»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович. Страница 95

— Чому гинуть? — спитав Рудін. — Вони роблять своє святе діло і переможуть. Бога ради, не ставайте схожим, на змальованого вами Зомбаха.

— Ви, Крамер, вірите? Справді вірите? — спитав Фогель, безтямно дивлячись на Рудіна.

— Вірю, — відказав Рудін. — Вірю з самого початку. — І він усміхнувся. — І я ніколи, можете мені повірити, не перетворюсь на пасажира, який накидається на машиніста за п'ятихвилинне спізнення поїзда.

— Спасибі, вам, Крамер, велике щире спасибі.— Очі у Фогеля волого заблищали. Сентиментальний, як багато хто з німців, він, певно, і справді був розчулений відданістю Рудіна. — І я вам вірю більше, ніж деяким нашим чистокровним і відзначеним нагородами арійцям, слово честі офіцера! — Фогель насунувся на Рудіна і міцно потис йому руку. — Пробачте мені, дорогий Крамер, я трішечки випив, але ви не думайте, можете на мене розрахоаувати цілком і завжди. А тепер спіть. — Він досить твердо вийшов з кімнати.

«А, голуб'ята, стривожились! — радів Рудін. — Он що робиться! Це чудово. І хай живуть захисники міста-героя!» Рудін спробував уявити собі це місто, в якому він ніколи не був, місто, до якого ще так недавно з тріумфальним виттям рвались гітлерівські орди. Рудіну довелася якось слухати німецьку радіопередачу, яку вели з берега Волги. Фоном передачі був безперервний гуркіт вибухів. А репортер у цей час очманілим, хрипким голосом вигукував короткі фрази:

— Пікірувальники Герінга перетворюють місто в руїни! Місто — гігантське вогнище! Дим сховав сонце! Сутінки опівдні! Це апофеоз. Я мию свої чоботи у Волзі. Слухайте, це хлюпоче волзька вода!..

Після передачі грали марш і били в барабани. Хоч Рудін і знав дещо від Маркова про справжній хід війни, від цієї передачі на душі у нього стало холодно і тривожно. Тим радіснішим був зараз його тріумф. Уява малювала йому картину розбитого, заметеного снігом міста, в якому цілу добу не вщухав бій. Учора Берлін передавав, що боротьба йде за кожний будинок. Це здорово! Чи давно вони горланили, що на шляху до Сталінграда їхні війська за день просуваються на п'ятдесят кілометрів? А потім з розгону врізались у місто і тепер тижнями ведуть бої за кожний будинок, і все, чого вони досягли за літо, уже пішло прахом. Фортеця на Волзі стає всенімецьким кошмаром…

Рудін не міг заснути. Все, що він дізнався сьогодні, треба точно і докладно викласти в донесенні. Про це він і думав, крокуючи в темряві у своїй тісній кімнатці.

Те, про що Рудін дізнався цього вечора, виявилося ще серйознішим, ніж він гадав. У грудні і січні обстановка в «Сатурні» визначалась одним словом — Сталінград. Дійшло ось до чого. Коли стало остаточно ясно, що шоста армія гине, Мюллер на вечірній п'ятихвилинці зажадав, щоб були припинені будь-які розмови про це місто, які заважають співробітникам зосередитись на важливіших для них питаннях. Він попередив, що такі розмови будуть розцінюватись як ворожа пропаганда, як пораженство.

Але марно! Чорна тінь розгрому армії Паулюса лежала навіть на обличчях співробітників. І сам Мюллер уже не міг володіти собою. Коли почався і першу добу успішно йшов наступ групи військ Манштейна, що кинулись на порятунок оточених військ Паулюса, Мюллер на п'ятихвилинці урочисто оголосив про це.

— Цей наступ, — сказав він, — приклад, який дає всім нам армія. Вона завдає навального удару і по доморослих політиках та песимістах.

Але через кілька днів стало відомо, що генерала Гейма — командира танкового корпусу, на якого покладались головні надії, генерала, чиє ім'я за останні дні називалось в усіх радіопередачах, генерала, якого не далі як учора називали «втіленням безпощадної відплати ворогу», цього генерала наказом Гітлера звільнено з поста, його розжалували в солдати і судитимуть.

Це було вже занадто! У Мюллера вистачило глузду не проводити цього дня п'ятихвилинки. Але німців чекали ще важчі випробування, апогей яких настав наприкінці січня. На Волзі — катастрофа, розгром, а Берлін ще сурмить про стійкість героїв. Гітлер присвоює Паулюсу звання фельдмаршала, а назавтра з'ясовується, що фельдмаршал здався в полон разом з своєю армією. Більше його ім'я не згадується ніде. Німеччина в траурі. Радіо передає тужливий плач дзвонів. У коридорах «Сатурна» тиша. Співробітники намагаються не виходити з своїх кімнат, щоб не потрапити на очі начальству, і наче бояться один одного. Кілька днів не проводяться п'ятихвилинки.

Увечері четвертого лютого, коли Німеччина вже зняла траур, Рудін працював в оперативному залі. Оператори раз у раз клали на стіл Фогеля радіодонесення агентів. Змарнілий, неголений, Фогель швидко читав і передавав їх Рудіну. Майже всі донесення стосувалися Сталінграда, І було видно, що агенти теж переживають страх. Одне з донесень Фогель прочитав і вже подав Рудіну, потім, певно, передумавши, хотів покласти його в папку, але знов передумав і віддав Рудіну.

Рудін прочитав:

«Росіяни твердять, начебто в Сталінграді знищено і взято в полон цілу армію, і називають це початком кінця Німеччини. Серед населення панує небувале піднесення. Завербований у жовтні агент Зуб учора з'явився на зустріч і заявив, що більше не працюватиме. Загрожував викриттям. Чекаємо негайних вказівок».

Рудін гидливим жестом відклав радіограму.

— Що їм відповісти, Крамер? — спитав Фогель.

— Це хороший агент? — у свою чергу спитав Рудін.

— Тож-бо й воно, що хороший. Їх там двоє. Працювали просто добре.

— Жалюгідні панікери! — злісно сказав Рудін.

Фогель думав про щось своє. Потім, ніби скинувши цю думку, обернувся до Рудіна. — Що ж все-таки їм відповісти?

— Я не берусь це вирішувати, — начебто виправдовуючись, сказав Рудін. — Зрештою, це ж запитання прямо чи посередньо є в усіх донесеннях. Я гадаю, вам треба сходити до Мюллера або Зомбаха. Треба виробити загальну відповідь.

Фогель, нічого не говорячи, взяв папку з радіограмами, одягнувся і вийшов.

Приблизно за годину він повернувся і приніс написану Мюллером стандартну відповідь «Сатурна» всім агентам. Відповідь була зразу ж зашифрована, й оператори почали вистукувати її в ефір.

«Природно, що кремлівська пропаганда роздуває сталінградський епізод війни, особливо коли врахувати, що їхня армія за всю війну не мала жодного успіху, який би впливав на хід війни. Цей успіх суто місцевого характеру коштував Радам стільки крові, що Німеччина може вважати: Сталінград непогано прислужився неминучій перемозі німецької зброї. Німеччина, як ніколи, спокійна, впевнена у своїх силах і далі лишається господарем становища на більшій частині радянської території і в свій термін, який від Москви не залежить, переможно завершить війну. Це повинні знати ви і обережно пояснювати зв'язаним з вами людям. Необхідно рішуче активізуватися, щоб бути гідними подвигу непереможної армії рейху».

— Ну як, переконливо? — спитав Фогель, коли Рудін прочитав цю відповідь.

— Цілком, — відказав Рудін.

— Ви, до речі, знайомі з новим ад'ютантом Мюллера? — спитав Фогель.

— З Біркнером? Знайомий. Ми разом їздили в табір військовополонених.

— Яке враження він справив на вас?

— По-моєму, це вірний, дисциплінований офіцер.

— Я зараз чекав, поки звільниться Мюллер, і вперше говорив з Біркнером… Він мені теж сподобався. Ви знаєте, він абсолютно спокійний. Абсолютно. Я показав йому донесення агентів, він недбало так прочитав, повернув мені і сказав: «Скиглять, щенята», — і все. І спитав мене, як я тут вирішую жіноче питання.

Рудін усміхнувся.

— Він питав про це і мене.

— От характер! Я подумав: мабуть, отакі офіцери там, на Волзі, спокійно і холоднокровно виконували свій обов'язок до кінця.

Фогель знову перебував у своєму звичайному стані імпульсивної готовності з першого-ліпшого приводу з глибокодумним виглядом вдаватись у пустопорожнє філософствування. Певно, йому самому, не менше ніж агентам, треба було одержати цю вказівку Мюллера та ще порозмовляти з зацікавленим у жіночому питанні Біркнером. I ось він уже заспокоївся.

— Знаєте що, Крамер? — весело сказав Фогель. — Ідіть відпочивати. Ми ж тепер цілу ніч будемо передавати відповідь Мюллера.