Вальдшнепи - Хвильовий Микола Григорович. Страница 8

- Але ти все-таки замислився? - сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своїй рушницi.

- I не думаю замислюватись, - ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiє, чому це йому трохи заскемiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаєю? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчається. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

- Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? - спитала вона.

- Очевидно, котлети й пюре з сметаною, - поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартує вiн чи й справдi серйозно говорить.

- Чого ти витрiщила на мене очi? - сказав Карамазов. - Я ж тобi говорю: котлети й пюре з сметаною.

- А я тобi говорю, - промовила Ганна, - що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настрої i починаєш негарно жартувати зi мною.

- А я от говорю, - сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, - що ви й сьогоднi - я бачу - полаєтесь… Це чортзна-що - не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

- Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, - сказав вiн. - Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приємно вислухувати це вiд безпартiйної сволочi?

- Ти, будь ласка, не лайся, - пробурмотiв товариш Вовчик.

- Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

- Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

- Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре з сметаною.

Ганна зiрвалася з свого мiсця i пiдiйшла до столу.

- Дiмi! - сказала вона з розпукою. - Ну навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

- Ах, Боже мiй, яка трагедiя! - поглузував Дмитрiй. Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

- Слухай, друже… - ледве вимовив вiн вiд хвилювання. - Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! I я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприємно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе.здивованими очима.

- Ти думаєш на мене доносити в контрольну комiсiю? - спитав Дмитрiй. - Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось, нарештi, на всi сто п'ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiалiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарештi, в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

- Дiмi, - сказала Ганна, - ти себе не поважаєш i не поважаєш ту партiю, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

- Ти гадаєш, що такi питання треба ставити на ком'ячейцi?

- Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це. Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

- Я ще раз прошу у вас пробачення, - сказав вiн. - Я й справдi трохи погарячився.

- Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацiю стримувати тебе?

Дмнтрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

- Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?

- Нiчого особливого, Ганнусю, - спокiйно й серйозно промовив Карамазов. - Я думаю зараз про наше фарисейство i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проїдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боїмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) i ховаємо по своїх ком'ячейках?

- Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, - сказав лiнгвiст. - У всякому разi, вони не можуть тебе характеризувати.

- I я думаю, - кинула Ганна, - що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюєш гасло; "сильному дорогу"?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

- Я слухаю! - сказала вона. - Ви мене кликали?

- Що ви слухаєте? - надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. - Невже ви не вмiєте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна, її кам'янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно-дерев'яна, як статуя спецiального призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись iз свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

- Я на неї спокiино не можу дивитись, - промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. - Вона мене своєю мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь кудись бiгти скаженим бiгом.

- Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, - сказала Ганна. - Ти хворий, Дiмi!

- Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! - зiтхнув Карамазов. - Справа от у чому: iнодi бiжиш - i зупиняєшся. Зупинився i стоїш. Навкруги так прекрасно - озеро, небо, димок синьої далини, а "в i н" стоїть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне, пiанiно… про те, шо в Харковi. Це не пiанiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. I от раптом щось штовхне тебе, i ти подивишся, i бачиш, як з пiанiно лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе - i сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаєш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховається в пiанiно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

- I ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiанiно? - спитав товариш Вовчик.

- Їй-богу, не знаю! - якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. - Як комунiст, я їй не вiрю, а як мешканець такої-то кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

- Тобi й справдi лiкуватись треба, - сказав товариш Вовчик.

- I ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! - Карамазов подивився на свого приятеля i несподiване зареготав. - Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

- Ну тебе к чорту! - спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав покою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його "милим", що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя ("ти знаєш поета Вiлйона?"), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Флобера, що, нарештi, в час його душевної кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа, Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

- Вiдкiля цей лист, Дiмi?

- Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаєшся, - сказав вiн, повертаючись до стiни.

- Це вiд тих же дам?

- Менi здається, що тобi нема нiякого дiла до моїх листiв, - грубо кинув Карамазов. - Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

- Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, - сказала вона. - Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своїм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи, може, ти тепер щось маєш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати - i тiльки.