Цар і раб - Білик Іван Іванович. Страница 2

Хвиля несвідомого обурення заполонила Савмака, та він і далі стояв серед вулиці, не певний, що зробить наступної миті: схопить застояних коней за хряпи чи зверне дишель біга в чийсь мур. Євнух-лоґоґраф, глянувши на Савмака, з несподіваною для себе спритністю потяг його вбік. І дуже вчасно. Розторохканий по бруківці біґ прогуркотів униз, і хоч бойові ножі на вісях були складені й припасовані по-мирному, Архелай мало не зачепив Савмака ступицею, навіть не глянувши на нього.

Савмак спересердя лише вилаявсь услід Архелаєві. Сей жевжик останнім часом поводився зухвало й надто багато собі дозволяв, хоча був простим десятником царських меченосців. Савмак хотів був сказати се євнухові, та той і досі з замилуванням дивився вслід гуркітливому біґові зі стрункою постаттю юнака на нім.

— Аполлон! — сказав він сам собі, й Савмак лише сердито загорнув полу гіматія.

— Схожий, як порося на карася! В Аполлона русі кучері, а в сього чорні, наче в мавра!

Євнух повчально заперечив:

— Архелай — Археанактід! Останній пуп'янок славетної династії.

Савмак довгим поглядом зміряв євнуха, проте нічого не сказав. Коли заходило про нову й стару династії боспорських царів, лоґоґраф ставав мовби зовсім іншою людиною, й Савмак знав причину, по материній лінії лоґоґраф теж належав до династії Археанактідів, яку Спартокіди триста з гаком літ тому вибили з сідла.

— Лоґоґрафе, — сказав Савмак притишеним голосом, — а пощо се Перісад тримає й тебе, й Архелая в своєму дворі?

Євнух примружив очі й сховав їх у жовтих зморшках щік. Тоді пожував пухкими жіночими губами й неприязно посміхнувся:

— А тебе?

— Мене?.. — Се неабияк розсмішило Савмака, та він уважав за ліпше вколоти лоґоґрафа — Савмак часом дозволяв собі таке з царевим літописцем.

— Ви, євнухи, дивитеся на чоловіка очима жінки. — Євнух зітхнув. Такі шпички дошкуляли йому колись, але за довгі літа, відколи його позбавили чоловічої достойності й сили, він потроху звикся.

— Ми найліпше можемо оцінити й чоловіка, й жінку, — сказав він. — І в тому наша сила.

Про те слід було подумати, та Савмак раптом згадав інше, що так було схвилювало євнуха допіру:

— А як ти знаєш Палака? Ти вже бачив його колись?

Лоґоґраф знову насупонився й заквапив свого учня:

— Ходім, ефебе! Ходім, щось має статися…

— Що?

Савмак заходивсь розпитувати, однак лоґоґраф лише пухкою ручкою махав:

— Якби я був піфією, то й тут би не зміг угадати.

— А речеш про якусь там силу! — не здавався Савмак, та більше нічого не випитав у лоґоґрафа.

Вони мовчки, штовхаючись із городянами й відповідаючи на привітання, минули печеру хорому Кібели й між ошатними святилищами Зевса Робітника та Зевса Евпатора підійшли до широко розчиненої брами акрополя. Пантікапей був розташований на десяти терасах, що здіймались одна над одною, й чотири з них посідав акрополь, внутрішня твердь городу стольного, оточена високим кам'яним заборолом.

Будинок царського лоґоґрафа Полікрата стояв з лівого боку першим — одразу за брамою акрополя. На Восьмій терасі були розташовані двори евпатридів та придвірних сановників, на Дев'ятій стояли хороми перших радників, жерців найголовніших святилищ і членів великої царевої родини. Десята, найвища тераса, являла собою майже правильне коло добрий стадій у перетині. Тут, на найвищому місці Акрополя та всього города, стояв, потопаючи в садках, один-єдиний хором — царський. З двох боків круглу терасу захищав могутній зубчатий мур, а решта площі підіймалася над нижчою терасою кам'яним підмурком, що ні висотою, ні потугою не вступався мурам Акрополя.

Третя твердь: тільки широкий мармуровий клімакс — розлогі сходи — сполучали її з кільцевими вулицями-терасами Нижнього акрополя. Й, мов невсипна сторожа царського сідлища, над високим обривом підмурку стояли образи всіх тих, хто був володарем і города сього, й сього акрополя, й величного хорому: п'ятнадцять мармурових царів, починаючи від Спартока Першого, засновника династії, й кінчаючи Перісадом Четвертим, Філометором, вітцем нинішнього царя. Лише один з боспорських володарів удостоївся виняткової чести й стояв тепер у самій середині Верхнього акрополя, вилитий з бронзи: Перісад Перший, чия держава простягалась од Таврійських гір до передгір'їв Кавказу, був проголошений богом, і перед його подобою стояв жертовник з рожевого сікілійського мармуру. Завінчану бронзовими лаврами голову бога-царя було видно аж од брами Акрополя, з Сьомої тераси. Савмак ковзнув байдужим оком по бронзовому листі, осяяному промінням уранішнього сонця, й пішов услід за лоґоґрафом, хоча той і не силував його на гостину. Се було не по-еллінському, та євнух вирішив бути справжнім елліном і навздогін припросив учня:

— Хайре в моєму домі.

Він уже знав, чого прив'язався до нього Савмак і що питатиме, тож заходився подумки складати відповідь. Він довше, ніж потрібно, зачиняв хвіртку, хоч се міг і мав зробити приворітний роб, тоді ще довше цідив оливу з тонкошийного слоїка на жертовник Зевса Геркійського, покровителя домашнього вогнища, вівтар якого стояв посеред внутрішнього дворика, й урешті сказав те, чого не сподівався й сам:

— Ненавиджу скіфів!

Савмакові не довелося дуже довго пережовувати сі його слова, чуті досі безліч разів, і він холодно докинув:

— Ти так само ненавидиш і Перісада.

— А ти хочеш, щоб я його любив?

— Я, бувши тобою, теж би ненавидів Перісада.

— Але ти його любиш! Любиш!

Савмак зітхнув і мовчки поплентався до екуса, в якому бував чи не щоднини. Звідти, нахилившись, мало не рачки, вибігла молода лоґоґрафова роба-фріґійка й шаснула в пекарню. Іншим разом лоґоґраф Полікрат бодай би копнув її ногою, бо не любив, коли роби в його відсутність никають по світлицях, але тепер мовби й не бачив її, й то щось мусило означати.

— За що б я мав не любити його? — стенув плечем Савмак. — Він притулив мене, бездомного й безрідного, тож мушу молити всіх кумирів, щоб дарували йому довгі літа й добре здоров'я.

Євнух нервово зареготав, очі йому розплющились і зблиснули, й Савмак був майже певен, що нарешті почує щось нове й зовсім несподіване для себе. Але євнух сказав інше:

— Ненавиджу Перісада, бо він є такий самий варвар, як і той твій Палак!

— Варвар? Перісад?

Се так приголомшило юнака, що він забув про все на світі. Все не грецьке, тим паче скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало, що не слід сікатися до кожного її слова. Та се мовив євнух Полікрат, лоґоґраф, а він єдиний знав і про царя, й про багатьох архонтів та евпатридів дуже багато.

Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.

Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.

Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:

— Позич мені два таланти.

Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.

— Два таланти срібла?!

— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.

— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?