Спалах - Винничук Юрій Павлович. Страница 38

Перед ним з’являлися і зникали всі її сусіди й знайомі, він уже кожного знав і міг про нього щось розповідати. Якийсь інший, зовсім інший світ поставав перед очима і навіть прокрадався у сни, начебто не Марта описувала йому себе і своє життя, а то він сам згадував.

Так хотілося відписати… Вона запитувала: коли ви приїдете? А що він міг відповісти? Написати правду, що він тут, а не в Італії, що розділяють їх якихось півтори сотні кілометрів, що він одружений, двоє дітей, і що якби не діти, то…

Й подумалося йому — а що, як покинути все і рвонути до неї? Ні-ні, не назавше, на пару днів. Приїхати і сказати: «Це я. Антось із Італії». Два дні брехні. Тільки два. Чи буде це гріхом?

Напевно, ти відчув свою схожість до Марти, адже ти такий самий несміливий і нерішучий, живеш не так, як хочеш. Колись ти спіткав жінку, яка заопікувалася тобою, зорганізувала тобі життя, правда, остільки, оскільки їй це було вигідно, але ти приставав на те без вагань, бо відчув себе приписаним до тієї, котра знайшла тобі місце в світі. А що при тім спрямувала цілу твою особистість до виконання різноманітних подружніх функцій, то в перші хвилі це не перешкоджало, і тільки однедавна почав достежувати яловість свого життя. Безрух, який дістав у нагороду, виявився лише втечею перед подальшим життям на позиції «відкинутого», безрух цей гарантував певний комфорт, але з часом ти усвідомив пустку, розуміючи, що повинна настати якась зміна. Ти очікував її й боявся водночас. Чи спосіб життя, який ти собі вибрав, і засади, якими керувався, були найліпшим засобом на те, щоб у хвилю смерті подумати, що не змарнував оце життя? Це прийшло раптово — відчуття самотності. Внутрішньо випалений, повертаючись до свого безруху, вдавав, що самота є твоїм життєвим вибором, добровільним і незалежним.

Тільки тепер твоя самотність стала докучливою, коли була вже обдерта з надії на одміну, з марень, що життя твоє стане іншим, кращим…

Тільки не те, не те існування, в якому нічого не відбувається, нічого не діється, нічого поза буденністю. Навіть коли ти вирішив, що не даси більше в це втягнути себе — ані їй, ані нікому, все ж ясно бачив: якого б вибору не зробив, яким би не було твоє рішення, ніколи вже не осягнеш внутрішнього спокою. Цінності, поміж якими мав вибирати, посідали для тебе надто велике значення, щоб резигнація будь-якої з них могла настати без внутрішнього терпіння. Усе ж відбувалося в атмосфері якогось незвичного фаталізму, внаслідок якого настав цей збіг обставин. Ти опинився на роздоріжжі: з одного баку Марта з тим світом, в якому ти виріс, а з другого — дружина зі світом, який ненавидиш… Куди тобі йти? Залишити все, як воно є? Чи спробувати виборсатися з багна, повернутись до себе, до свого світу? Це назвуть непорядністю. Але те, що люди називають своєю порядністю, може бути також залежне від випадку. І можна прожити життя, вірячи, що ти є таким і що маєш право називати себе порядним. Проте тільки тому, що завдяки простому збігу обставин не мусив стати перед вибором.

Згадай, що писала Марта про той випадок з паном Бусликом. Навіть такий простий, непомітний чоловічок зумів зробити щось надзвичайне.

З листа Марти:

«То вже було при кінці війни. У нашому місті зосталося зовсім мало німців — одних послали на фронт, який уже був зовсім близько, навіть поранених, інші, спритніші, кудись повтікали. А ті, що лишились, мали підтримувати порядок. У нас в хаті не було рісочки. Все повиїдали. Мама й кажуть: пішли до тітки. Себто до нашої Чорної Маньки. В тітки був здоровий город і сад, там можна було хоч лободи нарвати. Неподалік текла Рудка і росло багато рогозу. Хто знав, той викопував його коріння, сушив, молов і пік хліб. От ми й пішли. Люди вже почали витикатися з будинків, гуркіт пострілів, що вчувалися зоддалік, нікого не лякав. Усі звикли до нього, як звикають до одноманітного цокання годинника.

Коли ми прийшли на Софіївку, то побачили великий гурт людей, що зібралися біля напівзруйнованої крамниці. Чи то яка бомба впала, чи що, бо одна стіна тої крамнички вщент розвалена. Серед людей було багато наших знайомих. Одні казали хапати чимскоріш мішки з цукром і пшоном та накивати п’ятами, інші перечили, мовляв, німці можуть вернутися, й тоді біда. Але останніх було мало. Отож люди кинулися до тих мішків та почали розтягувати. Серед них був і пан Буслик. Вигляд мав дуже кумедний — мало не вдвічі нижчий від своєї жінки, в одязі її першого чоловіка, який був здоровенним хоч куди, сухий і підсліпуватий. Вже всі мішки повиносили з крамниці, вже почали думати, куди б їх занести, щоб розділити порівну. Хтось за рогом знайшов перекинуту хуру з постріляними кіньми, хуру поставили на колеса й прикотили до мішків. Почали навантажувати, як тут за нашими спинами почувся чийсь окрик.

