Русичі - Юринець Ігор. Страница 14

— Та де ж узяти підмогу? — озвався Від. — Тустань також за стінами борониться, Сільце спалено… Що там у Корчинській та Синевидській кріпостях — ніхто не відає. А Київ далеко, доки туди та назад, то й рятувати вже не буде кого.

— І все ж підмога мусить прийти, — стояв на своєму Влад. — Я приведу її. У Корчин поїду, в кріпость Синевидську добудуся. А коли там не вийде — до самого Києва долечу. Не може того бути, аби спокійно споглядав великий князь київський, як ворог шматує Русь!.. Нині ж і вирушу, — рвучко схопився з лави і отерп від різкого болю — таки давали ще про себе знати недавні рани.

— Може, заскоро, Владе? — помітивши те, співчутливо прохопилася Горислава. — Кілька днів нічого не змінять, а рани за той час зовсім затягнуться.

— Чекати?! Та ж кожного дня може статися непоправне… Там жона Млада, там, може, в сю от хвилю кров’ю спливають побратими мої. А я, мов боягуз останній, хоронюся у сій хащобі в безпеці і супокою. Годі! — похапцем почав збиратися Влад.

Коли був уже зовсім готовий, аж тоді помітив, що Горислава теж вбиралася по-дорожньому. Питально глянув на дівчину.

— З тобою піду, — мовила твердо, ніби очікуючи заперечень.

— Добре, доню, — сумовито кивнув головою Від. — Настав час, коли навіть батько не має права спинити тебе. Бо страшна небезпека нависла над усією землею нашою… Ідіть. І най всевладний Перун поможе здійснити вами задумане.

Горислава нараз припала до батька, ніби благаючи в нього, як колись, в дитинстві, захисту від незнаної біди.

По хвилевій мовчанці старець відхилив від себе дочку, перевів погляд на Влада. Здавалося, переборює сам себе, зважуючись на щось дуже важливе. Відтак, наче відкинувши останні сумніви, схвально кивнув головою.

— Таки настав час… — мовив замислено. — Старий я став, сили полишають міцне ще донедавна тіло, тануть з кожним днем, як рештки снігу навесні. Все частіше приходять серед нічної темряви тіні пращурів наших і кличуть за собою у незнаний вирай… Коли повернетеся, можете вже не застати старого Віда. Сам чую: пора рушати в ту далеку дорогу.

Від тих слів скинулася стривожено Горислава, хотіла було розрадити та заспокоїти батька, та старий владним порухом десниці спинив її.

— Такий закон життя, доню, древній і вічний, як гори. І не нам його змінити… Та не було б спокою мені на полонинах небесних сонячних, коли б забрав із собою велику таємницю нашого народу, тягар якої не дає склепити повіки. Той, хто пізнає її, до кінця своїх днів буде у відповіді за майбутнє гірського краю… — З тими словами холодним і колючим, — мов неждана паморозь навесні, став погляд глибоко запалих очей Бідових. Здавалося, вдивляється уже не в обличчя молодого верховинця, а сягає зіницями помислів його. — Подумай, Владе, чи стачить мужності, аби і під найвигадливішими тортурами зберегти і не зрадити таємницю предків…

Від того погляду зворухнувся неспокій у серці молодого горянина — ніби щось незвідане, зловіще, непідвладне волі людській вливалося в нього з пильних, пекучих, мов жаринки, зіниць біловолосого старця. Відчув: кожне слово потребує зараз величезного надлюдського зусилля. І все ж спромігся вимовити:

— Певен у собі, батьку… Як би важко не було, не забуду обов’язку перед громадою, перед рідною землею.

— Добре, — просвітлів від тих з натугою мовлених слів Від. — Тож ходімо, — владно повів рукою на захід, де дибилися одне перед одним верхів’я гір…

Йшли довго. Ледь помітна стежина, вибита звіриною по чубку гірського пасма, зовсім загубилася поміж густим непрохідним буреломом. Здавалося, ніколи ще не ступала людська нога цим химерним плетивом колись могутніх, а нині оточених часом, повалених буревіями велетенських буків та ялиць. Вгорі шумувало хвилями буйного зеленого віття сонячне життя, а тут, при підніжжі лісу, було вільго і непривітно. Жодна травинка не пробивалася крізь товстий шар струхлілого листя та глиці, жоден промінчик сонця не сягав у цю моторошну сутінь.

У кожному крокові вчувалося Владові, як у кореневищах вивалених із землі дерев вовтузяться злі духи, що облюбували собі лігвища у цих диких хащобах. Невидимі в темені, хихотіли злорадно по закутках, щирилися жовтими іклами струхлявілих пнів, кликали до себе, аби закружляти, заморочити оманливими вогниками безпечних мандрівників, завести у непрохідні вертепи. Лише дивуватися можна було, як упевнено, ніби не буреломом, а торованою дорогою вів своїх супутників старий Від.

Нараз долинув до слуху Влада плюскіт водограю — спочатку ледь чутний, він міцнів, набував щораз більшої сили.

Посвітліло.

Старець ступив на обривистий, порослий густим мохом берет і подав знак зупинитися. Глибоко внизу, куди спадав дзвінкий струмінь потоку, дибилися камінні валуни, ніби навалені абияк один на одного руками якогось небаченого силача. Повелівши, аби чекали на нього над урвищем і не рухалися, Від почав обережно спускатися вниз. Поволі перейшов широку скелясту яругу і спинився по той бік потоку перед невеликою, з людський зріст заввишки, заглибиною у кам’янистому березі урвища. Гортатий хрипкий стогін вирвався з його грудей. Потім ще і ще раз. І тоді раптом задвигтіло все довкола від глухого хижого реву. Здавалося, кров застигла у жилах від того кровожерного поклику. Влад відчув, як припала до нього, тихо зойкнувши, Горислава. Ще не встиг отямитися, а долоня вже міцно стискала рукоять бартки. Погляд молодого горянина вирізняв кожен камінець, кожну травинку там, унизу. З тріскотом розсунулися сухі корчі, що заступали вхід до лігвища звіра, і велетенська ведмежа туша звелася на задні лапи, підхопивши під себе худорляву і на диво немічну постать Віда, який навіть не зрушив з місця, аби оберегтися. Все! Влад заплющив очі, щоб не бачити невідворотного, та мов крізь страшний сон почув, як швидко і поквапно заговорив щось старець. То не був іще передсмертний схлип. Відштовхнув Гориславу, що й далі нажахано тулилася до нього. Трощачи сухе ломаччя, рвонувся на поміч.

Вже внизу спинив його неждано вигук Віда. «Стій!» — гукнув той спокійно, навіть не обертаючи голови від велетня ведмедя. Влад застиг на місці, до болю в пальцях стискуючи руків’я бартки та здивовано споглядаючи, як і далі щось тихо і вспокійливо приговорює старий.

Звір, що мить тому у хижому реві щирив жовтаві жаскі ікла, раптом припав на передні лапи і лише стиха порикував успокоєно і вибачливо. Відтак хапливо обнюхав старця, ніби собача, притулив кудлату голову до колін Віда. А далі лише мурмотів, коли той почав погладжувати та кудлити руду, ніби випалену, шерсть. Дуже поволі, крок за кроком старий відводив страшного звіра все далі від його лігва. Аж по якійсь хвилі, відійшовши на добрих п’ять десятків сажнів, обернувся до Влада. Здавалося, був зовсім спокійним, лише голос видавав приховану напругу.

— Тепер ідіть. У печері навпроти входу, на висоті людського зросту, ще одна розщелина. Підніміться туди і чекайте на мене…

Влад відчув у своїй руці гарячу Гориславину долоню і, все ще з недовірою поглядаючи на лісового велетня, ступив до ведмежого лігвища.

Всередині було сухо і темно. Та вже за мить Влад вирізнив на протилежній стіні ледь помітний отвір, з якого пробивалося голубувате мерехтливе світло. Квапливо, ніби відчуваючи плечима важкий подих звіра, допоміг дістатися до ущелини Гориславі і піднявся за нею сам. Старця довго чекати не довелося, за кілька хвиль і він стояв побіч своїх супутників.

Вони спускалися униз. Мертвим холодом віяло звідти, та, що найдивніше, з кожним кроком усе яскравіше проступав із темряви вузький камінний лаз. Чим далі вглиб спускалися горяни, тим тихішим ставав ведмежий рев, що ним звір, видавалося, кликав до себе Віда. Та не дослухався вже тих звуків Влад, усі думки його притягувало до себе те мерехтливе таємниче світло. Нараз постать старця, який ішов попереду, зникла за звивом камінного лазу, оброслого зеленавою пліснявою чи мохом. Острах загубитися в цих підземеллях змусив Влада пришвидшити крок. Він і собі ступив за виступ і закляк вчудований. Величезна, опромінена голубуватим сяйвом печера відкрилася його погляду. Посередині її височіла кам’яна велетенська Перунова подоба. З широких порепаних долоней велителя всіх богів гірського краю бурхало догори сліпуче голубе полум’я. І — диво дивне! — не було ні вуглинки, ні навіть трісочки, що стали б поживою цьому кострищу. Здавалося, то саме повітря зайнялося вогнем і палахкотить на камінних долонях підземного істукана. Відблиски того полум’я росянистим накрапом відбивалися на лискучих стінах підземелля, множилися на очах, розсипалися дзвінкими іскринками, мов живі, перебігали по стінах та склепіннях і так само раптом зникали.