Відважні - Воинов Александр Исаевич. Страница 6
— Ну, в той, що на околиці міста, за дротом!..
У Микити Кузьмича на переніссі зійшлися глибокі зморшки. Він зосереджено дивився в обличчя хлопчика, намагаючись збагнути, про що він говорить.
— Батько? Хіба він там?
Миколка осікся. Ні, він не скаже дядькові більше ні слова.
— Чому ти сказав про батька? Ти що, бачив його?
Миколка знову зіщулився у своєму кутку. Як це він проговорився! Тепер загине й батько. Ні, ні, дядько більше нічого не дізнається від нього.
— Ти бачив його в колоні полонених? — впритул наблизився до Миколки Микита Кузьмич. — Кажи! Бачив?..
Миколка намагався витримати його напружений погляд.
— Ні, не бачив… Це я так просто сказав. Вигадав…
Микита Кузьмич недовірливо похитав головою.
— Такі речі просто так не кажуть. Особливо зараз, коли ти втратив матір… — Він знову сів і запалив цигарку. — Ось що, племінничку, — сказав він, подумавши. — Я забороняю тобі виходити навіть за ворота. А прийде час, я сам скажу тобі, куди йти і що робити… Сподіваюся, ми домовились?
— А я втечу, — тихо, з ненавистю відповів Миколка.
— Ну гаразд, коли так!
Замок двічі клацнув.
Миколка кинувся до вікна. В раму були вставлені товсті залізні прути. Таких за день пилкою не перепиляєш.
За кілька хвилин дядько Микита, одягнутий в пальто з піднятим коміром, вийшов з двору, не забувши спустити з цепу собаку.
Миколка залишився сам. Його пойняв розпач. Він щосили смикав двері, натискав на них усім тілом, намагаючись висадити, бив ногами. Але дубові двері могли витримати натиск і сильнішої людини. Вони тільки двигтіли і глухо гули під ударами. Ні, з кімнати виходу не було. Миколка навіть заглянув у піч, але комин був надто вузький. Він лише вимастив собі сажею ніс і щоки.
Куди ж пішов банщик? Він, напевне, подався в гестапо, щоб повідомити про батька. «Що я наробив, що я наробив! — шепотів Миколка. — Як допомогти батькові? Як його врятувати?..»
Нехай тільки повернеться дядько Микита! Він уб'є його, уб'є оцим ножем, що лежить на столі. І Миколка схопив великий кухонний ніж. Так, він його вб'є…
Швидко смеркало. За вікном хрипко гавкав собака. Осінні дерева повільно хитали своїм почорнілим гіллям. В сусідній кімнаті лунко цокав стінний годинник…
Скільки минуло часу? Година, дві, три?.. Миколка сидів, не склепивши очей, і напружено думав. Він згадав своє дитинство, батька, матір… Чомусь йому весь час ввижався темний шрам на її щоці, коли вона нагнулася, щоб поцілувати його востаннє…
Про свої забави, про голубів, про товаришів він не згадував, наче всього цього у його житті ніколи й не було. Він, маленька людина, на яку враз звалилося стільки лиха, намагався зрозуміти, як же йому тепер жити.
Раптом голосніше загавкав собака. Миколка припав до вікна і побачив темну постать, що рухалась від воріт. Дядько Микита!.. Брязнула клямка. В коридорі почулося шаркання кроків. Клацнув вимикач, і крізь щілину у дверях пробилася вузька смужка
Прокинувся Миколка від приглушеної розмови. За вікном була темна ніч. Крізь двері не проникав навіть слабкий промінець світла. Очевидно, двері з сусідньої кімнати у передпокій були причинені.
Сон розвіявся миттю, і Миколка притулився вухом до замкової щілини. Так, немає сумніву, розмовляють двоє. Глухий незнайомий голос і скрипучий, що належав дядькові Микиті. Але жодного слова не розбереш.
Миколка приклав вухо до стіни, ближче до грубки; вона опалювала дві кімнати: ту, в якій зараз знаходився Миколка, і сусідню, де дядько Микита розмовляв з незнайомим чоловіком. Уже те, що розмова відбувалася пізно вночі, примусило Миколку насторожитися. Про що вони говорять? Мабуть, замишляють щось лихе. Тут, у кутку, де стіна упиралася в грубку, було чути трохи краще, але все ж слова звучали невиразно.
Тоді в Миколки майнула думка: а що, коли всунути голову в грубку?
Це йому вдалося. Очевидно, на протилежній стінці грубки була відкрита затулка, і голоси тепер долинали зовсім виразно.
— І ти в цьому переконаний? — запитав густий, низький голос, що видався Миколці знайомим.
— Цілком переконаний, — відповів дядько Микита.
— Ти перевірив?
— Перевірив.
За стіною помовчали.
— А хто його бачив, крім Миколки? — запитав той самий низький голос.
— Ще троє… Але ті мовчатимуть… Він мало не виказав себе, коли впав на площі.
— Скільки ж тепер у таборі людей?
— Шістсот буде.
—І коли їх поженуть?..
— Мейєр казав, що укріплення почнуть будувати за кілька тижнів. Але, звичайно, полонених туди пошлють раніше.
—І ти заздалегідь знатимеш, коли?
— Це дуже важко, але спробую.
Миколка збагнув, що йдеться про його батька. Можливо, чоловік, який розмовляє з дядьком Микитою, — підпільник? Але чому він говорить з дядьком про такі важливі речі? І раптом Миколка здригнувся. Адже напередодні свого арешту мати теж зустрічалася з дядьком Микитою. Ні, вона не була у нього вдома. Вона ходила до нього в міську управу, але, коли повернулася, була дуже схвильована. Безсумнівно, дядько Микита заманює, а потім зраджує людей. Треба попередити того, хто там, за стіною. Він, мабуть, не знає, що дядько Микита сьогодні видав гестапівцям втікача!..
— Цю операцію ми мусимо обов'язково провести, — знову сказав той же голос, — доведеться кинути на неї всю групу! Але сам розумієш: найменша необачність — і ми опинимося в пастці…
— Так, тут потрібна цілковита раптовість, — відповів Микита Кузьмич. Обидва помовчали.
— А як бути з хлопцем? — запитав Борзов.
— Держи його поки що в себе.
— Каже, втечу…
— Зараз нам його нікуди взяти. З місяць нехай у тебе поживе.
— Доведеться тримати під замком.
— Це вже надто.
— Подивлюся. Якщо обживеться, тоді інша справа… Пий, пий чай, а то прохолоне.
— Який вже тут чай! Пора йти. Дік прив'язаний?
— Прив'язаний.
— Страшний у тебе собака!
Микита Кузьмич засміявся:
— Авжеж! Для такого життя якраз підходить.
Було чути, як відсунули стілець.
— От що, Геннадію Андрійовичу…
— Не Геннадій Андрійович, а Павло Мартинович, — поправив Микиту його співбесідник.
Миколка мало не крикнув від радості. Ну звичайно, це ж голос Геннадія Андрійовича, учителя школи, в якій він учився!
Може, зараз закричати, затупати ногами, покликати учителя на допомогу? Розповісти всю правду про дядька Микиту? Ну, а якщо дядько Микита уб'є Геннадія Андрійовича, зрозумівши, що його викрито? Ні, треба поки що мовчати, терпіти і слухати…
— Тепер, Микито Кузьмичу, запам'ятай явку, — сказав Геннадій Андрійович, — село Малинівка…
— Так!..
— Хата Полозневої. Край села…
— Так… Запам'ятав.
— Пароль: «Чи не можна води напитися?» Тобі відкажуть: «Води багато, пий скільки хочеш!..» Зрозуміло?.. Повтори.
Микита Кузьмич повторив.
— Завдання своє усвідомив? — запитав Геннадій Андрійович. — Нічого повторювати не треба?
— Все зрозуміло, Павле Мартиновичу!
— Виконуй, але обережно! Прощай… Іди подерж собаку, поки я перелазитиму…
По коридору глухо загупали кроки двох людей. Стукнули вхідні двері. Загавкав у глибині двору собака. Потім гавкання стало голоснішим. Микита Кузьмич знову перевів собаку на звичне місце… За хвилину рипнули двері, брязнув засув. Борзов постояв трохи біля дверей, за якими притаївся, тремтячи від нервового напруження, Миколка, і, видимо, заспокоєний, повернувся у свою кімнату.
Миколка знову засунув голову в грубку.
— Це ви, пане Блінов?.. — почув він голос дядька Микити. — Пробачте, що дзвоню вночі. У мене дуже важливе повідомлення… Так, можна почекати до ранку… Слухаюсь… Рівно о десятій ранку я у вас…
Ці слова розвіяли будь-які Миколчині сумніви.
Геннадія Андрійовича і його підпільників, напевно, чекала страшна небезпека.
Розділ п'ятий
ВАЖКИЙ ДЕНЬ