Русичі - Юринець Ігор. Страница 21

— Не пощастило нам, Гориславо, — мовив Влад, заклопотано споглядаючи страхітливе вировище. — Великі грози впали у горах, не проберемося звідси. Треба проїхати берегом та пошукати спокійнішого місця. Рушимо донизу, а там буде видно.

Довгий час їхали вершники по затиснутій горами з обидвох боків улоговині, нарешті вибралися на горбисту рівнину, де збавила ріка свій шалений плин, ніби вгамувала лють, і поволі почала вспокоюватися. Вже не втискали її у камінне русло береги, розлилася широко, роз’єднавшись на кілька окремих рукавів. Тут і зважилися на переправу.

Холодна вода пробирала до кісток, льодяна студінь, від якої аж терпло тіло, забивала віддих. Та Влад знав, що зовсім близько, на тому боці, обіч торгового шляху, що вів через гірські перевали у землі білих хорватів [29] і далі — аж ген на угри, є невелике, у два десятки хиж, поселення, там можна буде перепочити та обсушити мокру одіж.

Правда, чомусь не долітав з того боку ні собачий гавкіт, ні якісь інші звуки, що завше виказують близькість людського житла. Та, певно, причина тому — гучний і одноманітний гул гірської повені, що ваговито, мов осінні хмари, стелився доокіллям.

— Ну, здається, перебралися, — кинув Гориславі, водночас ухиляючись від дощової зливи, що, обтріпуючись, розсіяв довкола його сивий. — А що змокли — не біда. Он за тим викрутом дороги чекають нас і жарке багаття, і дах над головою. Та й кілька ковтків гарячого меду не зашкодить у таку холоднечу.

За мить обоє вже були в сідлах.

— А-гей! — зірвав коня до скоку Влад. Стрімко вилетіли вершники на битий шлях і понеслися до схованих за могутнім дубчаком людських жител.

Звернули з путівця на широку лісову стежку, що вела до поселення. Та, на диво, й тепер не чути було жодного відгомону близьких осель. Глибоку і моторошну тишу, що огортала все довкола, порушували тільки стихаючий вдалечині гуркіт вируючої ріки та зловіще каркання гайвороння. «Певно, бути дощу, — подумав Влад, спостерігаючи, як кружляє над самими верхівками дерев величезна зграя чорного птаства. — Чують чорні негоду краще від людей…» Ударом руки передав своє нетерпіння коневі, і незвичний до такого обходження огир, коротко схропнувши, миттю вилетів на вершину горба.

Моторошне і гнітюче видиво відкрилося його погляду. На місці хиж лишилися чорні плями пожарищ, з яких тут і там стриміли недогорілі головешки зрубів. Трупи забитих, розкидані по всьому видолинку, свідчили, що неждані нападники вирішили до останнього винищити всіх поселян. Мужі, старці, діти та жони лежали впереміж. Жодного поруху життя — тільки вітер, бавлячись, підіймав із попелищ та жбурляв куди заманеться пригорщі попелу.

Закам’яніли на вершині горба вершники. Певно, найжорстокішим збійникам забракло б люті для цього кривавого глуму. Тривожна тиша поволі цідила хвилю до хвилі. Лиш чорне гайвороння, що, покинувши свою поживу при появі двох подорожніх, хмарою знялося вгору, хрипко і безутішно оплакувало недавно ще квітуче поселення.

Поволі, не перемовившись і словом, під’їхали до однієї з крайніх, дивом уцілілих хиж. Сутінно і вихолоджено було за її стінами. Влад ступив до камінного підвищення для вогнища. Найперше треба розвести вогонь, щоб Горислава зігрілася, бо промокла до нитки, вся тремтить від студені та щойно побаченого. Зігнувся над каменем і нараз аж здригнувся: здалося, відчув на потилиці чийсь віддих.

Та як тільки зблиснув з-під рук сліпучий сніп іскор — із закутка, оповитого густим мороком, метнулася до нього з диким вереском, від якого, здалося, кров застигла у жилах, якась невиразна тінь. Той привид блискавично вп’явся пальцями йому у карк: «Се ти! Се ти вбив моїх дітей! І мужа… Усіх! Геть усіх!..»

На якусь мить шалений погляд очей скував жахом усе тіло Влада. Все ж рвонувся і відірвав від себе скорчені тремтливі пальці, і з почуттям огиди відштовхнув примару у куток хижі, і, підкоряючись інстинкту самозбереження, вихопив із піхов довгий ловецький ніж. Лише розпачливий скрик Горислави спинив на півдорозі руку зі зброєю.

— Стій! — кинулася до свого супутника дівчина. — Схаменися! Боги забрали у неї розум!..

Поволі приходив до тями. Відчув на своїй руці, що досі судорожно стискала рукоять ножа, вспокійливу долоню своєї супутниці. Мовчали, вслухаючись у чи то ридання, чи регіт, що долинав із сутіні. Потім почувся тихий вколисуючий виспів: «Діткам треба спати, бо зрана вставати… худібку на пашу гнати… на трави, на роси, на буйні покоси…»

З іскор, щойно викресаних Владом, таки зайнявся блідим вогником жмут сухої трави, припасеної, мабуть, ще колишніми господарями оселі. Влад присів і обережно підживив той тремкий вогник сухим смерековим хмизом. Зразу ж врадувано шугнуло догори полум’я, розганяючи сутінь, і освітило кімнату. Збоку, в кутку, сиділа навпочіпки, ледь схитуючись. з боку на бік, жінка. Важко було розпізнати її вік, жахом спотворене обличчя скидалося на страхітливу маску страждання і горя. Сиве пасмо волосся, що вибилося з-під барвистої хустки, скрадало темною тінню півлиця. Не помічала нікого довкола себе, погляд її був прикутий до загорнутого у окровавлене шмаття дитинчати, яке обережно тулила до оголених грудей.

Горислава закрила руками обличчя, Влад, тамуючи страждання, здійняв руки догори.

— Заступнику наш, Перуне! — зі стогоном вихопилося у Влада. — Не подаруй винуватцям сього злочину, найлютішу кару знайди для них. Молю тебе, візьми для тої помсти мій меч, мої руки…

Похоронили своїх одноплемінців Горислава та Влад, бо негоже залишати мертвих на поїдання воронню та диким звірам. Аж коли спала на землю густа непроглядна темінь, рушили у дальшу дорогу,

13

Круті камінні сходи вели кудись у непроглядну темінь. Мерехтливе світло смолоскипа вихоплювало з густої пітьми і ніби обмацувало насторожено важкі та червонясті, мов іржею поїдені, шерехаті брили, ладні, здавалося, щомиті розчавити своєю вагою нічних пришельців. Кожен крок відлунював у тиші гучно і зловісно. Монах підняв високо вгору смолоскип і обвів настороженим поглядом похмуре склепіння підземелля, що дихало могильним холодом. Відтак ступив униз із останньої приступки, та враз, мов обпечений, відхопив ногу назад. Щось м’яке і податливе вихопилося з-під стопи та, настрашено запискотівши, шмигнуло у лише йому відомий сховок.

— Тьфу! Скарай тебе сила небесна! — сплюнув, перехрестившись, нічний пришелець. — І наплодиться поріддя гаспидського…

Монах, а то був таки він, прихилився до самої стіни та владним кивком голови звелів своїм супутникам іти вперед. Один за одним два воїни в обладунках княжих дружинників незворушно поминули свого духовного наставника і підійшли до масивних дубових дверей, схованих у заглибині мурованої з каменю стіни. Аж схропуючи від натуги, витягли важкі гаки із залізних петель. Із надривним скрипом, що, здавалося, вгризався приреченістю та безнадією у саме серце, двері поволі, неохоче відчинилися. Отець Іов ступив крок вперед і освітив смолоскипом підземелля. Троє висохлих і блідих, мов мерці, людей поволі підвелися, зашурхотівши чорною, зітлілою на порох солом’яною потерухою, і, прикриваючи руками очі від незвичного світла, втупилися у прибульців.

Монах якусь мить прискіпливо оглядав полонених лехітів. Відтак, ніби зважившись, вказав на одного і кивнув своїм супутникам:

— Його!..

На той наказ обидва кинулися до полонених та, вихопивши з-поміж них вибраного отцем Іовом, потягли його до дверей. Той спробував було пручатися, але, відчувши, що все те марно, впокорився.

Монах ще раз обвів поглядом тісну кам’яну домовину, щось прошепотів про себе, ніби дивуючись, як можуть існувати в такій вогкості та темені люди. Підставив руку і довго розглядав на долоні краплі води, що цяпотіли тут і там зі стелі. Здавалося, вдоволений тим спогляданням, не мовивши слова, вийшов за своїми супутниками. Сам причинив скрипучі двері, рушив в глиб підземелля. Тьмяне світло пробивалося там ще з однієї пройми. Зайшов досередини.