Твори - Хвильовий Микола Григорович. Страница 67
...На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
..сСотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому... Але знову була розпроклята тоска.
...— Гражданін, будь ласка, пропустіть!
...— Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство...
Сссволочі!
...— Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комоль-ців, і побачила кадила в комольців... Скрикнула! і — впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, і бабку підвели громадяни.
...З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали вогняні язики на тротуар. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комоль-ське свято Нового року.
...— Гражданін, подивіться, яке кощунствоК.
...А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города...
...Новий рік. Щастя.
Думаю: чи не прийде щось інше? — Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода... А під Новий рік і водохрещу старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як Світлана.
Товариш Огре згадав (бачив у друкарні), що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
— Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски...
...Ні!.. Не ці...— оосА життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо Новий рік: «чи не прийде щось інше?..»
...Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» — і стало холодно, як зима, і непривітно, мов осінь.
.о.А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців» 23; про дім пролетарського студентства, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгаль-ною лицею в зимальну північ.
...— О...О...О, новельний Фальстафе 24! Як Мануёль Сведенборг 25, віриш у своє призначення пророка!..
...І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:
— Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
Тоді Маруся скаже:
— Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
...— А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:
Браво! Браво! Браво!
Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Лілюлі». Льоля горіла, Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, ЗО, у пролеткульті.
Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.
Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий рік.
...Героїня вечора — Льоля.
Але герой вечора — бувший і т. д.— товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на «Лілюлі», п’єси Ромена Роллана: качали.,
Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом.
...Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно), статуетку з Дон-Кіхота.
Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував.
Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну0 Саме —
ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР
Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку' пролеткульту й писаря пролеткульту о Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках. / ,!
сосА потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка1 зовсім залишилась.
...В театральній студії дзвеніли тарілки*
о. Новий рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя й найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень,.. Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як Світлана.
...В пролеткульт! був некрасивий, карлик Альоша — з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.
Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.
...Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.
Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:
— «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нет! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первое мая».
Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав,— як і Мамочка.. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарності». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму 26 не дають покою... Пороть треба».
! ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця... Правда?» — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо... а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.
...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги.
Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.
Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама... І мама сказала дівчинці:
— Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи,* що я твоя мамаі а скажи, що я твоя сестра.
Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.
...Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав,' показуючи на некрасиву жінку:
— Дівчинко! Ото твоя мама?
Тоді дівчинка сказала:
— Я сестра мамина, у мене мами нема!
...Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий рік.
...А Новий рік — щастя.— У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання:
...Товаришка Шмідт сказала:
«Ви безпартійний?»
...О, красний, прекрасний цвет! Рабочій, рабства больше нет!..
А в фойє й досі говорили про те, як товаришеві Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки,, і досі кричав Мамочка.
...Нарешті покликали за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав — по секрету — про-леткультівський поет. Були тости.
...Маруся верещала:
— Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпро-вірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу 27 пачками... Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечорд. •...Товариш Огре захмелів.
Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: — Так, я п’яний. Але що в п’яного на язиці, те в тверезого на думці... Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
Товариш Пупишкін сказав: