»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 70

— Звичайно. Там музей.

— Музей нас не цікавить. Головне завдання агента — залізниця і станція. Але базується агент у селищі при музеї, там він живе й працює. Це місце півтора місяця було в наших руках, потім ми звідти пішли. А приблизно через місяць, тобто на початку цього року, ми через лінію фронту просунули туди агента. Він влаштувався робітником по відновленню музею і, судячи з деяких ознак, осів там дуже міцно. На фронті він втратив око, у нього й кличка тепер Циклоп. Становище інваліда, увільненого від військової служби, і дуже хороші наші документи роблять його невразливим. Але, на жаль, на цьому його плюси кінчаються і починаються мінуси, з яких головний — відсутність необхідної розвідникові кмітливості.— Фогель розсміявся. — Решту мінусів можна і не брати до уваги. Мені доводиться по радіо водити його за руку, як рахітичну дитину. Проте дещо він все-таки робить. Місяць я добивався, щоб він завербував кого-небудь на допомогу собі. Наштовхував його на працівників залізниці. І от, нарешті, він повідомляє, що об'єкт для вербування знайдено. — Фогель глянув на радіограму. — Виконроб ремонтно-відбудовного поїзда. Що це таке? Виконроб?

Це скорочення слів: виконавець робіт.

Тобто, простіше кажучи, робітник?

— Ні. Він над робітниками, він безпосередній керівник роботами.

— О! — здивовано сказав Фогель. — Дивись, кого набачив наш одноокий! Загалом постать варта того, щоб на неї витрачати гроші?

— Цілком.

— Дякую, Крамер. Тенор ви можете йти досипати. Прошу вибачити, але справді ви були мені потрібні.

— Я вимотаний до краю, — сумовито сказав Рудін. — Начальство думає, мабуть, що я двожильний. Ще місяць такої роботи, і я впаду, слово честі.

Фогель співчутливо поглянув на нього і сказав:

— Я поговорю про це із Зомбахом. На добраніч.

— Спасибі.

Повертаючись до своєї кімнати, Рудін не відчував ні найменшої втоми. Прийшовши додому, він написав донесення Маркову.

«Повідомляю дані про двох агентів. Перший — у Москві. Кличка — Марат. Цим ім'ям підписує радіодонесення. Живе в родичів у будинку, відділеному вузьким провулком від будівлі Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачить там на другому поверсі великий кабінет, хазяїн якого сидить біля вікна. Агент пропонував замах на хазяїна кабінету. Вирішили, що ефективніше висадити в повітря будівлю.

Другий перебуває в Ясній Поляні. Працює на відновленні музею. Кличка — Циклоп, він з одним оком. Нині пробує завербувати виконроба ремонтно-відбудовного поїзда. Привіт. Рудін».

Об одинадцятій тридцять ранку ця шифровка була в Бабакіна. О дванадцятій десять її вже читав Марков. О дванадцятій п'ятдесят її поклали на стіл Старкову в Москві. О тринадцятій тридцять дві бригади оперативних працівників уже шукали Марата і Циклопа. Треба було взяти їх під нагляд.

Весь день у Рудіна був піднесений, веселий настрій. Навіть морока з полоненими не здалась йому обтяжливою, хоч перед ним, як на підбір, проходили слизькі, гидотні особи, готові за сочевичну юшку на все. На все, але не на те, щоб стати кваліфікованими агентами абверу. Рудіну навіть стало смішно від думки, що його товариші там, у Москві, можуть образитися на нього за те, що їм доводиться мати справу з такою поганню. Ні, ні, панове, як завгодно гучно і барвисто називайте свої зусилля — тотальне закидання, насичення радянського простору гніздами абверу, все одно головним вашим контингентом були й будуть оці покидьки, що не мають нічого спільногоз нашим народом. А їхніми руками багато вам не зробити…

Уже пізненько Рудін пішов вечеряти. І як тільки вийшов на вулицю, до нього з доброго дива причепилася смішна і досить безглузда мелодія на слова «…що без води і туди і ні сюди». Втім, не так уже з доброго дива: вони з дружиною виспівували цю пісеньку минулого року на дачі. Це була їхня перша дача. Не маючи досвіду, вони найняли тісний і жаркий верх. По воду доводилось ходити до колонки майже за кілометр. Його дружина заспівувала: «Без води і ні туди і ні сюди», — це означало, що Рудіну треба брати відра і йти по воду. Але все це вони сприймали легко. Життя здавалось таким чудовим і безтурботним.

Так минуло близько тижня.

В ніч на ту чорну неділю на дачу примчав мотоцикліст. Через п'ять хвилин Рудін уже трусився в його колясці, і вже не було нічого: ні літа, ні дачі, ні веселої пісеньки про воду. Нічого. Була тільки війна.

«Нічого, Оленко, потерпи, — думав Рудін, ідучи похмурою безлюдною вулицею, — справимося з цією бандою і заживемо спокійно. Буде і дача, і Чорне море, все, що ти захочеш».

Він спробував уявити собі дружину — саму, десь у далеких чужих місцях — і не міг. Вона ввижалася йому такою, як була завжди — веселою, усміхненою, з ямочками на щоках. Звіситься з верхньої веранди і кричить: «Сюди, товаришу, сюди…» Рудін легко крокував у ритм цієї смішної пісеньки.

В їдальню він мало не спізнився. Усі вже повечеряли, і черговий курсант збирався замикати двері. Верхнє світло було погашене, і кімнату освітлювала тільки лампочка, що висіла біля вікна в кухню. Рудін сів за перший, що трапився, столик і раптом помітив, що в найдальшому кутку вечеряє ще один запізнілий. Це був Щукін. Рішення визріло миттю. Рудін підвівся і підійшов до його столу.

— Дозволите?

Щукін мовчки кивнув головою.

— Сумно вечеряти в півтемряві, та ще самотнім.

Щукін мовчки їв суп.

— Учора ходив у місто. Пройшов по вулицях, заглянув у парк, — почав розповідати Рудін, щоб зав'язати розмову. — І за всю прогулянку зустрів лише одну людину. Так дивно: ідеш великим містом — і ніде жодної живої душі. Вікна в будинках темні, сліпі. А тиша, як у селі. Був якийсь момент, коли я мимоволі спинився й запитав себе: «Невже я бачу все це не у сні?» У вас ніколи не було такого чудного почуття?

— Ні,— ледь затримавши перед ротом ложку, не дивлячись на Рудіна, буркнув Щукін.

Рудін усміхнувся.

— Якось у дитинстві, в місті Енгельсі, ми, дітлахи, вдень забралися в місцевий театр. Темно, тихо — страшно. Ми пролізли на сцену. І раптом бачимо вулицю, справжню вулицю, а на ній — нікого. Стоїмо, дивимось — може, хто з'явиться або хоча б кішка перебіжить через дорогу. Нікого. Страшно стало, жах — мертва вулиця. — Рудін помовчав. — Учора раптом пригадалося це… з дитинства… мертва вулиця.

Щукін підвів на Рудіна очі й одразу ж опустив.

— Не розумію, — сказав він, не перестаючи їсти. — А що ви хотіли побачити? Натовпи гуляючих? Духовий оркестр? Феєрверк? І дам, що кидають у повітря капелюшки? А коли ні, то який сенс розпочатої вами розмови?

Не чекаючи відповіді, Щукін підвівся і, не прощаючись, попрямував до виходу. Грюкнули двері. Тиша. Лише на кухні хтось по-домашньому побрязкував посудом.

На лобі у Рудіна виступив холодний піт. «Чорт! Зрадів удачі й повівся, як хлопчак. Впав у дитинство, ідіот! Знаючи, що собою являє Щукін, поліз до нього з розмовою, яка, звичайно ж, викликала в нього підозру. Зробив помилку!» Ця думка ставала дедалі тривожнішою. Хорошого настрою як не було.

Розділ 35

Кажучи Савушкіну про нове своє призначення, Хорман трохи хвастався — він не став головним технічним керівником будівництва оборонних споруд, об'єднаних умовною назвою «Сірий пояс». Він відповідав за всі бетонні роботи. Але й це було великою справою, якщо врахувати, що «Сірий пояс» включав у себе кілька десятків об’єктів і всіх їх мали будувати під землею і бетонувати, «Сірий пояс» був наглухо засекречений навіть від самих німців, особливо від людей армії. Ще б пак! Не вистачало, щоб армія, яку тримають в упевненості, що найближчим часом почнеться запланований фюрером генеральний переможний наступ, дізналася, що далеко за її спиною будується смуга довгочасних потужних укріплень!

Хорман сказав Савушкіну:

— Ні одна людина ні один слово не скажи про мій робота. Тоді — смерть.

— Ваша робота цікавить мене як торішній сніг, — недбало відповів Савушкін.