Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 58
...Огонь стояв на шпилі ратуші і був
надто червоний.
...А іноді бачили:
— брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.
І думав старий газетяр:
— Цвинтар?
Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
...І згнила зима.
З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.
І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Цацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої, нікому не потрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з іншими церквами.
...А з південного бігуна,
¦ з Австралії, грізними колонами ще насувались
молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття
в глуху безвість минулого.
Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!)
...А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечорові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.
І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
...А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири. Скоро над рікою повис міст.
...Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі.
Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом.
І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зітхнув і вмер.
Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.
...Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.
...Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.
ДОРОГА Й ЛАСТІВКА
І
У перспективі — дорога.
с Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть* скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
Покірно йду за нею.
...Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема... А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
...Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
...Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
...На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.
Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського 1 і там сіли біля ратуші.
...Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога!
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою:
— Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом. ...Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
Було тихо і темно.
Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця.
Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.
...А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло —
— шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
То була кімната.
Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне світло — електрика.
Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
І от — чотири оксамитових стіни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
І — в клавіші!
Пронісся мелодійний звук.
А що вона?
...Ще раз у стелю розписану, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим — то східний оксамитовий килим із Турціїо
Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві.
«..А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
...Так! Вона шукала вікна — вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика.
...Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті —
— вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима —
— вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
...А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зітхав глибоко й високо підвів голову.
...Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.
І
Виходили на іскристе шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали наливні поля, і перелітав димний легіт. Небо блякло; нечутно й зів’яло скрадалися полинялі сонетні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси.