Звірослов - Малярчук Таня. Страница 13

Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.

Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.

- Слухайте, - каже танкам Григорівна, - у мене є тисяча гривень. Хочете?

Танки хитають хоботами на знак незгоди.

- А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.

- Нікому, кажеш???!!!

Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.

- Я тебе зразу поняла! - кричить Аліна. - Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!

Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:

- Пішла на х…й.

І, високо піднявши голову, залишає поле бою.

«Що я за людина?» - думає Белла.

Заходить у воду.

Сьогодні вода темна, аж чорна.

«Що я тут роблю? Що від нього хочу? Мушу дати йому спокій. Йому і собі».

- Сьогодні вода якась чорна, - каже Белла.

- Вам треба навчитися плавати в будь-якій воді.

Його голос здається Беллі байдужим і далеким, немов протилежний берег.

- Навіщо?

- Не зрозумів?

- Навіщо мені взагалі вчитися плавати?

- Вас ніхто не примушував. Ви самі захотіли.

- Я не хотіла.

Белла розвертається до нього лицем. Він ніяковіє.

- Я думав, ви хотіли…

У нього чорні очі, помічає Белла. Ймовірно, вони заразили своєю чорнотою воду.

Белла робить над собою зусилля і всміхається.

- Я жартую, - каже вона, - звичайно, хотіла. Це я так жартую. Ви не ображайтеся.

- Почнемо, - видно, що він не зрозумів жарту. - Тримайте спину рівно. І розслабтеся. Вода вас не з’їсть.

- Але у воді може бути щось таке, що з’їдає…

- Помовчіть. Ви забагато говорите. Не говоріть і не думайте. Тільки пливіть.

- Я не можу не думати. Я думаю безперервно…

- Тихо!

Він бере Беллу за руки і тягне на себе. Белла втрачає рівновагу.

- Відштовхніться від дна і працюйте ногами. Я вас тримаю. Не бійтеся. Працюйте ногами, як ластами.

- Що таке ласти?

- Робіть, як я кажу!

Белла повисає на його руках.

- Ну чому ви зовсім не рухаєтесь, Белла?! Вода вас триматиме, тільки трохи їй допоможіть! Ви йдете на дно, як дерев’яна колода.

Він уперше назвав мене на ім’я, думає Белла.

- Я ніколи не навчуся. Залиште мене.

- Я вас не залишу.

- Справді?

Він раптом зупиняється і, дивлячись чорними очима в чорну воду, каже:

- Що ви від мене хочете, Белла?

Медсестра Аллочка вихром уривається до кабінету і сідає навпроти Григорівни.

- Ви чули? - таємничо починає вона.

- Що? - Григорівна почуває себе немічною і навіть трохи хворою. Григорівну дратує Аллочка і оцей її невідомо звідки почерпнутий запал.

- Пам’ятаєте ту сумашедшу кошатницю, що до нас приходила? Ви ще казали, що вона ваша сусідка. Якесь таке странне ім’я - французьке чи італьянське…

- Угорське.

- Ну да, угорське.

- І що? Кажи, не інтригуй.

Аллочка вичікує паузу.

- Зробити вам чай, Григоровна? - каже.

- Алла! Що там случілось?! Що ти знаєш?

- Сьогодні вранці її забрали.

- Хто забрав? Куди?

- Ну, в психушку. Мені водітєль «швидкої» розказав, а я зразу поняла, що це вона.

Григорівна підводиться і нервово ходить навколо Аллочки.

- Навряд чи це вона. Чого б її мали забирати?

- Григоровна, тут сомнєній бути не може. Сто процентів наша кошатниця. Всьо, як ви казали: перший поверх, шоста палата!

Аллочка дістає з сумки два пряники, один їсть сама, інший дає Григорівні.

- Візьміть, скушайте, підкріпіться. Небось ще нічого не їли, правда?

- Алла, розкажи все, що ти знаєш.

- А що тут розказувать. Розгулювала по вулиці в чому мать родила!

- Що?

- Да-да. Гола, зовсім гола ходила по вашій Петропавловській в сопроваждєнії двох десятків бездомних псів і котів. Зрєліще ще то! Двох санітарів пси покусали, так свою хазяйку защіщали. Такий був шум страшний, що даже сигналізація на машинах спрацьовувала.

- Цього не може бути, Алла…

- Ну да, не може… Я вам казала: баба без сексу дуріє.

Григорівна безсило опускається на крісло і закриває лице руками.

- Григоровна, з вами все в порядку? Я хочу сьогодні відпроситися пораньше. В мене в тьоті день рождєніє.

- Так, звичайно.

Григорівна хапає ротом затхле медикаментозне повітря.

- Слухай, Алла, я тебе щось попрошу взамін. Стрельни для мене в когось сигарету.

- Ви ж два года держались, Григоровна…

- І питається, нащо?

У білій лляній сорочці, з розтріпаним волоссям, широко розкритими від здивування і страху очима Белла виглядає навіть привабливою.

Якби я була чоловіком, думає Григорівна, то могла б влюбитися в неї.

Белла навпочіпки сидить на лікарняному ліжку. У палаті ще шість ліжок, але пацієнти на них не ворушаться і не дихають. Просто дивляться в стелю.

- Белла! Що сталося?! - Григорівна присідає на краєчок Беллиного ліжка. - Як це сталося?!

- Я не знаю, - відповідає Белла.

Два кремезні мужики в зелених халатах никають коридором, час до часу зазираючи в палату. Ось різниця між нами і ними, думає Григорівна, ми в білих халатах ходимо, а вони у зелених.

- Тут не можна робити різкі рухи, - каже Белла. - Не можна бігати, стрибати, кричати, пчихати, співати.

- Ну… - Григорівна мнеться, - без цього всього можна обійтися.

- Я й не скаржусь. Ні-ні. Мені тут непогано.

Григорівна мовчить.

З вікна палати видно церкву.

- У тебе гарний вид з вікна, - каже за мить.

- Ми можемо ходити в церкву молитися.

- Відпускають?

- В огорожі є дірка. Хворі лазять у церкву через дірку.

- Ніхто не тікає?

- Ніхто. Усі повертаються назад.

Григорівна підсідає до Белли ближче.

- Белла, що сталося? Ти ж вроді би була нормальна.

- Нормальна?

Напевно, не можна так зразу, думає Григорівна. Не можна на неї тиснути. Сама розкаже.

- Мені так неприємно… так неприємно через усе це, - глухо бурмоче Белла. - Я поводжуся як справжня ідіотка. Добре, що я сюди попала.

- Ну, не наговорюй на себе. Ніяка ти не ідіотка.

- Але я божеволію від цієї тиші.

Григорівна не має що відповісти.

- Тиша і довкола, і всередині, - продовжує Белла. - А я хочу закричати, заверещати на весь голос. Щоб люди не знали, куди мене подіти і як закрити мені рот.

- Заспокойся, Белла.

- Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.

Тільки тепер Григорівна помічає, що Беллине обличчя набуло якогось хворобливого синюшного відтінку.

- Ти себе недооцінюєш, - каже Григорівна.

- А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.

- Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?

- Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, - Белла запинається, - що всього. Що хочу від нього всього.

- Ох, Белла, нащо ти це зробила?!

- Бо я більше так не могла - бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.

- Тобі треба його забути, - категорично заявляє Григорівна. - Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!

Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:

- Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!