Ми обернулися й побачили німця, що націлив автомата. Він був ще зовсім молодий, худий, мов тріска. Стояв, розкарячивши ноги, й кричав щось по-своєму. Ми всі так і заклякли. Він вказав цівкою на стіну, ми одійшли під тую стіну і підняли руки, наче збираючись до якогось танцю. Німець ще щось кричав, і ми не розуміли, чого він хоче. Аж тут помітили нашого пана Буслика, який залишився біля хури. Він стояв наче вкопаний і дивився на солдата, примруживши очі й роззявивши рота.

— Пане Буслик! Йдіть сюди, бо він вас уб’є! — загукали жінки. — Пане Буслик, майте розум! То не жарти!

Але він не рушав з місця. Німець кричав і тряс автоматом, а пан Буслик спокійно дивився, наче бачив німця вперше.

— Пане Буслик, ідіть сюди! Не дурійте! — гукали, мов до глухого.

І несподівано він утнув таке, чого ми й не сподівалися. Він закричав до нас:

— Люди, та же нас багацько! Люди, не бійтеся! Ми зараз одберемо в нього автомата, й буде по всьому!

Цей пан Буслик з запалими щоками від недоїдання, цей пан Буслик, який за своє життя мухи не вбив, раптом утнув таку дивну річ, що ми аж сполотніли всі. Він, розумієте, ступив крок в напрямку німця.

— Він божевільний! — гукнув хтось із нас.

Але він зробив уже другий крок.

— Люди, не бійтеся! От бачте — я не боюсь! Зара відберу в нього автомата. Ідіть за мною! Зара він буде в моїх руках.

Він робив кроки якось дуже дивно, перевалюючись усім тілом, витягнувши уперед руки, наче збирався впіймати дуже рідкісного метелика. Руки його тремтіли, і нижня губа теж тремтіла, а на чолі виблискували крапельки поту.

Хтось:

— Не стріляйте в нього! Він божевільний! Хто знає по-німецьки? Скажіть, що він вар’ят, може, це його врятує!

Але ніхто не знав німецької.

Їх розділяло вже кілька кроків. Пана Буслика трусило, як у лихоманці, але він все ж повільно наближався до німця, насувався на нього своїм дрібним тілом і говорив, говорив, говорив. Слова сипалися йому з рота без усякого зв’язку, але він, очевидно, розумів, що мусить говорити, бо якщо перестане хоч на хвильку, то вмре зі страху. А німець чомусь зволікав, не стріляв, тільки трусив автоматом і тупав ногою, вигукуючи щось незрозуміле.

— Бачите, він боїтья мене, — белькотів Буслик. — Ідіть за мною, зараз я заберу того автомата. Ще їден крок, ще два… Заберу його… Нікуди він не втече від мене… Сволота… Пшона тобі шкода? Подавишся! Я там траву всяку жеру, а тобі пшона шкода?.. Нічого, ще каміння погризеш… Не втечеш від мене…

Він молов і молов безперестанку, звідки й ті слова бралися в нього…

— Він таки звар’ював, — проказала моя мама і затулила обличчя руками. Всі передчували постріл, та пострілу не було. Замість пострілу мало щось все одно статися, щось рівносильно йому — в цьому були всі впевнені, але ніхто навіть не сподівався, що станеться якраз те, що сталося. Коли панові Буслику зосталося зробити ще крок-два до німця, щоб дотягтися рукою до автомата, як солдат зненацька заверещав таким надсадним, майже жіночим, голосом і відскочив назад. Він руками ухопився за голову і, мов ошпарений: „Найн! Найн!“ — не перестаючи кричати, кинувся навтьоки. Біг вулицею, все ще тримаючись за голову, а крик його ляскав об стіни будинків, і тільки тоді, коли німець зник за рогом, всі повернули голови до пана Буслика й побачили, що він сидить на брукові. Однією рукою тримається за серце, другою сперся на каміння і плаче. Плаче голосно, взахлип, як мала дитина. Піт градом котиться з його чола і зливається зі слізьми, а він хлипає, аж давиться плачем своїм, а ми стоїмо непорушні, наче дерева з піднятими руками, не отямлені ще й досі, мовчазні і безпорадні, стоїмо, і дивимось, і думаєм, що то сниться, і чекаємо, щоб прокинутись, але не прокидаємось, і тоді повільно опускаємо руки, ковтаючи гірку слину, що наповнила рот, і закушуєм губи, щоб самим не розплакатися…»