»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 91

Фогель сказав після паузи:

— Не розумію я цього чоловіка. Адже він безумовно розумний.

— Про кого ви?

— Мюллер.

— Безперечно розумний.

— А лізе напролом там, де треба бути гранично тонким і обережним. Одне лише пояснення — гестапівська школа. Для німця будь-яка школа — це слід на все життя, як слід од віспи.

— Мені трудно брати участь у цій розмові. Я не знаю її предмета, — сказав Рудін.

Фогель допив коньяк.

— В цілому все та ж давня суперечка диверсії і розвідки. Трагедія в тому, що під час кампанії в Польщі і Західній Європі не тільки люди СД, але й ми, абверівці, не вважали за потрібне бути обережними і тонкими. І при цьому справді досягали надзвичайних успіхів. Згадаймо мотивування нападу на Польщу. Переодягли карних злочинців у польську форму, інсценували напад «поляків» на наших прикордонників, розіграли «захоплення поляками» радіостанції, і весь світ це з'їв, як хіну в солодкій таблетці. Та пора вже усвідомити, що Росія — це не Польща і Чехословаччина. А Мюллер сатаніє, коли чує від мене слова «російська специфіка». Мені здається, що тут у нього немає згоди із Зомбахом. Цей старий вовк абверу чудово все бачить. У всякому разі, коли я йому показав інструкцію Мюллера про замах і пояснив, кому ця інструкція адресована, Зомбах схопився за голову. Але чомусь він не хоче наступати Мюллеру на мозоль. Я здивований, що він зараз сказав про це. Якби ви тільки бачили цю інструкцію! Мюллер, напевно, сподівався, що про неї ніхто не знатиме. Він поставив на ній гриф «Суворо секретно». Зараз після наради він висловив мені своє обурення з приводу того, що я забув про гриф і виніс це питання на нараду, де присутніми були не тільки офіцери абверу. А цю інструкцію можна оголошувати суворо секретною лише з тих міркувань, щоб приховати від інших її абсурдність. Ні, ви тільки уявіть собі на хвилину, Крамер: агент нижче середньої якості, агент, який з труднощами зачепився в селі за сто п'ятдесят кілометрів од Москви, агент, у якого вийшли в тираж документи, і як він там взагалі тримається, я не розумію. І ось цей агент одержує завдання організувати замах на керівників Кремля. Я на свій страх і риск показав цю інструкцію Зомбаху… — Фогель почав їсти, але зразу ж відклав ложку і вів далі: — Існує нерозв'язне протиріччя. Той наш агент, який таку інструкцію може виконати, цінний для нас як агент-розвідник. А це ще питання, що для Німеччини важливіше: прикінчити одного з численних червоних керівників чи щоденно одержувати оперативну інформацію, яка допомагає швидше виграти війну? Як ви вважаєте?

— Мені не хочеться розмовляти на цю тему, — байдуже відповів Рудін, доїдаючи свій суп. — Я, повторюю, погано про все це інформований.

Фогель примружився і потім, широко розкривши очі, подивився на Рудіна.

— Вам, Крамер, треба працювати не тут, а у відомстві Ріббентропа. Ви б зробити там кар'єру.

Рудін дізнався, що являла собою інструкція, яка його цікавила, а вислуховувати сентенції Фогеля — справа марна. Фогель, як ніхто, уміє балакати про що завгодно, аби здаватися критично мислячим діячем, причому Рудін уже не раз ловив його на тому, що він з одного і того ж питання з однаковою переконливістю висловлював протилежні міркування. Рудін послався на свою завтрашню поїздку в табір 1206 і, не чекаючи солодкого, пішов додому…

Надісланий Біркнером солдат розбудив Рудіна о шостій годині ранку. Коли Рудін вийшов з дому, ад'ютант Мюллера уже чекав його біля автомашини. Трохи далі стояли два мотоцикли з колясками та чотири озброєні солдати.

— Прошу пробачення, але я вирішив виїхати раніше, — не вітаючись сказав Біркнер. — Виявляється, нам їхати понад двісті кілометрів. Краще раніше виїхати і раніше повернутися. Сідайте.

Біркнер подав знак мотоциклістам: один з них виїхав уперед, другий опинився позаду автомашини.

— Це Мюллер наказав, — Біркнер кивнув на мотоцикл, який їхав попереду. — Сказав, що не збирається надто часто міняти ад'ютантів.

Біркнер вів машину сам.

— Собі якось я більше довіряю, — сказав він.

Над землею, мовби знехотя, вставав холоднуватий туманний ранок. Подекуди в низинах туман був такий густий, що Біркнер, різко гальмуючи хід, вмикав фари і безперестанку сигналив.

Лише годині о сьомій випогодилось, і навколо улігся спокійний осінній ранок у всій своїй жовто-багряній красі.

— Все хочу вас запитати… — Біркнер обернувся до Рудіна. — Як ви тут вирішуєте жіноче питання?

— Я — ніяк.

Біркнер розсміявся.

— Зомбах, як видно, добирав працівників за принципом відсутності у них інтересу до цього питання… — Він увімкнув радіо; коли почулась музика, вимкнув його і подивився на годинник. — Зведення ми з вами проґавили. Вечірнє чули?

— У мене немає приймача. Я слухаю тільки на роботі.

— Сталінград ще тримається, але висить на волосинці. Фюрер змете це місто з лиця землі. Наш фюрер — великий реаліст, і його обіцянка скрутити більшовиків — не слова. Свою велич він довів не словами, а ділами. Найкращу в світі армію створив він, найкращу в світі партію створив він. Що не візьми — дипломатія, розвідка, генералітет, — усе справа його рук. Такого гіганта історія ще не знала. Правильно?

— Хіба що Наполеон, — тактовно, не збиваючи патетичного тону Біркнера, сказав Рудін.

— Дурниці! Наполеон — ганьба. Це ж треба — спалив Москву, а Росію не зміг узяти і дався заслати себе на острів! Хіба це вождь? Найбільше для нас щастя, що зараз біля керма Німеччини стоїть Адольф Гітлер. Ви згодні?

— Звичайно. Таких успіхів Німеччина ніколи не мала.

— Зачекайте, ви ще не те побачите. Покінчимо з Росією, візьмемося за Англію. А потім доберемось і до набитої золотом Америки. Німеччина, німецький народ стануть на чолі світу!

Рудін зі спокійним виглядом слухав базікання Біркнера, але іноді поглядав на нього з цікавістю. Ось він, типовий представник гітлеризму. Йому все зрозуміло, ніякі сумніви його не мучать. Його мозок не зачіпають складні роздуми. За нього думає Гітлер, і все, що треба, Гітлер зробить. А тому — хайль Гітлер! І ніякого песимізму! Все йде чудово! І фривольний початок дорожньої розмови ніяка не пастка, просто «жіноче питання», про яке він тоді спитав, входить у немудрий комплекс його світовідчувань.

Коли до табору 1206 лишалося кілька кілометрів, Біркнер почав мову про роботу «Сатурна».

— Справді, чорт знає, яку шушваль надсилають нам із таборів, — сказав він. — Мюллер учора просто посатанів. І було чого. Саме зараз, коли треба нашпигувати Москву надійними бойовиками, ми змушені протягом цілого дня без толку порпатися в погані. Порядок у цьому ділі має бути наведений. Мюллер просто не вірить, що у великому таборі не можна знайти роту готових на все росіян.

— Готових на все — можна, — обережно зауважив Рудін. — Важче знайти таких, які здатні стати хорошими розвідниками.

— А на якого дідька зараз ваші здібні розвідники? — На мить Біркнер повернувся до Рудіна і подивився на нього. — На момент, коли армія буде звалювати Москву в прірву, кому потрібні якісь відомості про те, що там у ній робиться? В цей час у Москві потрібні люди, які в призначений час здатні підняти стрілянину і створити в місті паніку. Від них більше ніякого чорта і не треба. Нові часи, нові завдання! Так каже Мюллер.

Попереду вже було видно табір. Розташований у величезній низовині, він здалеку скидався на залізничний вузол, поспіль забитий вагонами. Дорога востаннє завернула в гайок, табір зник, але за кілька хвилин він з'явився уже в усій своїй жахливій реальності. Приземкуваті, з пласкими дахами бараки стояли по-німецьки точними шеренгами, замикаючи собою чотирикутний голий плац. На вишках методично крокували вартові. Було близько десяти годин ранку — полонені давно працювали на каменоломні, табір здавався мертвим.

Рудін і Біркнер пройшли в приміщення комендатури, звідки їх провели до начальника табору. Це був низькорослий бритоголовий здоров'як, обличчям навдивовижу схожий на Муссоліні. Дізнавшись, хто вони і чого приїхали, він увімкнув невеличкий важіль на комутаторі і тричі прокричав у мікрофон: