Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 10

Розпочавши свій памфлет поетичною згадкою про те, що «таємна птиця відродження розплющила- очі і розправляє свої могутні крила» [11,576], Хвильовий замикає це ліричне обрамлення візією «прекрасного сонця відродження» [II, 621] на світанковому небі.

Але хмари однієї з найстрашніших трагедій XX с/г. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок і >::эхливих розчарувань і для самого Миколи Хвильового. Після публікації пе гної частини «Вальдшнепів» перестає виходити журнал «Вапліте», а відтак припиняє своє існування й сама організація. Хвильовий змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи гірко й сьогодні, і з них можна лише уявити, в які лещата, у яку безвихідь «героїчного терпіння» був загнаний письменник. Він почувався відповідальним за свою молоду літературну генерацію. Після «самоліквідації» ВАПЛІТЕ пробує заново згуртувати сили.

Впродовж 1929 р. під його фактичним керівництвом виходить позагру-повий альманах «Літературний ярмарок». І за змістом, і за мистецьким оформленням це було одне з найвищих досягнень всієї української журналістики

XX ст. Дотепно, винахідливо, вносячи в обговорення найсерйозніших проблем елементи мистецької гри, редакція-ярмарком відстоювала все ті ж ідеї вільного, автономного розвитку мистецтва. Полемізуючи з ВУСППом, висміюючи горезвісну життєподібність і «монументальний реалізм», автори «Літературного ярмарку» розвивали теорію активного романтизму, підтримували все свіже й самобутнє в тодішньому літпроцесі. І хоча кожен номер мав свого редактора, весь час відбувається вплив ідей Хвильового. Та доба відносної свободи слова минала, позагругіовий альманах мусив припинити своє існування.

Життя поза організацією ставало для Хвильового та його однодумців неможливим. Останньою спробою відстояти свою незалежність стала нова літературна організація Пролітфронт і видання впродовж 1930 р. однойменного журналу. У порівнянні з «Літературним ярмарком» місячник «Пролітфронт» видається сірим, одноманітним, надміру політизованим. Між цими виданнями пролягла ніби ціла епоха. Хвильовий вже не виступає тут з художніми творами. Не могли з’явитися друком і статті, присвячені загальнішим літературним, ідеологічним проблемам. Об’єктом критики він обирає «Нову генерацію» — організацію українських футуристів, яка в цей час зблизилася

з ВУСППом і на сторінках свого журналу публікувала нападки на колишніх ваплітян. Хвильовий намагався захищати своїх однодумців, захищати хоча б у завуальованій формі колишні ідеї, але загальний тон його пролітфронтівських статей справляє гнітюче враження. Вони не випадають із панівного «стилю» часу — лайливого, прокурорського, офіціозно-заідеологізованого.

Від Хвильового вимагали каяття і самообпльовування. Все ясніш ставало, що йшлося до остаточного втиснення літератури у строго регламентовані партійними і соціальними замовленнями рамки. Хвильовий і його друзі мусили пережити принизливу процедуру відбору достойних для вступу у ВУСПП (Ю. Яновського і М. Куліша, скажімо, достойними спершу не визнали). Хвильовий мусив зректися всіх своїх колишніх ідей, ще й ще раз засудити злочинний хвильовізм. Може, цим він сподівався полегшити долю своїх літературних однодумців.

Для нього вже були ясними жахливі помилки й збочення в національній політиці, він прозірливо здогадується (про це_чсвідчать спогади А. Любченка), що голод на Україні свідомо організований. Хвильовий зважується на останній крок у своїй виснажливій боротьбі. Вранці 13. травня 1933 р. він запроса до себе друзів — Куліша, Досвітнього, Епіка, Йогансена, Дніпровського, Сен-ченка. І за якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки.

Постріл 13 травня був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене цим поколінням, зосталося у скарбниці української культури як одна з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, про який так палко мріяв м’ятеж-ний романтик Микола Хвильовий.

В. П. Лгеєва

Вчора в «Седі» ¹ безумствувала Ужвій ², і «Березіль» ³ давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни цівденних хмар і йде справжній тропічний дощ — густий, запашний і надзвичайно теплий» Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й висипали на вулиці. Про тропік Козерога ⁴ вони знали тільки з географії, а тут трапилось чудо — і тропік Козерога завітав на Лопань⁵. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкі краплі тихої тропічної зливи й ніяк не думають ховатись під навісами до-миків.

— Чудесно,— говорю я й булькаю в теплі калюжі.

Юліян Шпол ⁶, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна

пропаганда», мовчки за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюша тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

— Сьогодні моє любиме число—13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

— Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна ⁷,— серйозно відповідає мій приятель.

І дійсно: в кав’ярні Пока ⁸ до нас підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів, розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роль в марксистському суспільстві, а також про соціальне коріння богем-ських ухилів серед наших іспанських письменників».

— Чудесно! — говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну петельку.— Чудесно! Ти подаєш великі надії.

— Ну що ви! — червоніє мій професор.— Ну що ви!

Але ми — я й Юліан Шпол — стоїмо на своєму: мовляв,

хіба таки і справді Канащкін не геній сучасної критики? Хіба?

— Дякую, дуже дякую! — говорить професор, і ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Рінальдо Рінальдіні, а професор Канашкін, запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Рінальдо' Рінальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)» ⁹. Тоді до нас підходить Олесь Досвітній ¹⁰ (переступає через калюжу) і каже:

— Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Ка-нахнкін!

— Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.

Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері» ¹¹, Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слі-саренко ¹² написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семен-ісо ¹³ й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» ¹⁴ і питаю:

— А що значить 1ЧР, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?

— Як що? — каже Семенко.— Це значить — кінська сила!

— Боже мій! — скрикнув я.— Таж кінська сила має зовсім інше позначення.

Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.

Юліан Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.