Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 11
Бог із цим усім. Нехай собі така музика грає. Тільки чому молода жінка, котра її співає, з величезними глибокими очима і головою, натоптаною різною тирсою, досі не відпускає мене від себе? Хоча й пізнавати не хоче…
У машині я ввімкнув диск. І ніби знову вона сидить поруч:
Анжела співала голосом, який ніби довго сидів десь глибоко-глибоко в грудях, а потім раптом повільно почав виходити на волю. У мене — звичайний слух, і коли починаю співати десь у підпилій компанії, знаю — не фальшивлю, голос не найгірший, та все одно кар’єра співака мені не світить. Я не музикознавець чи критик. Проте навіть я розумію: слух у співачки Сонцевої абсолютний попри те, що виконує вона, м’яко кажучи, не класику чи хоча б джаз або рок. Стоп! Від несподіваного відкриття я навіть клацнув пальцями. Джаз. Цей голос, грудний і, попри якусь ледь помітну хрипкуватість, на диво чистий, ідеально підходить для джазових виконавців.
А в нас тут що? «Тексти пісень — Анжела Сонцева». Та-а-к…
Правда, з джазом сьогодні каші не звариш. Джазові диски ось так, на кожному кроці, не купиш. Тому і не продають. Зате на «дорослого Чебурашку» попит стабільний. Мені раптом здалося, що Анжела переводить себе на пси і відчуває це. Тому, очевидно, вона й зачепила мене. Поводить вона себе, мов дитина-переросток, примхлива лялька з порцеляновим мозком. Тільки не треба нас дурить, твої губи та сильні пальці. Це називається або недостатня реалізованість, або взагалі — нереалізованість.
У дівчини із зовнішністю безтурботної доньки багатих батьків та пестунки долі — серйозний дорослий голос. Два в одному.
Куди ж ти поспішала так рано, Сонечко? Хто гнався за тобою? І чи гнався хтось?
Усе ж таки мої нерви не змогли надто довго витримувати дорослих Чебурашок, крилатих танків та поцілунків із розою вітрів. Вимкнувши диск і кинувши його собі в бардачок — нехай Анжела колись підпише! — я запустив мотор. Час їхати на зустріч із найближчим другом потерпілої.
З дороги передзвонив, аби переконатися, що Бобров не передумав. Абонент не може прийняти мій дзвінок. Усе правильно. Він же попереджав — вимкне телефон, аби не діставали.
Час усе ж таки хоч повільно, але спливав. До потрібного мені багатоповерхового будинку на Харківському шосе я під’їхав, коли почало поволі сутеніти. Про всяк випадок набрав Боброва знову. Глухо.
При вході сиділа тітонька-консьєржка, для якої прізвище «Бобров» була наче паролем. Кивнула, навіть номер квартири нагадала. Ліфт підняв мене на сьомий поверх. Двері потрібної мені квартири вирізнялися навіть серед інших по дорослому оздоблених дверей. Не просто броньовані, не просто дорогі: вони своїм зовнішнім виглядом нагадували двері банківського сейфа. Такі зазвичай успішно штурмують грабіжники банків в американських фільмах. Картинка вражаюча. Може, успішний продюсер так і повинен жити? А може, масивні та ексклюзивні двері — єдине, що в Боброва лишилося і чим він пускає всім пил в очі? І за дверима мене чекає подертий засцяний матрац, традиційне ложе кожного серйозного системного наркомана, який не продав матрац лише тому, що такий товар нікому не потрібен…
Женучи від себе дурні думки, я натиснув на дзвінок.
За дверима дзенькнуло. Та відчиняти мені не квапилися.
Я натиснув ще раз, потім — ще. Нарешті знахабнів і не забирав пальця з кнопки секунд тридцять. Нуль реакції. Ні на що не сподіваючись, знову набрав його номер. Абонент не може…
Ще тримаючи трубку біля вуха, я машинально поклав руку на масивну дверну ручку і натиснув. Вона поїхала вниз, двері прочинилися.
Стискаючи телефон у руці, я обережно потягнув їх на себе. Усередині були ще одні, внутрішні, теж роблені на замовлення, дерев’яні та важкі. Я подзвонив, потім — постукав. Спочатку тихенько, кісточками пальців, потім сильніше — кулаком. Від зіткнення кулака з дверима вони подалися, відкриваючи мені доступ у передпокій.
— Миколо! Ви вдома? — про всяк випадок запитав я, не почув відповіді і переступив поріг, причинивши вхідні двері-сейф за собою.
Світло в квартирі не горіло. Але я не сказав би, що господар пустив увесь свій статок на «порошок щастя». Стандартна обстановка помешкання стандартного забезпеченого громадянина України. Або для Боброва давно настали кращі часи, або — незабаром настануть гірші.
Пройшовши до великої кімнати, я нікого не побачив.
Пройшовши до спальні, я став на порозі і зрозумів: гірших часів Миколі Боброву вже не бачити, навіть якщо циганка йому їх колись наворожила.
Микола Бобров лежав на спині, розкинувши руки, поперек величезного, приблизно два на два, ліжка. На ньому — лише махровий банний халат, з-під якого стирчать худі голі волохаті ноги. Капці звалилися, валяються на підлозі. Голова завалена набік. Піна, що витекла з кутика рота, не встигла ще засохнути. З ніздрів до підборіддя прокладені дві криваві борозенки. Очі відкриті, закочені під лоба.
Не повірите, але за свою кар’єру так званого кримінального репортера я жодного разу не був у морзі, а вбивства, про які писав, бачив лише на фотографіях. До цього часу перше й останнє мертве тіло, яке я бачив, — тіло своєї бабусі, з якою прощався на цвинтарі сім років тому.
Ну і тепер ось я знайшов мертву людину. Тіло. Труп.
5. Нема криміналу
«Швидку» та міліцію я вирішив викликати зі свого мобільного, аби зайвий раз не хапатися за телефонну трубку в квартирі, де лежить мертвяк. Але вже набираючи «02», відмінив виклик.
Треба подумати.
Поспішати нема куди. Очевидно, що Боброву вже нічим не допоможеш. Обережно підступивши ближче, я зробив кілька знімків мертвого тіла на свій телефон. Перш за все я журналіст, і мені знадобляться ілюстрації для матеріалу. Навіть якщо труп, знайдений мною, не кримінальний. Смерть відомого музичного продюсера — все одно матеріал для першої сторінки.
Тепер, якщо я хочу опублікувати цей матеріал, тікати з місця пригоди і таким чином позбавляти себе зайвих проблем тим більше не було сенсу. Тільки якщо лікарі «швидкої допомоги» мені нічим не загрожують, з викликом міліції слід бути особливо обережним.
Припустімо, труп кримінальний. За законами ментівської логіки, той, хто виявив труп, автоматично стає першим і, бажано, єдиним підозрюваним. Довести, що ти не верблюд, буде набагато складніше, якщо на першому етапі справою будуть займатися орли-сищики з Дарницького райвідділу. Пригода сталася на їхній території, їм і карти в руки. Не просто карти — козирі.
Ваш покірний слуга теж не пальцем роблений. Плавали — знаємо. На хитру ледачу задницю місцевих лягавих у мене є хрін із гвинтом. Враховуючи все, що я вже знаю про покійного, смерть пов’язана з наркотиками. А в мене в консультантах — і начальник управління боротьби з незаконним обігом наркотиків міліцейського главку, і керівник цього ж відділу, тільки в міській управі, і старший опер з тієї ж таки міської управи. Варто лиш подзвонити комусь із них, і в мене проблем не буде.
Зате вони виникнуть у ментів. Теоретично міська міліцейська управа має повне право влазити на будь-яку територію міста. Тим більше, коли йдеться про резонансну смерть чи загибель. Узагалі може так статися, що вже на ранок, максимум — до обіду завтрашнього дня справа Боброва опиниться в главку. Незалежно від того, вбили Боброва чи він сам передознувся і відкинув копита, рапортувати високому начальству і давати коментарі диктофонам та телекамерам захоче особисто начальник головного управління.
Зате місцеві менти все одно матимуть додатковий головняк. Добре, якщо тут не вбивство. Слідів крові я не помітив, але ж я і не роздивлявся, близько до ліжка не підходив. Ну а раптом труп кримінальний? Копати все одно доведеться місцевим, тільки доповідатимуть орли-сищики не лише своєму керівництву, а й міській управі, і — що найменш приємно — главкові. Навіть якщо теоретично справу в дарницьких заберуть, фактично основну чорну роботу покладуть на їхні плечі.