Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 27

Останнiй гучний випадок стався в 1995 — у Хмельницькому викрали директора фiлiї комерцiйного банку, який мав мережу обмiнникiв по мiсту. Його завезли в Кам'янець, тримали там у якомусь пiдвалi, а коли не вдалося викачати грошей — скинули з урвища у Смотрич. Викрадений уцiлiв дивом: йому вдалося звiльнити руки вiд пут ще до того, як отримав по головi, холодна вода привела до тями i чоловiк, побитий камiнням та з кiлькома переломами, вибрався на берег, де його знайшли рибалки. Викрадачiв захарлали й судили на вiдкритому процесi. Пiсля того подiбнi злочини потроху почали згортатися — знайшлися iншi способи «рєшать вопроси».

Пошук, органiзований минулої ночi начальником мiлiцiї, був, напевне, найбiльшим i наймасовiшим за всю iсторiю боротьби зi злочиннiстю в Подiльську. На зв'язку в черговiй частинi лишився один черговий сержант. Решта особового складу, розбившись на групи, подiлила мiсто на сектори i почала планомiрно прочiсувати територiю. Звiсно, в кожен двiр та кожну квартиру не зазирали, та щонайменше половину Подiльська тiєї ночi поставили на вуха. Особливо дiсталося ранiше судимим i мешканцям околиць: їх пiднiмали й запитували, чи не чули або не бачили вони чогось пiдозрiлого.

Руїни маєтку Ржеутських та мiсцевiсть довкола неї облазили буквально по клаптику. Жихар був у тiй групi, привiв народ до проходу в пiдземелля, але вночi нiхто туди лiзти все ж таки не ризикнув. Не через страх — просто смислу не було. За розпорядженням Ярового там лишили одного чоловiка до ранку, а потiм все ж таки збиралися будити директора музею i лiзти в лабiринт. Та цього не знадобилося.

Сержант iз чергової частини перiодично набирав номер мобiльного телефону зниклого Потурая. О восьмiй десять ранку цей дзвiнок почули зi смiтника на околицi. Якби не почули — за десять хвилин рiвчак все одно б збиралися обстежити. Оперативника Пашу Пархоменка, який почув рiнгтон i першим знайшов труп, вирвало тут же, на мiсцi, просто в канаву.

Лiзу Потурай так само вирвало, але вже в морзi. Голову так i не знайшли, та вона впiзнала чоловiка за одягом: на трупi був новенький, лише другий раз одягнений костюм, пошитий на замовлення в ательє. Коли в Потурая з'явилися вiдповiднi фiнансовi можливостi, вiн перестав купувати готовий одяг, полюбив iндпошив. Пiзнiше кримiналiсти взяли в трупа вiдбитки пальцiв i пiдтвердили — вбито справдi Вiктора Потурая.

Його машину, срiблясту «шкоду», досi шукають. Її вже оголосили в розшук по всьому регiону.

За попереднiми висновками, мертвим Потурай був уже бiльше доби. Тобто, прорахувала я подумки, загинув вiн приблизно в той самий час, коли я вперше побачила на розвалинах безголового привида. Однак де лежав труп до того, як його кинули в рiвчак зi смiттям, поки не вiдомо. А те, що його кинули не ранiше, нiж минулої ночi — факт. Ганна Пилипенко, котра мешкає поруч iз саморобним смiтником, виносила вiдро пiсля вечiрнього випуску новин i перед початком якогось там серiалу. Ще було видно, i нiчого страшнiшого за купу смiття жiночка не побачила. Довколишнi мешканцi, старанно опитанi мiлiцiєю, пiдтвердили — вони так само виносили своє смiття ще по видному, нiчого такого не було. Значить, труп перетягнули до канави, коли стемнiло. Коли саме — чорт його знає.

Перше, що розпорядився зробити Яровий — це знайти серед недiлi трактора i пiдйомного крана, взяти зi складу, що торгує будiвельними товарами, бетонну плиту i закрити дигерський хiд до пiдземелля. Про привида на розвалинах вiн, ясна рiч, нiчого не знав: Жихар усе ж таки не ворог собi. Просто коли в мiстi невiдомо хто вбиває людей i рубає їм голови, покинутий панський маєток стає потенцiйною зоною небезпеки. Там цiлком можна переховуватися, тому треба максимально зменшити кiлькiсть можливих сховкiв. Пiдземелля, яке до цього дня в Подiльську справдi мало кого з пересiчних городян переймало, раптом зацiкавило i вiдразу — через надмiрну метушню довкола нього. Проте Тамара прекрасно розумiла: вся ця колотнеча — вiд безвиходi. Начальник мiлiцiї справдi не знав, що робити i звiдки починати черговi пошуки.

