День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович. Страница 4

— Наліпив об’яву на телефонному стовпі про те, що потрібна секретарка, от я і прийшла! — випалила дівчина.

— Під об’яву ви не підходите. Як то пишуть: «Потрібна добре відшліфована секретарка, яка вміє поводитись з добре відшліфованими відвідувачами». Про вас треба писати інакше.

— Як же?

— Навіщо вам знати? Досить з вас того, що ви — ближче до неба, ніж ми, грішні.

— Як саме — ближче?

— На висоту каблуків.

— Мабуть, кандидати архітектури тільки й здатні говорити такі нісенітниці?

— Хочете, я вам щось побажаю?

— Ну, побажайте.

— Бажаю, — Діжа замислився тільки на мить, — бажаю вам таких панчіх, щоб не прокусив жоден собака!

— Більшого я від вас і не ждала!

— Бо ви ждете від мене імені жінки, яка ненавидить вас через те, що заздрить.

— Мені всі заздрять!

— Навіть я, Таню. Мати таку певність своїх сил — це вже щось.

А та, що ненавиділа Таню, ходила в цей час по вулиці. Сто метрів в один бік від Інституту житла, сто метрів у другий. Годину тому вона йшла слідом за Танею, коли та квапилася на роботу, йшла і в голові в неї клубочилися розбурхані думки (якщо таким думкам місце в голові, а не деінде).

А ПРОДОВЖЕННЯ: ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

Боже! Вони дивляться тільки на неї! Всі вони вирізняють з натовпу тільки її! Вони вважають, що тільки вона наділена всім найжіночнішим! Але ж я не гірша! Я така сама! Я ліпша! Чому на мене ніхто не звертає уваги? Невже вони вважають, що я гірша! Невже не здогадуються, що злість моя, що чекання моє, що роки мої, що відчай мій дають мені сили й здібність бути в десять, в сто, в тисячу крат ліпшою за цю дівчинку! Не зовні! Що там зовні! В глибинах мого єства, моєї натури, моєї душі! В мені дрімають цілі океани краси, ніжності, розкошів! Я відчуваю вологі хвилі палкості. Чому ж не відчувають цього чоловіки?

Вони дивляться на неї, на ту. А та — тільки зовні приваблива. А далі — нічого. В неї не може бути нічого. Вона шорстка, як усі егоїстки. А вродливі — всі егоїстки.

Боже, дай мені силу! Відкрий усім очі. І хай живемо ми! Не щось, і не хтось, і не всі, і не хто попало, а саме ми — зовні невродливі жінки!

А сама ходила й ходила, і так щоранку перед роботою, щоб мати гарні ноги. Пізно, пізно!

Двадцять два роки тому маленька чорнява дівчина-архітектор приїхала з Києва в службове відрядження до Запоріжжя. Зустріла там інженера-металурга. Закохалася, він — теж. Не відкладаючи, вирішили одружитися. Весілля було в місцевому ресторані. Гостей зібралося чоловік з п’ятдесят, і всі їй не знайомі: запрошував чоловік.

Потім він пішов на війну і не повернувся. Не так, як інші, що полягли в бою. Не повернувся до неї. Десь там зустрів медсестру чи ще когось і подався в Кузбас а чи на Урал. Ресторан у Запоріжжі розбило бомбою. Маленька чорнява жіночка стала Тетяною Василівною, казали, що вона дуже розумна, її висували на нові дедалі вищі й вищі посади, дехто підхихикував: жінка, якій не загрожує ніщо жіноче.

Вона й сама намагалася забути про свою жіночність. Палила міцні цигарки, носила якісь майже чоловічі черевики, незугарні костюми мишачого кольору, коротко обстригала волосся, лише зрідка його розчісуючи. Її боялися за гострий язик і за цілковиту відсутність сентиментальності — цього пролога до елементарних людських жалощів. Коли стала віце-президентом академії, то жоден дотепник не склеїв звичайного для такого випадку епітета: «Віце-президент у спідниці». А сама вона, мабуть, якби якийсь з чоловіків зненацька став до неї залицятися, з обуренням сказала б: «Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь: я — віце-президент!»

І ось саме тоді почалось незрозуміле. Якийсь відвідувач, загнаний, мов старий кінь, довголітніми службовими відрядженнями, злинялий і стеклий, як осіння бадилина, інженер, привітавшись до Тетяни Василівни, вигукнув:

— А я у вас на весіллі був!

І обірвалося серце у цієї кам’яної жінки, і покотилося далеко-далеко, в ті забуті роки, де було в неї звичайне людське щастя. І не серце покотилося, а щось ще більше і незбагненніше. Мовби давно вже нависало в грудях оте щось так само, як нависає над крем’янистою стіною гірського масиву тисячотонна брила і тримається невідь-чим, а як тільки пролунає в гірській тиші якийсь незвичний звук, шелесне та брила вниз, з жахним гуркотом прокотиться по гранітному тілі гір, збиваючи виступи, розколюючи скелі, затягуючи в орбіту свого шаленого руху нові та нові кам’яні маси.

І ще й ще зустрічала згодом Тетяна Василівна людей, які радо стискували їй руку й вигукували:

— А я у вас на весіллі був!

І після кожного того вигуку нові лавини зривалися в грудях у жінки, і вже не мала вона своєї звичної незворушності і затверділості, вже проклюнулося в її душі під кам’яними дощами щось тендітно-зелене, щось таке ніжне, що й сама вона не йняла віри в його появу.

Тоді й прийшов у її життя великий, вродливий, мов грецький бог, Кукулик. Кукулик!

Вона ходила, ходила багато, ходила щодня, зовсім відмовилася від послуг машини, ходила, щоб мати гарні ноги... Хоч і знала, що пізно. Пізно!

Але ж Кукулик!

Засідання жюрі мало розпочатися за чверть години.

ДО ПИТАННЯ ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА

Жеребило теж знав, що цього ранку починається засідання жюрі. Все одно не мав що робити: лежав, дивився на стелю, ні про що не думав, ждав тільки цього дня, а тепер ждав: подзвонять йому чи ні? В палатах, ясна річ, телефонів немає, але для нього зробили виняток, про Жеребила подбали високі люди, про нього завжди хтось дбав, без нього не могли, його здоров’ям цікавилися, до нього дзвонили і додому, і сюди. Було. Тепер минулося. Тепер не дзвонили. Обходилися без Жеребила. Знайшли якогось нового начальника планово-виробничого відділу, називають його поки що «тимчасово виконуючий обов’язки», а як тільки Жеребило перейде з стану свого тимчасового перебування на грішній землі у стан вічного спочинку, тоді оте невідоме «тво» стане начальником відділу, другим Жеребилом. Брешуть! Другого Жеребила ніколи не було й не буде! Хоч весь світ перетруси — другого такого не знайдеш! Жеребило вдоволено скривив свої товсті губи. Але ж чи подзвонять сьогодні?

Та Кукуликова лахудра-секретарка не подзвонить. Від тієї не діждешся. Переказували Жеребилові, що буцімто висловилася вона про його прізвище так: «Це не Жеребило, а Іржебило, від слова «іржати». Бодай ти на кутні іржала!

А за нею й шмаркач Діжа: «Чи не з київських ви дворян, товаришу Жеребило?» — «Це ж чому в твою голову заскочило таке припущення?» — «Та як же, київські дворяни саме й носили отакі прізвища. Полетики, Балабухи, Сукозагнети, Кулябки, Двигубські, Скарги, Рахуби. Жеребило лягає сюди і не тіпається».

Щоб тебе лиха година тіпала!

На Кошарного сподіватися нічого. То псяюха.

Брайко ніколи не симпатизував Жеребилові. То тихий чоловік.

Жеребило аж скривився, подумавши, що Брайко — тихий. А ти сам? Де твій гучний голос? Де твій сміх? Де твої набряклі силою руки? Нема нічого. Лишилися тільки губи. Товсті губи на схудлому в дульку лиці, ті самі губи, що так апетитно вміли плямкати, пропускаючи в черево ласі шматочки та ще ласіші ковточки. Ох! Тепер спробуй плямкни.

Він вмирав від раку шлунка. Ще тішив себе надією, поки не попав у онкологічний інститут. Тепер знав, що все закінчено, їсти нічого не міг, бо після кожного ковтка починалися неймовірні болі. Жив ще за рахунок тих колишніх запасів жиру, що зібралися в його великім і могутнім колись тілі внаслідок багаторічного їдва й питва, в якому не знав міри. Вмирав з голоду. Це звучало б комічно, якби не страх смерті: Жеребило вмирає з голоду! Той самий Жеребило, який міг видудлити дві або три пляшки коньяку і заїсти їх добрячим гусаком, або смаженим поросям, або десятком смажених карасів, або півдюжиною біфштексів завтовшки з мікропористу підошву, або...

Чи ж подзвонить сьогодні хто-небудь з інституту? З інституту, де всі коридори заставлені шафами з старими кресленнями, де в сповнених тихого робочого гамору просторих кімнатах на столах звиваються цілі рулони ватману й синьки і шелестять, шурхотять, як його пересохлий голос.