День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович. Страница 51

— Але ж це — з теорії відносності! — вигукнув здивований Діжа. — Ви знаєте теорію відносності? Ви — математик?

— Щоб говорити про теорію відносності — не обов’язково знати її. Я просто могла десь прочитати, як ви про сон, — засміялася дівчина.

— Але ж ви надзвичайно точно окреслили те, що я хотів висловити! Я справді відчуваю, що ось тут, між нами, навколо нас виникло фантастично могутнє поле тяжіння, а поза нами — майже порожнеча. У мене таке враження, ніби я потрапив на поверхню велетенської, понадтяжкої зірки, де час майже зупинився, де він ледве-ледве плентає.

— То ви — астроном? — засміялася дівчина.

— Хіба обов’язково бути астрономом, щоб говорити про зірки? Я міг прочитати десь про існування важких зірок, як ви прочитали про теорію відносності.

— Ваша зверху, — жартома підвела догори руки дівчина.

А він дивився на неї, на її білі прекрасні руки, на її чисте-пречисте лице, плавав поглядом у тихій воді її бездонних очей, і здавалося йому, що тут, біля них, час зупинився зовсім, що застиг він у безрусі, перетворився на стоячу воду, на нетеч, а десь далі, поза впливом поля їхнього тяжіння, час мчав з шаленою швидкістю і ніс разом з собою все те, що було за ці роки з ним у Києві, що було і що буде.

— Ну добре, — сказав він похмуро. — Ми вже стільки говоримо, а я навіть не знаю, як вас звати.

— Вас цікавить?

— Так, дуже. Сьогодні, може, вперше в житті мене над усе цікавить ім’я дівчини, яку я зустрів.

— Ой, як це багатозначно сказано! Навіщо ж так серйозно. Адже це надзвичайно проста річ. Гляньте, моє морозиво майже все розтануло. Все через вас.

Вона поклала кульку морозива в рот.

— Мене звуть Вероніка.

— Дякую, Вероніко. Дякую і шкодую, що я простий собі Іван, а не якийсь там Птоломей, не отой александрійський деспот, що обстриг своїй дружині Вероніці пишне волосся, яке полинуло в космос і утворило сузір’я Волосся Вероніки.

— Ви просто варвар! Стригти жінок і закидати їхнє волосся в космос. Чи не ліпше самому злітати туди, як Гагарін і Титов?

— Я надто заземлений для цього.

— Не люблю заземлених.

— А що ж ви любите?

— Все незвичайне. У мене й професія не зовсім звичайна. Угадаєте?

— Нізащо!

— Я диктор телестудії.

— Чому ж я ніколи не бачив вас по телевізору?

— Ви любите телевізор?

— Ненавиджу.

— Це ж чому?

— Чому? Ви ще й питаєте! З того часу, як появився телевізор, люди стали божеволіти. Не читають книжок, не розмовляють, не думають. Їм ніколи. Прибігши з роботи, похапцем повечерявши, вони сідають навпроти цього пекельного апарата, вдивляються в екран, у це жахливе вічко, в цей жалюгідний квадрат, і забувають про все на світі. Якщо не буде вдосконалено телевізійних програм, може настати якесь новітнє здичавіння.

— Гаразд, вам не подобається телевізор, отже, не подобаються й люди, які там працюють. В такому разі я — кіноактриса. Така собі кінозірочка. Вам це підходить? Сподіваюся, кіно ви любите?

— Я його ненавиджу!

— Знов за рибу гроші!

— Бо кіно фальшиве від початку до кінця. Можна повірити в «Панцирник «Потьомкін», в «Землю», в «Чапаєва», але вірити в цілі потоки отієї макулатури, яку випускають на екрани кіностудії! Все вкладається в півтори години кіносеансу, в сто хвилин. Найбільші людські трагедії, героїзм, зрада, підлість, найбільші комедії — усьому приділено сто хвилин часу або дві з половиною тисячі метрів кінострічки. Що це, як не знущання над людиною, над її почуттями, над її розумом. Кіно нагадує мені автобус, якого не зупиниш, де тобі хочеться, бо на ньому їдуть ще й інші, яким хотілося б зупинити не тут, а десь у другому місці. Я дивлюся не той фільм, який мені до вподоби, а той, що його наказав крутити директор кінотеатру. Це як гучномовець, який кричить своє, не питаючи моєї згоди, не цікавлячись моїми смаками. В кіно я не можу переглянути ще раз або двічі те місце, яке мені сподобалося. Кінофільм не візьмеш з полиці, як книжку, щоб перечитати ту чи іншу сторінку, прилучитися тим самим на якусь мить до людського генія.

— Ну що мені з вами робити? — забідкалася Вероніка. — Що робити, коли ви такий суворий і солідний, а я — легковажна і несерйозна? Мені подобаються і телевізор, і кіно, і опера, і оперетка, і яскраві квіти, і далекі екзотичні країни. Ну, я стюардеса на авіалінії Москва — Делі. Я літаю над Гімалаями, бачу позахмарні піки, бачу пальми, священний Ганг, храми Мадраса, бородатих сикхів, заклинателів змій. Вас це влаштовує?

— Ми пливемо в далекі гавані життя за неймовірними пригодами, за екзотичними товарами, — сказав Діжа, — і зовсім не помічаємо набагато коштовніших товарів, що ждуть нас на наших берегах, складені в штабелі.

— Таких арифметично нудних, як ви, у нас дійсно цілі штабелі! — засміялася Вероніка. — Вам нічого не подобається, що ви за людина? Ну, от вам останнє випробування. За професією я — астроном. Що ви на це скажете? Я дивлюся на зорі — і це все, що я вмію робити.

— Дивитися на зорі — прекрасне заняття, тому що воно веде нас за рубежі недоступного. Так сказав один великий письменник.

— Письменник. А ви?

— Я приєднуюся до його слів.

— Ви тільки й умієте — заперечувати або приєднуватися? У вас є щось своє?

— Є. Я живу в світі, який навіть не снився наймрійливішим астрономам. Небесні галактики тьмяніють поряд з галактиками земними, серед яких живу й працюю я разом з своїми товаришами. Ви не знаєте наших земних галактик? Там можна побачити всі спектри, які тільки є у всесвіті, там ви знайдете температури, що дорівнюють сонячним, тиск, який не має нічого спільного з кволеньким явищем, яке вимірюється ртутним стовпчиком у сімсот шістдесят міліметрів висоти, понадзвукові швидкості, які сягають уже до швидкостей світлових; там ви побачите протуберанці неймовірних мріянь, сонячні збурення невідомих ще талантів, вогняно-хвостаті комети сміливих дерзань плюс вишневі зорі академічної врівноваженості.

— Послухати вас, то ви працюєте в Інституті мрії?

— Наш інститут можна було б назвати Інститутом проектування краси.

— Хто ж вам заважає?

— Інститут уже має назву.

— І досить прозаїчну?

— Як це ви вгадали?

— Якщо я можу бачити високо в небі, то чому б не могла бачити ваших думок?

— То ви справді — астроном?

— Ну, звичайно ж. Я астроном ще з того часу, коли сонце було маленьке, як блюдце, коли птахи лише вчилися співати, а квіти ще тільки шукали свої запахи, коли вода не була мокрою, а каміння — твердим.

Забувши про свою нехіть до морозива, Діжа колупався ложечкою між різноколірних кульок.

— Ви знаєте, я вже закохався в вас, — сказав він.

— Тільки без дурниць! — посварилася Вероніка. — Вуличні захоплення не мають нічого спільного з тим проектуванням краси, про яке ви сьогодні розбалакували.

Діжа лапнув себе за кишеню, згадав, що без грошей, почервонів.

— Пробачте...

— Я знаю, — перепитала його Вероніка, — ви вже мені казали про свою таємницю. На перший раз пробачаю, але вдруге — бережіться! Моя зарплата не така велика, щоб годувати морозивом ще й вас.

— Обіцяю вам, — пробурмотів Діжа, — обіцяю морозиво в шоколаді з фруктами, найкращі тістечка...

— І шампанське, — сміючись, підказала Вероніка.

— І шампанське.

— А також катання на каруселі в Піонерському саду.

— І карусель.

— І політ у ракеті на Місяць.

— І політ... Та ви жартуєте! — схаменувся нарешті Діжа.

— Ні, я буду зараз плакати. Вам, певно, хочеться саме цього?

— Що ви, що ви! — злякався Іван. — Смійтеся, будь ласка. Коли ви смієтеся, у вас очі стають ще кращі, ніж завжди.

— Коли я плачу, в мене теж гарні очі, — пустотливо крутнулася перед ним Вероніка. — І ось зараз я заплачу. Бо як же мені добиратися додому? Я живу аж на Печерську. Це така гора.

— Гора? Ви дві години ганяли мене по київських горах без жодного перепочинку, а тепер...

— І я втомилася, втомилася, втомилася... Проведіть мене до Бессарабки, я сяду на трамвай.