Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 110

— Він, канєшно, твій Серьога, не з благородних виходить і, кажуть, мастеровой з заводського цеху,— сказала колись Ярина Федорівна, бачачи, що Варя не «шутєйно» «заварила любов»,— але що ж зробиш, коли тепер і пропагандисти, і командири пішли з простого народу. Так тому й бути: благословляю... коли не бреше і сурйозно наміряється оженитись.

— Тільки він, мамо, хоче гражданським браком,— несміливо подала Варя.

— Не видумуй, Варко! — скрикнула Ярина Федорівна.— Я тобі дам такого гражданського, що ти й у двері не потрапиш!

— Ти того... не дуже! — вставив своє слово і Трохим Климентович.— Щоб, значить, як мати каже...

— Та я ж, мамо, нічого... Я ж говорю тільки, що він говорить.

— Отож-бо й є! Адійотка ти! Ти говори, що мати говорить, а він хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмів би він мені щось непристойне запропонувати?

— Ти того... не дуже! — знову вставив своє слово Трохим Климентович.— Щоб, значить, як мати каже...

— Я, мамо, нічого,— ще раз заперечила Варя.— Я тільки про те, що Серьозі камунічеські правила не дозволяють у церкві вінчатися.

Ярина Федорівна стукнула ногою.

• —"Ой, краще змовч, Барко! Доки ти'мені будеш насупроти виражаться? Га? — Ярина Федорівна так захвилювалась, ЩО аж'піт їй виступив на лобі. Тоді вона витерла піт кінцями своєї шлов’яної хустки і замовкла* Але потім скоро одійшла й сказала вже багато тихше:

— Так що на тобі, Варко, моє послєднє слово: не хоче він вінчатися прилюдно — ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слід. Так устрою, що ні одна собака не буде знати.

Можливо, Ярина Федорівна і «устроїла б все як слід», але Сергій Петренко все-таки не схотів вінчатися в церкві. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що під серцем їй вже заворушилось маленьке. Тоді Ярина Федорівна, догадуючись, мабуть, що Варька обов’язково «приведе дитину несвоевременно», а може, й просто не бажаючи випустити з рук цікавого командира, примушена була остаточно піддатися.

— Ай, дівко,— нарешті сказала вона.— Біда мені з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа... Прости мені, Господи, на цьому кощунському слові (бублешниця перехрестилася). Іди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився мені твій Серьога і Іван Панасович (Іван Панасович і справді був уже головою ревкому) розпинається за нього. Каже: і командир отлічной, і пропагандист небикно-веной.

Варя, «канєшно», дуже зраділа й побігла до Серьоги. А за кілька днів вона вже перейшла до нього й на квартиру.

Сергій цілий день був на ногах і тільки ввечері приходив до своєї молодої дружини. Але Варя ходила як божевільна, і їй здавалося, що вона ні на хвилину не розлучається з Серьогою. Її неповторний медовий місяць пройшов, звичайно, під золотом осик і, можна сказати, вже давно пройшов, та Варі він знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, і ягоди її трохи набухлих грушоподібних грудей також сторожко здригалися, як і кілька місяців тому. Одним словом, світ взяло в тісне коло, і в цьому колі залишився один'Сергій. Десь когось розстрілювали, десь (і навіть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотіло громадське життя, а для Варі існували тільки запашні провінціальні ночі, що в тривозі мчалися над Богодуховом. Варя зітхала спорзними зітханнями гарячої бистроокої самички і нічого не чула й не бачила.

Так пройшло кілька місяців, кілька солодких надзвичайних місяців. \

Але от вітер, що стих було, раптом рвонувся і вогні мало непогашеної пожежі знову зашумували. Контрреволюційний південь зібрав усі свої останні сили і, підтриманий гарматами англо-французьких рантьє, перейшов у наступ. Офіцерські частини так рішучо й упевнено рушили вперед, що армії робіт-ничо-селянського уряду ніяк не могли вдержати позиції і з боями почали відходити на північ.

Країна насторожилась і захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Раніш на зміну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останній час навіть⁰ розмови про рештки генеральських банд — розмови, які загубили свою гостроту,— Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутнє багате на серйозні події й обіцяє чимало несподіваних сюрпризів,— тепер вона дуже затривожилась Правда, Богодухів, як і інші північні райони республіки, жив ще рожевими надіями й тільки по деяких галузях будівництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступав до часткової ліквідації справ, але це Варю зовсім не тішило, і особливо не тішило Ярину Федорівну: бублешниця, а через неї и Варя, знала, що мало не весь південний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям військового табору, що там замість ревкомів функціонують диктаторські трійки, а замість оптимістичних бюлетнів перемоги населення дістає тривожні й не завжди приємні накази, що там, нарешті, ворога чекають з хвилини на хвилину, і ніхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч і красивий, але недовговічний вогонь від феєрверку.

— Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя! — схвильовано сказала колись Ярина Федорівна.— Якби побралася з офіцером, то не було б цієї суматохи... Ну й сукин же син твій шпійон! Ну й гадюка камунічеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твій несвоєвременний живіт, так би й розірвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка... Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть, за гетьмана?

Ярина Федорівна прямо-таки виходила з себе. Але справжня паніка знялася тоді, коли Варин Серьога вирішив негайно покинути'Богодухів. Сергій Петренко був один із тих відважних і відданих людей революції, які добровільно поспішали на найнебезпечніші ділянки фронту й яких навіть ніжні очі молодих дружин не могли зупинити. Він виїхав з Богодухова однієї літньої душної ночі й залишив Варю в сльозах біля Ярини Федорівни. Перед тим, як покинути її, він довго втішав Тг (також втішав і Ярину Федорівну). Він обіцяв, що все буде добре і що він скоро повернеться з фронту. Та втішити йому так і не вдалося, бо Ярина Федорівна не стільки була стривожена судьбою Сергія Петренка («пропадай він пропадом»), скільки тим, что Варку вже тепер не візьме «благородной человек», скільки тим, що... як же тепер бути? Чи не влетить Варці від офіцерської влади за її «командира»?

— Главное діло — живіт видайоть! — говорила Ярина Федорівна.— Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила... А от живіт видайоть!..

Варин живіт і справді був величезний і дуже помітний. Вона була в стані мало не закінченої вагітності й на протязі якихсь трьох-чотирьох тижнів мусила народити дитину.

— Главное діло — живіт видайоть! — знову зітхала Ярина Федорівна і скреготіла зубами.— ї главное діло — не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже...

Бублешниця не помилилась. Дні рожевих надій і прихованої тривоги пройшли. Захвилювалась і північ України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, і місцевий гарнізон почав реорганізовуватись у партизанський полк. По всіх поштових і степових трактах та дорогах зага-дючились обози слобожанських возів. Обози так енергійно поспішали на північ, що вже не було жодного сумніву: білі таки будуть в Богодухові!

Хоч Варя й не проклинала вкупі з Яриною Федорівною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу і все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городі, коли її городок покинуть армії робітничо-селянського уряду. Варя, звичайно, ніколи не належала до партії, але хіба це дає їй хоч маленьку гарантію, що її не зачепить караюча рука контррозвідки? Правда, Серьога, від’їжджаючи на фронт і не припускаючи, очевидно, що далекий від позицій Богодухів скоро почне евакуюватись, не дав їй жодної поради.