Габрієла - Амаду Жоржи. Страница 5

Сивоголовий полковник Рібейріньо пригадував:

— Коли я висадився тут у 1902 році (цього місяця минає двадцять три роки з того дня), тут була така глушина, що й словами не розповіси. Місто називалося тоді Олівенса — усміхнувся він.— Не було тут ані пристані для швартовки кораблів, ані самого порту. Вулиці брудні, незабруковані. Сиди й доживай віку. А погляньте лишень на місто сьогодні: щодня оновлюються вулиці, з'являються нові. В порту повно кораблів.— Він показав рукою на гавань: вантажний пароплав компанії «Ллойд» стояв біля причалу залізниці, пароплав «Баїйяна» — біля дебаркадера навпроти складів, катер відпливав від найближчого причалу, звільняючи місце для «Іти». Баркаси, катери і човни, що прибули з плантацій річкою, снували між Ільєусом і Понталом.

Розмовляли вони біля рибного базару, побудованого на пустирищі навпроти вулиці Уньан, де мандрівні циркачі споруджували свої балагани. Негритянки продавали тут мінгау [9] і кускус [10], варену кукурудзу і пиріжки з тапіоки. Полковники, що звикли на своїх плантаціях прокидатися до схід сонця, дехто з мешканців міста — Доктор, Жоан Фулженсіо, Капітан, Ньо-Гало, інколи суддя і доктор Езекієл Прадо, що приходив просто з сусіднього будинку своєї коханки, — збирались тут щодня задовго до того, як прокидалось місто. Під приводом купівлі найкращої і найсвіжішої, ще живої, риби, яка тріпотіла на столах рибних яток, вони обговорювали останні події, обмінювались враженнями щодо врожаю і дощу, прикидали ціни на какао. Дехто з них, подібно до полковника дас Онсаса, з'являлись тут так рано, що могли спостерігати, як останні запізнілі відвідувачі залишають кабаре «Батаклан», а рибалки вивантажують із шаланд і баркасів сріблястих морських окунів, доурадо та інші дари моря. Полковник Рібейріньйо, власник естансії «Принцеса гір», людина проста і добра, незважаючи на свої чималі достатки, з'являвся тут майже завжди о п'ятій ранку, саме тоді, коли Марія де Сан-Жорже, красуня негритянка, що майстерно готувала мінгау і кускус, приходила сюди в своїй широкій, барвистій спідниці і накрохмаленій, глибоко декольтованій блузці, з якої так і просилися на волю тугі груди. Хто знає, скільки раз допомагав їй полковник поставити страви на землю, не відводячи погляду від того спокусливого декольте!

Дехто приходив сюди просто в піжамних куртках старих штанях та хатніх капцях. Доктор, звичайно, в такому вигляді не з'являвся ніколи. Взагалі складалося враження, що він ніколи не скидає свого строгого чорного костюма, черевиків, краватки, ретельно випрасуваної сорочки навіть на ніч. Щодня все починалося з порції мінгау, потім тривав обмін новинами, що переривався вибухами сміху. Далі всі йшли до головного причалу порту, на хвилину зупинялись там і розходились кожний у своєму напрямку біля гаража Моасіра Естрелли, де ранковий автобус чекав на своїх пасажирів до Ітабуни...

Та ось знову пролунала сирена корабля, заклично і весело, немов розбуджуючи місто від сну.

— Лоцман на борту. Зараз зайде в гавань.

— Так, Ільєус — це місто з величезним майбутнім.

— Якщо ціни на какао зростуть цього року хоч до п'ятдесяти сентаво, такий урожай, як ми маємо, дасть небувалий зиск...— поставив крапку полковник Рібейріньйо, і очі його збуджено заблищали.

— Навіть я вирішив для своєї родини придбати пристойний будинок. Або куплю, або збудую...— оголосив полковник дас Онсас.

— Та це ж здорово, сеньйоре! Нарешті ви наважились! — схвально мовив Капітан, поплескавши плантатора по широкій спині.

— Давно, Мануеле, пора...— усміхнувся Рібейріньйо.

— Нічого не вдієш. Менші хлопці вже майже школярі за віком, і я не хочу, щоб вони залишились такими неосвіченими, як їхні старші брати з батьком разом. Я мрію про те, щоб принаймні хоч один з них одержав диплом бакалавра.

— Окрім того,— докинув Доктор,— такі заможні люди, як ви, мусять сприяти прогресу міста, забудовуючи його гарними будинками, бунгало, котеджами. Гляньте лишень, який будинок встругнув для себе на набережній Мундіньйо Фалкан, а він же прибув до нас тільки два роки тому, та до того ж він ще й парубок. Зрештою, на дідька здались гроші, якщо ти живеш дикуном на фазенді, не користуючись жодними здобутками цивілізації.

