструктуючи їх, спитав: «Як почуваєте себе? Впевнено, чи страх бере гору?» — Леонов промовчав. А Сергій Зілов сказав:

— Страшнувато, звичайно, але дуже хочеться перехитрити всі небезпеки.

Фогель уважно поглянув на нього і подумав: «Цей надійніший».

— Учіть цього і свого товариша, — сказав йому Фогель.

Ось і тепер Зілов, бачачи, що заснути йому не вдається, думав, які несподіванки можуть чатувати на них «там». Він сам придумував небезпечні ситуації і ніби збоку бачив, як спритно і сміливо вибирається з найнеймовірнішої халепи. Почувши поряд судорожне зітхання Леонова, він лютував: «Дали напарника — манна каша з цукром. Ще маму почне кликати…»

Леонов і справді в цей час згадав свою матір. Наймодніша у Вітебську дамська кравчиха, вона була веселою жінкою. І Костика свого любила легко й весело. Батька свого він не знав. Коли одного разу спитав про нього, мати, не відриваючись од шитва, безтурботно сказала:

— Подався він од нас, аж гай зашумів, ну й біс з ним. Навіщо він нам такий? Правда?

Костеві ніколи ні в чому не відмовляли. «Хочу справжній велосипед». — «Будь ласка, синку, катайся на здоров'ячко!» — «Хочу голубів завести». — «На, синку, грошики, купи собі найкращих». У школі він вчився погано, та за це йому не докоряли. «Ну, що ж, синку, поробиш, коли не дається тобі ця наука…» І все ж було незрозуміло, як він переповзав із класу в клас. У цьому могла грати істотну роль проста житейська обставина: майже всі вчительки школи на чолі з директрисою і навіть завідуюча райвно ходили в сукнях і пальтах, які шила Костина мати. Ця мати не знала, що її синок робитиме після закінчення школи, і не хотіла знати. Її очі мокріли від самої думки, що Костик може її залишити. Сам Кость про своє майбутнє теж не думав. Навіщо? Мати заробляла добре, гроші в його кишенях не переводились. Подруживши з двома такими, як і він, гультіпаками, він проводив час, як душі бажалося. Останньої передвоєнної весни він познайомився з Галею — дочкою промкооператора, якому надто щастило. Кость мріяв про весілля. Мати була в захопленні від такої блискучої перспективи; вона із знанням справи навчала його, як поводитися з дівчиною, щоб не проґавити «казковий варіант»…

І раптом — війна. Під час першого ж бомбардування загинула мати. Побігла до якоїсь своєї клієнтки забирати залишену в неї на ніч швейну машину і не повернулась. Про те, що з нею сталося, Кость дізнався лише на другий день. Він так і не побачив її більше — будинок, де її спостигла смерть, перетворився на обгорілий кам'яний пагорб. Охоплений страхом, розгублений, не знаючи, що робити, він побіг до Галі, але застав там усе догори дном: сім'я виїздила на схід. Перед будинком стояла вантажна автомашина-тритонка, і в неї безладно навалювали клунки і чемодани. Кость розповів, як загинула мати. Їм було шкода хлопця, але вони не переставали бігати з будинку до машини і назад.

— Куди ви їдете? — спитав він Галю.

— Боже мій, ну що ти питаєш? — крикнула вона, тягнучи клунок. — Краще б допоміг.

— Кругом усе горить, а ти…

Він стояв біля грузовика, поки той не поїхав. Галя помахала йому рукою на прощання — ніби на дачу виїздила…

Потім прийшли німці.

У Костя вдома оселився його приятель Генка Кузакін, і скоро з'ясувалося, що жити можна, і навіть зовсім непогано. Німці виявилися страшенними барахольниками. Хлопці вдалися до спекуляції: вимінювали у німців продукти, тютюн, ліки на речі, які їм, давали ті, хто залишився у місті. Дім їхній перетворився на справжню міняльну контору, що її відвідували солдати і пани офіцери доблесної німецької армії. Але одного разу — це було наприкінці серпня — до них прийшов офіцер, який добре говорив по-російськи. Товар йому був не потрібен. Його цікавили самі торговці. Він докладно розпитував їх про минуле життя, про настрої і плани на майбутнє. А потім сказав:

— Торгівля не діло для таких хлопців, як ви. Крім того, ви не враховуєте, що за віком підлягаєте вивезенню до Німеччини, щоб працювати там батраками. Та навіщо вам це? Ви ж розумні хлопці, і я можу запропонувати вам цікаву і вигідну роботу.

Так Кость Леонов і його друг Генка Кузакін опинились в агентурній школі «Сатурна».

Генка загинув під час тренувального стрибка з парашутом. А Кость Леонов лежав оце в постелі і мучився від страшної думки, що його парашут не розкриється, коли їх сьогодні вночі викинуть з літака десь між Тулою і Москвою.

По-німецьки точно о двадцять другій нуль-нуль Зілова і Леонова викликали до заступника начальника «Сатурна» підполковника Мюллера. Для них це був невимовно великий начальник; досі вони бачили його тільки здалеку і лише один раз трохи ближче — на перевірній розмові. Разом з ними до просторого кабінету зайшов і старший лейтенант Фогель. Мюллер підвівся з-за столу і вийшов їм назустріч.

— Прошу, прошу, — він показав їм на крісла, що оточували низенький столик, на якому стояла пляшка коньяку і високі дорогі чарки. Показавши Фогелю на пляшку, він сказав: — Порядкуйте.

Поки Фогель відкупорював пляшку і наливав коньяк, Мюллер не церемонячись розглядав агентів. Потім узяв чарку і сказав:

— Школа дає вам добру характеристику. Я хочу випити з вами за те, щоб сказане в характеристиці було підтверджене вашою сміливою працею в ім'я великої Німеччини. Хох! — Мюллер швидко підняв чарку, але надпив з неї лише маленький ковток.

Леонов «по-чесному» вихилив чарку до дна. Зілов свою лише пригубив.

Мюллер мигцем глянув на Леонова і потім, пильно дивлячись на Зілова, сказав посміхаючись:

— Усього необхідного вас навчили, тепер ви знаєте навіть ціну житнього і пшеничного хліба в Москві. Мені залишається сказати вам кілька слів на дорогу. Ви солдати Німеччини. А для нас солдат — найпочесніша фігура. Наш великий вождь Адольф Гітлер сказав недавно: «Кожний мій солдат, який виконав обов'язок, матиме все, що захоче. Йому буде належати не тільки Німеччина, а й увесь світ з його невичерпними багатствами». — Мюллер багатозначно подивився кожному в очі і вів далі: — Це стосується і вас, я хочу, щоб ви це знали. Виконавши завдання, ви повернетесь і житимете як захочете. Більше наражати вас на риск не будемо. Герої повинні жити, і так жити, щоб їхнє щасливе життя було принадним прикладом для інших. — Мюллер кинув через плече. — Ми не росіяни, які тільки й знають, що кричать своїм солдатам: «Помри за Батьківщину! Помри за Батьківщину!» Ні, ти зроби подвиг і живи собі на втіху, кажемо ми своєму солдату. Я хочу, щоб ви пам'ятали про це щогодини, звершуючи свою хоробру справу. Які у вас є бажання?