Через те все вкотре почалося спочатку. Ранiше судимi, психiчно хворi, можливо — партнери по бiзнесу, боржники, просто вороги. Коли Яровий зайшов посеред розмови Тамари з Лiзою i прямо запитав, чи її чоловiк не почав тягатися з бабою, в якої ревнивий чоловiк, з жiнкою вкотре за день сталася сильна iстерика, а заодно i в Тамари, якiй довелося виганяти Ярового самотужки, буквально виштовхувати його з кабiнету.

— Я тебе що хочу попросити, Ларо, — зiтхнула вона. — Бiдна жiнка вже вiд усього втомилася. Її накачали заспокiйливим по макiвку, тепер вона спить у мене в кабiнетi, в прокуратурi. Додому боїться йти, а займатися похоронами не збирається. Без голови в труну не покладе. Грiх, каже. Та й не вийде в неї поки нiчого — тiло їй ще хоч як не видадуть. Я поки перележу вдома, а ти посидь просто бiля неї. Там лiкарка чергує, але вона теж втомилася.

— Яровий не вижене?

— Який, у задницю, Яровий! Ти в прокуратурi сидiтимеш, вiн до неї вiдношення немає. Пiсля скандалу, який я йому влаштувала, не скоро до мене зайде. Нiколи йому: окопався, приймає пiстони вiд усiх, вiд кого тiльки може, i тримає оборону, аби преса не пронюхала про третє вбивство. Так що не бiйся.

— Не дуже-то й страшно. Скiльки менi там сидiти?

— Годинки чотири. Потiм я прийду або, швидше за все, знову лiкарка. Буде вмовляти Лiзу хоча б до лiкарнi перебратися, там у кабiнетi головного лiкаря їй вже мiсце окреме приготували. Дуже виручиш, коли чесно…

Жiнка лежала в кабiнетi слiдчого на старенькiй розкладачцi обличчям до стiни.

Вона лежала, не рухаючись, уже тодi, коли я прийшла i вiдпустила щасливу лiкарку, жiнку приблизно мого вiку, трошки перепочити. Зачинивши за нею дверi i для певностi повернувши ключ у замку, я вмостилася на незручному стiльцi, спробувала читати якийсь глянсовий журнал, прихоплений iз собою, та змiст прочитаного не сприймався, i я вiдклала його.

Потягнувся час. Тишу порушувало тiльки цокання настiнного годинника. Стрiлки повзли повiльно, i коли пройшла година, менi здалося, що я сиджу тут щонайменше рокiв три. Ще через двадцять хвилин жiнка на розкладачцi заворушилася, повернулася, обережно пiдвелася й сiла, втупившись у мене великими порожнiми очима.

Навiть у такому станi вона залишалася вродливою. Чоловiки, до речi, подiбних моментiв не помiчають, а ми — запросто. При тому, що врода Лiзи Потурай виглядала якоюсь не надто природною, нiби намальованою. Подумавши, кого вона менi нагадує зовнi, дуже швидко знайшла вiдповiдь — Бiлоснiжку зi старого дiснеївського мультика. Ось вiн, секрет — спробуйте спотворити горем намальовану героїню мультфiльма…

— Ви хто? — запитала вона глухим тихим голосом.

— Мене звати Лариса.

— Ви хто? — повторила Лiза.

— Мене попросили з вами побути. Чи бiля вас, не знаю, як правильно.

— Для чого? — свiдомiсть її, очевидно, ще була затуманена лiками.

— Так треба. Вас зараз не можна лишати саму.

— А я вже сама. Ви ж усе знаєте, правда? Ви в мiлiцiї працюєте?

— Нi. Я взагалi не з вашого мiста.

— Я теж не звiдси, — вона помовчала. — I тут не залишуся. Усе, кiнець. Кiнець. Кiнець.

— Вам подати води?

— Води? — її порожнi очi дивилися нiби скрiзь мене. — Чому води? Дайте.

Я налила в склянку принесену з собою мiнералку i простягнула Лiзi. Вона почала цмулити воду маленькими ковтками, i менi здалося — це триватиме вiчно. Нарештi склянка спорожнiла, Лiза зiщулилася, завалилася на бiк i завмерла так у позi ембрiона, з розплющеними очима. Я спробувала заговорити до неї — нуль реакцiї. Полежавши так хвилин тридцять, вона знову повернулася до стiни.

Бiльше ми не спiлкувалися.

Лiкарка повернулася ближче до десятої вечора. З нею прийшла Тамара i хлопчина в бiлому халатi — санiтар. Разом ми обережно поставили Лiзу на ноги, вивели на свiже повiтря, посадили в мою машину на заднє сидiння й вiдвезли до лiкарнi. Коли її пiд руки заводили всередину, вона раптом зупинилася на порозi i промовила в порожнечу, нi до кого не звертаючись: