День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович. Страница 11

Але Кукулик вже заходить до приміщення Інституту житла, вже відчиняє двері своєї приймальні, вже бачить там усіх членів жюрі: Тетяну Василівну, і академіка Голубицького, і представників з міськради, з будбанку, з Держбанку, з управління зеленої зони, і Брайка, і, звичайно ж, Кошарного, і також Діжу, хоч ліпше було б його сьогодні й не бачити.

— Загальний привіті — бадьоро вигукнув Кукулик і взявся тиснути руки, починаючи з Тетяни Василівни і академіка й кінчаючи секретаркою Танею, не поминувши навіть Діжі, всім посміхаючись, кожному кажучи щось бадьоре, ласкаве й глибокодумне. Наприклад, Тетяні Василівні: «Ее рознообразье бесконечно». Шекспір — про Клеопатру. Я — про вас». Дементію Хомичу: «Наше жюрі не буде яловим, раз ви з нами, Дементію Хомичу». Діжі: «Стригольникам-розкольникам привіт персональний», на що Діжа відразу відрізав: «На поштових листівках пишуть: «Привіт із Гурзуфа».

Настрій у Кукулика поліпшувався з кожною хвилею. Не затьмарився навіть від звістки, що з дому просили подзвонити. Підождуть! Після рукостискань директор інституту — суцільна посмішка й люб’язність — обома руками пхнув двері свого кабінету, сяючи лицем, зубами, очима, запросив:

— Будь ласка, товариші. Час починати. Як казали наші класики: час і пора!

На довгому полірованому столі для засідань у двох кришталевих вазах яріли вогняно-червоні троянди. Краплини води ще висіли на прозорих гранях ваз, краплини води лежали в м’яких долонях пелюсток, і перші, звисаючи з прозорого кришталю, нагадували сльози, а другі були схожі на кров: горіли на сонці, лежали на пелюстках важко, незручно і тільки полум’яніли.

Кров і сльози. Діжа миттю вловив цю схожість, але не захотів зводити її до якогось символу, бо взагалі був противником будь-яких символів. Чи помітив ще хтось оті краплини — кров і сльози? Може, Тетяна Василівна з її чисто жіночою вразливістю? Адже про неї розповідали анекдот. Хтось на курорті спробував до неї залицятись. Вона мовчала спершу, потім не втерпіла: «Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь! Я — віце-президент Академії БіА!» Академік надто старий, щоб помічати будь-що навколо, його захоплюють тільки власні думки. Кошарний вдоволений самим фактом існування троянд на столі жюрі, це його ідея, він переживає коротку хвилю внутрішнього торжества, а це такий панцир, що крізь нього не проб’ється жодне живе спостереження. Кукулик весь поглинутий роллю головуючого.

Він режисер спектаклю, диригент складної опери, для нього нині головне: простежити, щоб жоден з співаків не взяв фальшивої ноти. Кров і сльози — то не для нього. Брайко, добрий, тихий, сумирний Брайчик? Тому його природна несміливість завадить навіть глянути на ці вази. Він потупиться, прошмигне на своє місце, просидить до кінця, не подавши голосу, а думку свою або ж прибереже на потім, або якщо вже конче треба висловитися, то «в письмовому виді».

Діжа помилився: Брайко теж помітив краплини сліз і крові, стиснув щелепи, пограв жовнами, поблід ще більше ніж завжди. На це ніхто не звернув уваги. У Брайка завжди стиснуті щелепи, в нього завжди випинаються під тонкою нервовою шкірою жовна, він завжди блідий і... несміливий. А жюрі — це насамперед зібрання людей, які сміливо проголошують свої думки й оцінки.

— Дозвольте, дорогі товариші, — почав Кукулик і сказав ще з сотню тих слів, які завжди говоряться за таких обставин, слів, що нагадують холості постріли: тільки звук, тільки лопотіння повітря у вухах, а пуття ніякого, жодної пробивної, жодної формуючої і деформуючої сили.

Засідання жюрі розпочалося.

— В порядку ведення надаю слово відповідальному секретареві жюрі Антоне Кузьмичу Кошарному, — сказав Кукулик.

У Кошарного пітніли руки, пітніло засіяне рідким чорним волоссям тім’я, пітніло обличчя. Він змахував хусточкою, тер долоні, поправляв сіру краватку, то застібав, то розстібав сірого піджака.

— Є така думка, товариші, — сказав, — щоб познайомити жюрі з загальним станом нашого конкурсу. Скільки надійшло проектів, скільки з них одержало позитивні рецензії, скільки негативні, скільки було допущено до заключного туру, щоб запропонувати сьогодні вашій увазі...

Не зупиняючись, не питаючи нікого, чи пристають вони на ту «думку», яка десь буцімто є (ох, ця схоластична формула безособової безвідповідальності), Кошарний швиденько висипав на присутніх ціле решето дрібненьких густих цифр і на секунду вмовк, щоб відразу ж, не даючи отямитися нікому, внести нову пропозицію:

— Тепер я дозволю собі познайомити вас коротенько з проектами, які ми маємо сьогодні обговорити. Є така думка, щоб прослухати рецензії, писані членами жюрі на кожен з цих проектів, а вже після того приступити до голосування.

— Звиняйте, що перебиваю, — сказав Кукулик, — але зверніть увагу, товариші, на оту штуку, що стоїть коло Антона Кузьмича. Його стараннями добуто. Як і де — то вже таємниця але маємо, маємо...

На полірованій підставці праворуч від Кошарного височіла предивна споруда. Імпортний електричний камін. Чудо комфорту й цивілізації. Нержавіюча сталь, латунь, вогнетривкі пластики, зроблені «під цеглу». Можна топити паперовими брикетами. Канцелярські шпаргали, небажані документи, зайві квитанції, листи кинутих коханок, нудні книжки, газети з фейлетонами, в яких тебе «роздраконили».

Кошарний вдоволено поглянув на камін, посміхнувся. Якщо бути точним, то дістав камін Жеребило, але ідея — Кошарного. До того ж Жеребила нема...

— Пропозиція така, — давши змогу всім намилуватися імпортним чудом, заговорив знов Кукулик, — відкрити тільки ті конверти, що здобудуть премії. А хто не здобуде, конвертів не розпечатувати, прізвищ знати не будемо. Збережемо таємницю. Торжество порядності й справедливості. Хто не одержав премії, піддається кремації. Хай у нашому каміні похована буде таємниця неуспіху і зв’язаного з ним конфузу. Пощадимо самолюбство. Дамо змогу плавцям архітектурного моря ще раз спробувати піднятися на високу хвилю успіху, з якої вони зірвалися цього разу. Як, товариші?

— Я вважаю, що це — великодушно, — обізвався академік.

— У всякому разі, винахідливо, — погодився представник Держбанку.

— Майже мудро, — пробурмотів Діжа.

— Прошу вас, Антоне Кузьмичу, — вклонився Кукулик.

— Отже, почнемо. Перший у нас іде проект «Космос», — Кошарний підсунув до себе купку заздалегідь підготовлених рецензій.

— Дозвольте! — схопився з місця Діжа. — Ми ж ще нічого не вирішили. Чому на обговорення не ставиться проект «Сонце для всіх»?

— Він одержав негативні рецензії, — відповів Кошарний.

— Неправда, я дав позитивну оцінку! Та що там позитивну — високу, найвищу!

— Це ваша особиста справа, товаришу Діжа.

— Але ж я член жюрі, а не просто особа, яку звуть «товариш Діжа»! Я вимагаю поставити сьогодні на обговорення також проект «Сонце для всіх»!

— Ви можете пропонувати, а не вимагати, — нагадав Кукулик.

— Гаразд, пропоную.

— Які будуть думки, товариші?

— Проект справді цікавий, але недовершений, — сказала Тетяна Василівна.

Товариш з управління архітектурного контролю висловився рішучіше:

— Там багато фантазії.

— Суцільний експеримент, — муркнув представник Держбуду.

— Ви забуваєте, що конкурс — на проект забудови експериментального кварталу, — вчепився в нього Діжа.

— Я ніколи нічого не забуваю, молодий чоловіче, раджу й вам те саме, — спокійно промовив той.

Кукулик мовчав. Удавав, що дрімає, мружив в усміхові очі, давав вибалакатися всім. Він тільки головуючий. Вирішують же вони — члени жюрі, колектив. А колектив тим часом, дійнятий гострими атаками Діжі, поступово настроювався проти молодого архітектора, і вже «Сонце для всіх» потихеньку занурювалося в нетрі адміністративно-процедурного чорнокнижництва, щоб ніколи більше не виринути на поверхню уваги. Аж раптом Діжа, який говорив сьогодні поки що тільки образливі дурниці, вхопився за рятівну думку.

— Голосувати! — гукнув він. — Я пропоную проголосувати мою пропозицію!

Кукулик обвів поглядом присутніх. Чи вже все сказано? Чи відбулася, так би мовити, маленька передвиборна кампанія? Перший спалах балакучості минув, усі мовчали.