Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 51
Чтоб он мнє вставіл в дирку Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім...
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером, Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона
примружувала очі, як кішка.
Несподівано:
— Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі й нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина:
. — У-а! У-а!
До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
— Яка ти жалкенька.
Усміхнулась.
— Я тобі як другові...
...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
— Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
— Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала
очі — єхидно.
— Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.
— Я не одержую!
А Макс хвилювався:
— Я от вийшов з партії... і нічого.
— Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він натхненно сказав:
— Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого.
Але Вівдя обрізала:
— Який ти анархіст? Досить похвалятися.
— Дюнічко...
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість
літ.
Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
У гостиниці ще жила баба Горпина. Обжила на кухні — картоплю чистила. Був у неї й чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелістка.
Коли хто спотикався, вона казала:
— Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантові гостиниці вона радила:
— Заглянь, моє чадо, в євангеліє од Матвія 4.
Комендант «гнув» матюком і т. інш,
„.Почистивши картоплю, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.
...Такий золотий, такий золотий!
Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому.
З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.
— Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радості. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
— Нам говорити, бабусю, нічого» Ви дивіться на мене, а я на вас... Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:
— Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла Євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити Євангеліє чи то Біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.
Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зітхнула.
І на цей раз дивились в очі
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
— Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?
Макс нашорошився.
Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — блідо-голубий.
Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.
Вівдя казала: 1
— Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
— Божевільна... Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
— Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице Ті було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
— Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініатюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав:
— Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто:
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко...
Вівдя закричала:
— Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з горохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
— Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
— Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
— Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить... А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись убік, і здавалось, що вона споглядає.