Габрієла - Амаду Жоржи. Страница 29

Шіко зупинявся біля столиків, адже йому кортіло довідатись про новини, узнати більше про чорні панчохи.

— Найтонші, мій любий, закордонні...— Арі Сантос повідомляв нові дані.— Таких в Ільєусі годі й шукати...

— Звичайно, він їх виписав із Баїйї. З батьківської крамниці.

— Оце так! — Полковник Мануел дас Онсас аж рота роззявив од здивування.— Чого тільки не трапляється на цьому світі...

— Коли увійшов Жезуїньйо, вони обіймали один одного і нічого не чули.

— А покоївка ж закричала, коли побачила Жезуїньйо...

— В такі хвилини нічого не чуєш...— сказав Капітан.

— Полковник молодчага, вчинив правосуддя...

Маурісіо, здавалось, уже готував промову для суду:

— Він зробив те, що зробив би кожний з нас за подібних обставин. Він вчинив, як порядна людина: не задля того він народився, щоб жити рогоносцем. Є лише один засіб позбутися рогів — він і скористався з нього.

Бесіда стала загальною, відвідувачі, що сиділи за різними столиками, гучно перемовлялися, але жоден голос в цій крикливій асамблеї, де зібралися відомі люди міста, не став на захист раптово розквітлого почуття Сіньязіньї, її бажань, які спали тридцять п'ять років і раптом, розбуджені вкрадливими словами дантиста, перетворилися в нестримну пристрасть. Її навіяли і ці вкрадливі слова, і хвилястий чуб, і проникаючі в душу сумні очі, схожі на очі пронизаного стрілами святого Себастьяна в головному вівтарі невеличкої церкви неподалік від бару. Арі Сантос, що бував разом з дантистом на літературних зібраннях товариства Руя Барбози, де для обраної аудитори недільними ранками декламувалися поезії, розповідав, як все починалося. Спершу Сіньязінья помітила і повірила, що Осмундо схожий на святого Себастьяна, якому вона молилася, казала, що в дантиста такі ж очі.

— А все це тому, що вона занадто часто відвідувала церкву ... — зауважив Ньо-Гало, переконаний безбожник.

— Так, таки так...— погодився полковник Рібейріньо. — Заміжня жінка і кроку не може ступити без падре...

Йому треба було запломбувати ще три зуба, тому він з таким сумом пригадував приємний голос дантиста під шум японської бормашини, його приповідки і образні порівняння, схожі на вірші...

— В ньому пульсувала поетична жилка,— промовив Доктор.— Якось він продекламував мені кілька чудових сонетів. Блискучі рими, достойні Олаво Білака [49].

Такий не схожий на суворого і похмурого чоловіка, старшого від Сіньязіньї десь років на двадцять, дантист був молодший від неї на дванадцять років! А ці благальні очі святого Себастьяна?.. Боже ти мій! Яка б жінка не піддалась спокусі, а особливо жінка в розквіті сил, та ще й при старому чоловікові, котрий більшість часу проводить на плантації; котрому вона вже набридла, і він бігає слідом за всіма молоденькими мулатками на фазенді; при чоловікові черствому, грубому в поводженні, а особливо, коли в цієї жінки немає дітей, про яких би вона мала піклуватися! Ну як їй було вистояти?

— Не захищайте ви цю безсоромницю, любий сеньйоре Арі Сантос...— перебив його Маурісіо Каїрес.— Цнотлива жінка — це неприступна фортеця.

— Кров...— похмуро мовив Доктор, немовби на нього ліг тягар вічного прокляття.— Кров роду Авілів, кров Офенізії...

— І ви вважаєте, що виною всьому спадковість... Порівнюєте платонічне кохання, яке не пішло далі поглядів і не мало жодних наслідків, з цією брудною оргією. Порівнюєте невинну, благородну дівчину з цією розпусницею, а нашого мудрого, добропорядного імператора з цим розпутним дантистом...

— Я не порівнюю. Я лише нагадую про спадковість, про кров моїх предків...

— І я нікого не захищаю,— поспішив поправитись Арі,— я лише розповідаю.

— Сіньязінья перестала цікавитись церковними святами. Вона почала відвідувати танцювальні вечори в клубі «Прогрес»...

— Ось вам приклад занепаду моралі...— докинув Маурісіо.

—...і продовжувала лікування, але вже без бормашини і не в блискучому металевому кріслі, а в ліжку.

Юний Шіко Молеза, зупинившись з пляшкою і склянкою в руках, жадібно вбирав подробиці, вилупивши очі і роззявивши рота в дурній посмішці. Арі Сантос завершив свою промову фразою, яка видалась йому лапідарною:

— Ось як доля обернула чесну, богобоязну і скромну жінку в героїню трагедії...

— Героїню? Ви мені своєю літературщиною баки не забивайте. Не виправдовуйте цю грішницю, в противному випадку куди ми тоді прийдемо? — Маурісіо погрозливо простягнув руку.— Все це — наслідок розкладу моралі, який в нашому місті набуває загрозливого розмаху: бали, танцюльки, нескінченні вечірки, флірт у темряві кінозалів. Кіно вчить, як обдурювати чоловіків, і теж призводить до падіння моралі.

— Не звалюйте провину на кіно і на бали, сеньйоре. Жінки зраджували чоловікам ще задовго до кіно і до балів. Започаткувала цю справу Єва зі змієм...— засміявся Жоан Фулженсіо.

Капітан його підтримав. Адвокат перебільшує небезпеку. Він, Капітан, також не виправдовує заміжньої жінки, що забуває свій обов'язок. Але це не означає, що слід закрити клуб «Прогрес» і всі кінотеатри... Чому він не звинувачує чоловіків, які не приділяють достатньої уваги жінкам, поводяться з ними, немов із служницями, і дарують коштовності, сукні, предмети розкошів дівчатам легкої поведінки, цим мулаткам, яких вони утримують і для яких наймають будинки? Хоча б розкішний особняк Глорії на майдані. Глорія одягається ліпше будь-якої сеньйори, а чи витрачає полковник Коріолано стільки ж на свою дружину?

— Його дружина така сама стара потерть, як і він...

— Мова не про неї, а про те, що в нас діється взагалі. Так я кажу чи ні?

— Заміжня жінка мусить сидіти вдома, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка і родину...

— А дівчатка для того, щоб просаджувати гроші?

— Я не вважаю, що дантист так уже й завинив. Зрештою...— Жоан Фулженсіо втрутився в суперечку: необдумані слова Капітана можуть бути невірно витлумачені присутніми фазендейро.

Дантист був одинак, молодий, серце його було вільним. Не його вина в тому, що жінка вважала його схожим на святого Себастьяна. Він не був католиком, разом з Діо-Женесом вони уособлювали єдиних протестантів міста.

— Він не був навіть католиком, сеньйоре Маурісіо.

— Але чому він не подумав, перш ніж зблизитись із заміжньою жінкою, про незаплямовану честь її чоловіка? — запитав адвокат.

— Жінка — це спокуса, це диявол; через неї ми всі втрачаємо глузд.

— І ви гадаєте, що вона сама, ні сіло ні впало, кидається до нього в обійми? А він, бідолаха, жодного кроку не робить в цьому напрямку ?

Присутніх зацікавила суперечка між двома шановними інтелігентами — адвокатом і Жоаном Фулженсіо, один з яких тримався суворо і агресивно, виступаючи неухильним захисником моралі, а другий добродушно усміхався, любив пожартувати і поіронізувати так, що важко було збагнути, чи він жартує, чи говорить серйозно. Насіб любив такі суперечки. До того ж тут були присутні і могли взяти участь в дискусії Доктор, Капітан, Ньо-Гало, Арі Сантос...

Жоан Фулженсіо не вважав, що Сіньязінья сама кинулась в обійми дантиста. Мабуть, той був люб'язний з нею, цілком можливо. Але, запитував він, хіба це не є прямим обов'язком справжнього лікаря-дантиста, який мусить бути ввічливим з пацієнтами, переляканими його інструментами, бормашиною і цим страшним кріслом? Осмундо був чудовим зубним лікарем, одним з кращих в Ільєусі, хто може з цим не погодитись? Але хто може не погодитись також з тим, що зубних лікарів всі бояться?.. Тому дивними є спроби осудити лікаря за його люб'язність, завдяки якій він намагався створити відповідні обставини для лікування, розвіяти страх, викликати у пацієнта почуття довір'я.

— Обов'язок дантиста — лікувати зуби, мій друже, а не читати вірші вродливим пацієнткам. Я не раз казав уже і повторюю знову, що аморальність, властива великим містам, загрожує прижитися і в нас. Ільєуське суспільство просякає отрутою, чи, правдивіше, брудом розкладу...