Марево - Загребельный Павел Архипович. Страница 21

— Якщо ви не перестанете, я розіб'ю цього тара! — виведений з терпіння, крикнув Трубачов і прокинувся.

Він лежав на справжньому європейському ліжкові, вкритий білим, як сніг, простиралом, в кімнаті з білими стінами, з двома великими вікнами, за якими сіріла кам'яна стіна.

В ніс ударив різкий запах ліків, і одразу зринула думка в напівсонному мозку: невже він у лікарні? Але як він потрапив сюди? І потім… він же не був хворий! А раптом його вкусив той москіт, який, за словами професора, кусає лише чужинців і передає їм якусь страшну лихоманку?

Олег спробував поворушити руками — вони слухалися, перевірив ноги — вони також були цілі. В тілі не почував болю. Тільки голова була важка, ніби причепили до неї каменюку, і в очах плавали чорно-жовті кружала. Він уперся руками в матрац і сів. Тієї ж хвилини двері, що були зліва від ліжка, трохи прочинилися, і у вузенькій щілині з'явилося чиєсь чорне око.

— Хто там? Увійдіть! — гукнув Трубачов.

Око швидко сховалося, двері причинились, і знову тиша запала в кімнаті.

— Дивно, — пробурмотів Олег. — Чи не завезли мене в Мешхед або в самий Тегеран? Бо де ж в Ірані може бути така лікарня. А що це справжня лікарня — сумніватися не доводиться…

Двері відчинилися знову, на цей раз уже сміливо й широко, і до кімнати ввійшла людина.

Це був високий, дуже худий чоловік, схожий на сучкуватий дрючок, з довгим волоссям піщаного кольору, що вибивалося з-під крислатого фетрового капелюха, ретельно виголений, у чорному, наглухо застібнутому костюмі, з високим білим, добре накрохмаленим комірцем, з маленькою книжечкою в руці. Шкіра на обличчі, на шиї, на руках у нього була вся зморщена, ніби на старому портфелі, непевного жовтуватого кольору, який заважав хоч приблизно вгадати його вік.

— Я прошу пробачити, що вхожу так раптово, не попередивши, — на ламаній персидській мові звернувся чоловік до Олега. — Але мені сказали, що вам уже краще, й тому я поспішив, мій молодий друже, щоб дати втіху своїм старим очам побачити вас у доброму здоров'ї.

— Де я? — запитав його Трубачов.

— Ви у добрих друзів, і вам нічого турбуватися, — заспокійливо сказав чоловік.

— А точніше?

— Якщо це вас так цікавить, то ви — в притулку святого Себастяна, — відповів чоловік, продовжуючи стояти посеред кімнати.

— Ага, значить ви — місіонер? — догадався Трубачов.

— Слуга господній, — нахилив чоловік голову. — З ім'ям нашого господа Всевишнього на устах, під ферулою святого мученика Себастяна, який прийняв стільки страждань в ім'я спасіння своїх братів, я допомагаю бідним жителям цієї країни, закинутої далеко від цивілізованого світу.

— Дякую вам за допомогу, — сказав Олег. — Мені, здається, було дуже погано, я впав з коня, у мене стріляли… Все це мов уві сні.

— Не треба зараз згадувати про те, що було з вами в пустині, — підійшов ближче місіонер. — Ви відпочинете у нас і потім зможете продовжити свою подорож. Зараз же я до ваших послуг. Моє прізвище Томберг, доктор Томберг. Я сподіваюся, що ми з вами здружимось і…

— Якщо вас не лякає таке здруження, — усміхнувся Олег і назвав себе.

— О, мене нічого не лякає, — запевнив його доктор Томберг. — Стільки років жити тут самотньому, забутому всіма, серед диких людей — це хоч кого зробить відважним, позбавленим всякого страху

— І давно ви тут живете, пробачте за цікавість? — запитав його Трубачов.

— Дуже, дуже давно, — запевнив його місіонер. — Я розповім вам про це потім, коли ви видужаєте остаточно.

— Але я себе й зараз добре почуваю, — спробував встати з ліжка Олег.

— Ні, ні, лежіть, лежіть, — притримав його Томберг. — Вам необхідний спокій. Зараз вам принесуть поїсти, потім ви поспите, а вже завтра ми з вами зможемо навіть прогулятися. Дайте-но ваш пульс…

Він довго держав руку Олега, думаючи про щось своє, і одпустив її тільки тоді, коли дужий молодий перс з зеленою чалмою на голові вніс до кімнати вечерю.

Побажавши приємного апетиту, доктор Томберг зник. Олег спробував було заговорити з персом, але той тільки глипнув на нього великим чорним оком і мовчки вийшов з кімнати.

«Дивний притулок» подумав Трубачов, беручи паличку кебаба [26] і вмочаючи його в червоний від перцю соус.

Спав він погано: всю ніч непокоїли думки про те, де зараз професор і Елла, що з Кайнаровим, куди поділися Зрбі і його товариш. Але, незважаючи на це, ранком він був цілком здоровий, і доктор Томберг не знайшов у ньому ніяких ознак перенесеного удару.

— Давайте заздалегідь домовимося, — сказав Олегові доктор Томберг, — що кожен з нас залишається самим собою і не намагається впливати на іншого, нав'язуючи йому свої погляди. Я прекрасно розумію, як мало може бути спільного між молодим радянським вченим і скромним слугою господнім, який виконує волю й розпорядження ватіканської конгрегації пропаганди віри. Я знаю, що ви не вірите в бога і ніколи не повірите в нього, і тому зовсім не намагатимусь похитати ваші переконання. Я знаю, що ви зможете привести безліч незаперечних історичних доказів того, як іменем бога робилися на землі зовсім не божі справи. Ви, наприклад, можете розповісти, що фінікійський Молох вимагав принесення в жертву дітей, що богиня Тавріди вдовольнялася лише тоді, коли бачила кров чужинців, що кельтські друїди приносили в жертву своїм невблаганним богам всіх полонених, хто б вони не були: воїни, жінки чи діти, що бог, проголошений Магометом, вимагав підняти зелений прапор священної війни проти всіх іновірців і що, нарешті, служителі християнського бога перевершили усіх інших жерців у своєму вмінні проливати кров, вигадавши хрестові походи, інквізицію, убивства з-за рогу і провокуючи війни цілих народів…

— Ого, та ви й самі добре розправилися з усіма богами, — вигукнув Олег. — Дивуюся, як ви можете після цього виконувати свою місію.

— На світі є дещо вище земних чвар, суперечок, страждань і боротьби. Бо людина послана в цей світ лише для того, щоб добиватися спасіння своєї душі і думати про вічне блаженство…

— Ви, здається, першим починаєте порушувати свою ж умову не нав'язувати один одному своїх думок, — нагадав місіонерові Трубачов.

— Прошу пробачення, — спохватився Томберг. — Ходімо краще я вам покажу своє скромне господарство.

Притулок являв собою велику кам'яну будову з безліччю круглих, теж кам'яних куполів, що заміняли дах. Будинок не був чимсь єдиним, а складався з кількох башт і чотирикутників, зліплених докупи досить безладно й без достатнього смаку. Трохи збоку виднілися господарські будівлі, за будинком розстилалася велика й рівна площадка, в кінці якої пінився білий гірський потік. Дикі голі гори обступили притулок з усіх боків, і він, не огороджений, мав доволі беззахисний вигляд серед цих кам'янистих громад.

— Не страшно вам тут одному, без всякої охорони? — запитав Олег доктора Томберга. — Чи, може, служителям господа бога невідомі ці почуття?

— О, ви даремно вважаєте нас зовсім позбавленими людських почуттів, — засміявся місіонер. — Якщо ми закликаємо людей до страху й покори перед всевишнім, то як же можемо ми бути позбавлені страху? Так, мені, як і кожному на моєму місці, страшно в цих горах, страшно самотності…

— Бандитів, — підказав Олег.

— А хіба вони тут є? — подивився на нього доктор Томберг.

— Не знаю точно, але чув дещо.

— Це жахливо, — зітхнув місіонер. — Знову буде литися кров, знову страждатимуть люди… Але, на жаль, Іран така велика країна, в якій важко навести належний порядок.

— У нас країна набагато більша, — сказав Олег, — але в ній люди живуть спокійно…

— Так що я вам хотів сказати? — одразу перейшов на інше Томберг. — Ага, про захист свого притулку… Ось скоро підніметься сонце і в середині дня почнеться вітер, тоді я покажу вам дещо. А зараз глянемо на речі більш мирні й приємні…

Він повів Олега в одну з башт, і вони опинилися в невеличкому, дбайливо обладнаному музейчику.