Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 15

— Чого так вабить туди — там же смерть? Може, тому, що голуба?

Потім повернув додому» Біля цього магазину — тут тепер державний шоколад продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу* Згадав, як шумувала Україна,— хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич ⁷, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову»

Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владимир Ілліч, Тарас Григорович» І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і калузькі нетри, і Іван ,Калита ⁸,— і московська сила — велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. ї нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварні ледве-ледве маня-чить у літні, ясні ночі дим» '

„ Дим.*» Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й узшра-лись у небо димарі» І був огонь, і теж — велика, велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла»

Коли Карк зійшов на місток, біля ліхтаря його зупинили»

— Пачістім!

Здивувався: уночі? Подивився на хлопчиська — очі благають. Поставив ногу на підставку, але згадав, що грошей нема. Пішов. І згадав, як багато тепер дітей на вулиці — з щітками, з цигарками, стільки бачив у Яссах чи в Бакеу ⁹, в Румунії — там багато, кафешантанів, добрі скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть із свиньми, там же носяться вітри, а збоку Карпатські й Трансільванські гори, снігові верхів'я.,. Коли в Румунії буде революція?

З Лопані дмухнуло вогкістю.

Лопань теж має свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири.

Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, вона не бачила революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова:

— Що за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека ¹⁰. Госпуп ¹¹. Ех ти, життя прокляте!

Другий голос:

— Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель регулятор.

3.Лопані дмухнуло вогкістю.

Ш

Мої любі читачі! — простий і зрозумілий лист.— Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити — то є творити. Да. Соловей — от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло — солов’ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти ¹², Бетховени ^|3_; чув і Лисенка ¹⁴— солов’я. Переспівувати — не творити, а мавпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж — це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній — треба продумати, треба знати... Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість — на фабричних посьол-ках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних.

IV

Револьвер системи «браунінг» не виходив із голови. Про браунінг: Конан-Дойль ¹⁵ добре знав звичайного читача: розв’язка і зав’язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс ¹⁶. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела ¹⁷, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинно, тим, що є «сьогодні» і нема «вчора» — далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні «позавчора».

Карк зійшов на площу й раитом обернувся: його покликано;

— Товаришу!

Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.

І ще раз:

— Товаришу!

Відкіля цей голос?

Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінькової революції, тривожної радості — може, глибокої, може, синьої, може, це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська ⁵

І що жї був сліпвдй, вийшов з лікарні — голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби» Він після тифу» ї на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила,.

Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки*

Той пішов.

— Товаришу,— і руками повітря ловить.

Думав про радість- сімнадцятого року.

Пішов'тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.

?

Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття,— там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальності за газету жодної, відповідальний інший.

На квартиру прийшов випусковий.

— Епйгея! *

Редактор Карк завжди: ешїгег! Випусковий товариш Шкіц і суворий, і булий член ЦК есерів ¹1 Був на суді — виправдали, тепер щось знає* Поклав останню коректу до підпису*

Редактор Карк:

— Сідайте, прошу.

Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від цк дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величність* Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців» За маленький' шматок»' Що ж трйста? Мовчав» І Шкіц»

Потім Шкіц запохмурнів»

— Україна»»» Да.»» Прогавили — і пішла'від нас» Україна пішла» А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі»

І ще суворіш:

— Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокості» Ми романтики»

Редактор Карк:

— Велику Французьку революцію поети робили.

Із злістю:

— Французи-— нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція» А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш» Може, вам дивно, а я кажу — не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить ¹⁹» Недарма наші культурники до Німеччини їздять» А німецької комерційності в нас і нема» І в цім наше лихо. Ми і короткозорі».» А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас» Він теж романтик» Наш народ.

Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно. Дивився на той стіл, де лежав браунінг, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було:

— Центральна рада²⁰. Трудовий конгрес ²¹»

Випусковий взяв підписану коректу і в’яло промовив:

— До збачення.

Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця» І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло» В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні»*. Ну, і від статуетки віяло.

Шкіц, зачиняючи двері, сказав:

— Римський полководець»»» Дивно»

А за дверима зітхнув»

Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Із хазяйчиної кімнати видно дорогу й зоологічний сад.' Дорога ховається на краю міста, і на ній пасуться по-провінціальному гуси» Хазяйка підфарбовує щоки, дарма що стара» Унизу її спідниці — шмаття, а все-таки вона лермонтівська пані, з гусарів. У неї квартирує декілька чоловік. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить: