Живий звук - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 6

— Тебе підвезти додому… потім?

— Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, — була відповідь.

— А Бобров?

— Сорок років чоловікові. Його проблеми.

— Може… йому потрібна допомога?

— Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?

Як для її двадцяти п’яти — надто зрілі висновки.

— І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…

— Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.

— Яким людям?

— Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?

Її рука з цигаркою — біля мого обличчя.

— Мені вже пізно починати.

— Значить, ти такий правильний?

Досить з мене. Правильний…

Я стиснув Анжелу за плечі. Вона не пручалася, навіть подалася всім тілом вперед. Очей, з яких усе почалося, я не бачив у темряві, але в такі секунди любиш не очима, а руками.

Мої нетерплячі руки вже плуталися в її одязі, звільняючи груди від непотрібної зараз тканини. Мої губи шукали її. Її долоня зупинила їх, і я почав цілувати долоню, а потім не стримався — легенько куснув.

У відповідь її зуби так само легенько стиснули мочку мого вуха. Виявляється, ми були майже одного зросту. Навіть туфлі, які Анжела скинула, не робили її вищою, ніж була.

…Постільна білизна нам знадобилася десь за годину…

Що я, журналюга, міг розповісти про себе співачці?

І чи потрібні їй мої сповіді?

І чи хотів я це робити?

Мабуть, хотів: хоча б як чесний пацан. Вона ж розказала дещо про себе, тепер — моя черга. У такому ж приблизно обсязі.

У її віці я вже починав розуміти, що світ не перевернеш, але все ж таки думав, що буду тим єдиним, кому це вдасться. Коли журналісти почнуть писати правду про світ криміналу, думав я, люди прочитають, що таке добре і що таке — погано, стануть добрими і перестануть бути поганими. Вони почнуть об’єднуватися в спільноти, які здатні протистояти злодіям, грабіжникам, убивцям, наркоманам та їхнім драг-дилерам, маніякам, нечистим на руку політикам та ментам, котрі прикривають кримінал.

Два рази діставши за свої публікації по морді, причому — раз від негативного героя і раз — від того, кого намагався захистити від бандитського та міліцейського свавілля, я майже заспокоївся. Дев’ять разів я стояв перед судом як відповідач — від мене вимагали офіційного спростування власної наклепницької писанини. Нарешті, після того, як стовідсоткові факти, викладені в одній розгромній публікації, несподіваним чином не підтвердилися, газету, в якій я тоді працював, оштрафували. Штраф інвестор заплатив. Редактор звільнив винуватця, тобто — мене.

Після чого я перестав рятувати світ остаточно.

Далі — рік випадкових заробітків, нудна служба в міліцейській газетці і нарешті — зоряна година. Так що, Анжело, з вами в ліжку теж лежить не останній могіканин. І ми колись сяяли. Хоча нічого особливого я не зробив. Просто оперативніше за ментів вирахував, де в Ірпені роблять палену водяру, якою водою розбавляють спирт, де реалізують продукцію. Вищий пілотаж: я пригостив такою горілкою одного знайомого ханурика, потім особисто привів його в лікарню, де на пацієнта вже чекав знайомий лікар, і отримав на руки довідку. Де розписано, що людина влила в себе і до чого це призвело.

Мене зненавиділи ірпінські менти, які кришували бутлегерів. Але несподівано полюбили київські — я своєю активною та небайдужою громадською позицією допоміг їм рапортувати про успішну боротьбу з корупцією. Що в часи президента Кучми вдавалося не кожному. Потім зі мною подружилися «Міські новини». Газету відкрили під президентські вибори, але потім не закрили — надто професійні люди освоювали кошти інвесторів, аби ось так просто похерити проект. Там я пописував на кримінальні теми, а коли прийшла нова влада — сам став невеличкою владою: мене підвищили до завідуючого відділом.

Тепер я перестав бути асом журналістських розслідувань, які вів дуже короткий час. Ця невдячна справа мені набридла, і я почав із чистою совістю схвалювати до друку один забійний матеріал приблизно раз на два місяці, а решту часу збирав колекцію матеріалів, які ніколи не будуть опубліковані при житті фігурантів, та давав «зелену вулицю» репортажам про чергові рейди по наркопритонах, борделях, криївках нелегальних мігрантів, іноді — розповідям про ще одну побутову сварку, яка завершилася вбивством та розчленуванням одного з членів родини.

— Бр-р-р! — бринькнула Анжела губами, сильніше притискаючись до мене.

— А що ти хотіла? Це в мене такий гламур.

— Мур-мур, — промуркотіло під вухом.

— Так що сама бачиш — від такого життя тільки детективи писати. Справа безпечна, хоча й бабла не приносить. Для душі, якщо хочеш. Просто шкода, коли цікаві та корисні історії пропадають.

— Значить, ти пишеш від нудьги?

— Можна і так сказати.

— Корисна нудьга. Вона нас познайомила.

— Ти шкодуєш?

— Ти не даєш мені жодного приводу шкодувати.

— Забери руку, безсовісна…

— Справді? А якщо я її ось так посуну?

— Безсовісна ти…

Клацав годинник на стіні.

Ми ще про щось говорили.

Я вже не можу згадати, на якому етапі я зрозумів, що спілкуюся з тишею. Анжела заснула першою, пірнула в сон якось непомітно. Притиснулася до мого плеча, поклала мені на груди руку, а на стегно — ногу і мирно, мов дитинка, засопіла. Я не рухався, аби не порушити її сон, та все ж таки не стримався — дмухнув в обличчя.

Промуркотівши щось, Анжела розвернулася до мене спиною.

Я так само заснув досить скоро, навіть не заснув — просто заплющив очі, бо зібрався перед сном ще ковтнути мінералки. А коли розплющив їх, крізь нещільно запнуті штори пробивалися сумні ранкові промінчики і диван, який заміняв мені ліжко, був незвично просторим.

Анжели Сонцевої поруч уже не було.

Рвучко підхопившись, як був, голий, я вибіг у коридорчик, смикнув двері. Так і є, відчинені. Ключ від квартири стирчить зсередини, моя коханка просто щільно причинила за собою двері.

Пошукав очима записку. Нема.

Схопив свій телефон, увімкнув його, зупинився. Я ж не знав її номера, куди дзвонити, в рейку? Блиснуло в голові: Люська Корбут, вона точно знає, як знайти Анжелу. Тільки її телефону, як відомо, я теж не знаю. Доведеться вибачатися перед нею за вчорашнє і мало не на колінах просити хоч якийсь контакт. Заодно, до речі, дізнаюся в неї, чи бувають музичні продюсери наркоманами.

Мені здається, ні. Але — це мені здається…

Найбільший облом у цій ситуації — зараз лише восьма тридцять ранку. На роботу всі сповзаються під одинадцяту, тим більше сьогодні — п’ятниця, і редакційної летючки нема. Нічого, атакую нашу секретарку, вона дружить із Люською, та ділиться з нею квитками на різні культурні заходи. Ось хто мені телефончик дасть.

Вирішивши так, я поплентався в ванну, під душ. І, глянувши в дзеркало на свою щасливу пику, хоч нічна фея втекла, не прощаючись, побачив: Анжела все ж таки попрощалася. Просто на рівні мого обличчя, десь навпроти щоки, вона залишила відбиток своїх губ, підмальованих, поза сумнівом, помадою перед виходом на люди.

До дзеркала губи притулила міцно, щедро, не пошкодувала помади. Мимоволі торкнувшись рукою щоки, я побачив, як у дзеркалі ніби проводжу пальцем по сліду її поцілунку. Не стримався — нахилився і спочатку понюхав відбиток — він ще пахнув свіжо накладеною помадою, — а тоді обережно, аби не змазати, торкнувся його губами.

Приймаючи душ, залишив двері в сумісний санвузол відчиненими, аби дзеркало не запітніло від гарячої пари і оригінальний автограф співачки Сонцевої не зіпсувався. Настрій, і без того хороший, суттєво піднявся. Я навіть, як був, голий та мокрий після душу, зробив у три підходи шістдесят відтискань від підлоги.

Їсти не хотілося, та й не було особливо чого. Збирався заїхати вчора в маркет, тільки вчора мені не до того було. Що маємо? Два яйця, два скручених шматочки сиру і сарделька. Та-а-к, сніданок джентльмена.

Каву я частенько п’ю біля нашого маркету. Там у фойє поставили автомат, і можна не заморочуватися вдома, а кинути купюру в щілину — і отримати еспресо, вийти на вулицю, постояти, покурити з кавою, швиденько затвердити або підкоригувати свої життєві та творчі плани на день сьогоднішній. Цього ранку я вирішив не зраджувати традиції.