— Щодо мене,— обізвався полковник Амансіо, сліпий на одне око і з перебитою ще в часи боротьби за землю рукою,— то я збираюся купити будинок в Баїйї. Відвезу сім'ю туди.

— Це непатріотично,— обурився Доктор.— Там чи в Ільєусі заробили ви гроші? Яка ж потреба вкладати капітал, зароблений в Ільєусі, в банк Баїйї?

— Спокій, Докторе, спокій! Ільєус місто гарне і таке інше. Але, як вам відомо, Баїйя — все-таки столиця, і там є гарні школи саме для моїх дітей.

Але Доктор не вгавав:

— Який тут до біса спокій! Адже ви приїжджаєте сюди бідні, мов церковні миші, набиваєте гаманці і їдете витрачати гроші в Баїйю.

— Але...

— Я гадаю, куме Амансіо,— сказав Жоан Фулженсіо,— що наш Доктор має рацію. Коли ми будемо байдужими до нашого Ільєуса, то хто ж піклуватиметься про нього?

— Та хіба ж я що...— поступився Амансіо. Він був людиною спокійною і над усе не любив дискусій. Хто б міг подумати, що саме цей урівноважений господар був відомим отаманом жагунсо і пролив чимало крові в цих районах під час боїв за землі Секейро-Гранде.

— Для мене особисто немає іншого міста, крім Ільєуса, але в Баїйї більше комфорту та й школи кращі. Хто може це заперечити?.. Мої менші хлопчаки навчаються там в коледжі єзуїтів, і дружина не хоче жити далеко від них. В мене серце болить, коли я подивлюся, як вона побивається за тим сином, що в Сан-Пауло. Де ж вихід? Аби це стосувалось лише мене, то я б довіку звідси не поїхав...

В розмову втрутився Капітан:

— Виїжджати через школу, це, брате Амансіо, м'яко кажучи, не мудро. Для чого ж тоді існує коледж доктора Еноха? Ти зваж, кращого від нього немає навіть у Баїйї.— Капітан був викладачем історії у школі, заснованій адвокатом Енохом, і дуже симпатизував останньому, бо той, вводячи нові методи навчання, викреслив із вжитку традиційну лінійку, що була неабиякою рушійною силою у формуванні свідомості тогочасних учнів.

— Але ж цей коледж не державний заклад.

— Вважай, що все вже уладналося. Енох одержав телеграму від Мундіньйо Фалкана, де той повідомляє йому про обіцянку міністра освіти розв'язати цю справу за кілька днів...

— І що тоді буде?

— Цей Мундіньйо Фалкан тертий калач...

— Цікаво знати, що йому треба, як ви гадаєте? — запитав полковник Мануел дас Онсас, але ніхто йому не відповів, бо саме спалахнула дискусія між Рібейріньйо, Доктором і Жоаном Фулженсіо щодо методів навчання в школах.

—...Все може бути, не заперечую. Але, як на мене, то для того, щоб вчити «ба-ба», «ма-ма»,— кращої вчительки, ніж дона Гільєрміна, гріх навіть бажати. Хто вже потрапить до її рук... Мій син лише в неї зміг навчитися читати і рахувати. А ось навчання без лінійки...

— На жаль, полковнику, це відстале уявлення про навчання,— усміхнувся Жоан Фулженсіо.— Ці часи давно минули. Сучасна педагогіка...

— Що?

— Лінійка необхідна, але...

— Ви відстали на цілу епоху. В Сполучених Штатах...

— Дівчаток я, звичайно, віддам до монастирської школи, а що стосується хлопчиків, то тут справа вирішена — вони залишаються з доною Гільєрміною...

— Сучасна педагогіка скасувала лінійку разом з іншими методами фізичного впливу,— вдалося нарешті докинути й своє слово Жоану Фулженсіо.

— Не знаю, добродію, про кого ви говорите, але б'юся об заклад, що це не кращий вихід. Коли вже я вмію писати і читати...

Гаряче обговорюючи методи доктора Еноха і відомої дони Гільєрміни, славної своєю легендарною суворістю, вони простували до причалу. Чимало людей ішло в тому ж напрямку зустрічати пароплав. Незважаючи на ранню пору, в гавані вже починався день. Вантажники носили мішки какао із складів на пароплав «Баїйяна». Готувався знятись з якоря баркас з піднятими білими вітрилами, схожий на якусь казкову птицю. Переливисто засвистіла боцманська дудка, даючи команду, на відплиття. Полковник Мануел дас Онсас не вгавав: