Звірослов - Малярчук Таня. Страница 19

- Міліцію?! Хіба я роблю якийсь злочин?!

- Так. Ви заважаєте мені. Ви заважаєте мені… жити.

Антоніна Василівна розвертається, щоб піти геть.

- Жучка! За мною.

Але Жучка зайнята. Її сечовий міхур не витримав випробовувань музикою і часом.

- Скандальна стара баба!

Антоніна Василівна через ланцюжок на вхідних дверях пильно оглядає свого сусіда з першого поверху.

- О, ви змінили наряд? - каже вона. - Джинси і футболка личать вам куди більше.

- Навіщо ви викликали міліцію?!

- Я вас попереджала. І викличу знову, якщо виникне потреба.

Хлопець втомлено зітхає.

- Може, ми з вами якось домовимося?

- Не думаю, що нам удасться.

- Я не можу без музики.

- А я можу.

- Ви не розумієте.

- Слухайте, - каже Антоніна Василівна. - Мене не цікавить, чим ви там, у вашому притоні, займаєтесь. Але надалі робіть це в тиші. Тиша корисна для таких молодих людей, як ви. У тиші є над чим подумати. А ви, я бачу, думаєте вкрай рідко.

У проймі дверей з’являється Жучка. Вона радісно дзявкотить.

- Ваше подобіє пса насцяло мені на паркет, - безсило каже хлопець.

- Жучці, до вашого відома, більше років, ніж вам!

Антоніна Василівна з гуркотом зачиняє двері.

Хвильку роздумує, а тоді знову їх відчиняє.

Хлопець стоїть там, де стояв.

- Мені не те, щоб цікаво, молодий чоловіче, але так… просто… заради інформації. От, чим ви там займаєтесь?

- Танцюю.

- Танцюєте?

- Танцюю.

Антоніна Василівна мовчки повертається до себе в квартиру.

От зараза, думає вона, мій темперамент доведе мене до могили.

Тільки би не прокинутись… тільки би не прокинутись… Тьху!

Антоніна Василівна розплющує очі. Одразу бачить двох ворон, які сидять на електричних дротах і дивляться на неї через вікно.

Жучка лиже Антоніні Василівні ноги.

- І що я тепер буду робити, - зітхає Антоніна Василівна. - Ще надто рано для усього.

Читати не хочеться. Перемикати телевізор теж. Не хочеться дивитися у вікно, бо там надто мрячно. Нічого не хочеться.

Антоніна Василівна згадує про старі фотографії. Можна було б зайнятися ними.

- Але кого ти обдурюєш, - каже сама собі. - Усі ті фотографії ти знаєш напам’ять. Ти вже надто довго стара.

Антоніна Василівна примушує себе встати. Закутується в плед. Бере з полиці першу-ліпшу книжку і вмощується з нею в крісло. Наугад розгортає книжку.

«Я научилась просто, умножить…»

А що, думає Антоніна Василівна, таки навчилась. Тільки тепер навчилась. Я живу просто, але так, як мені подобається. Мені добре. Спокійно. У мене навіть є деякі плани на майбутнє. Є люди, з якими я іноді зустрічаюся і мило спілкуюсь. Але головне - я. Мені добре самій з собою. А чого ще хотіти? Це в житті головне - коли добре самій.

«Я научилась просто, умножить…»

У цій фразі звучить якась туга, якась болюча гірка самотність. Вона не стосується мене, думає Антоніна Василівна. Я не самотня. У мене є багато що.

- Ти хочеш надвір, Жучка?

Жучка завжди хоче надвір. Вона радісно вимахує навсібіч однією третьою хвоста. Лиже Антоніні Василівні ноги.

- Припини це, Жучка! Я не мила ноги з Великодня!

Може, я й не зробила всього, що хотіла, думає Антоніна Василівна, ходячи базаром у пошуках несепараторної сметани. Далеко не все. Але людина, як правило, хоче більше, ніж може. І це нормально. Людина повинна багато чого хотіти, щоб зробити хоча б щось.

- Ця сметана сепараторна чи натуральна?

Продавчиня молочного відділу пильно розглядає Антоніну Василівну.

- А вам яку треба?

- Натуральну.

- Уся сметана натуральна. Попробуйте. Не сметана, а вершки. Зараз вона ріденька, бо свіжа. Але за ніч у холодильнику загусне так, то ножем не розріжете.

Я, наприклад, ніколи не фарбувала волосся, але завжди цього хотіла, думає Антоніна Василівна.

- А сметана ваша, домашня? - питає в продавчині.

- Моя! Аякже! Чия ж іще?!

- І у вас є корова?

- Жіночко! Ну а звідки, по-вашому, у мене сметана, якби не було корови?

- І як вашу корову звати?

Продавці за сусідніми лотками, які, як виявилося, уже давно слідкують за розмовою Антоніни Василівни і молочниці, пирскають сміхом. Однак сама молочниця спантеличена.

- Звати? Ніяк. Просто корова. Вона має якось зватися?

- У мене, приміром, є собачка, - каже Антоніна Василівна. - Її звати Жучка.

- Ну, то собачка, а то корова.

- Не бачу різниці.

- Не бачите?! Ваша собачка не дає молока!

- Ваша корова теж, - каже Антоніна Василівна, проходячи до наступного лотка.

І ще, думає Антоніна Василівна, я ніколи не була в Буенос-Айресі. Але я багато де не була.

Антоніна Василівна обережно натискає на дзвінок квартири, що нижче поверхом. За мить двері відчиняються.

- Ви?!

- Я теж рада зустрічі. Можна зайти?

- Що вам треба? Я не вмикаю музику.

- Саме про це я хочу поговорити.

Антоніна Василівна без запрошення заходить до квартири.

Танцюрист одягнений у синю атласну сорочку з рюшами на грудях і в чорні штани з лампасами. Цього разу Антоніні Василівні подобається його вбрання.

- Я не буду просити вибачення, - упевнено каже Антоніна Василівна.

- Я і не сподівався.

- Для занять танцями мусять бути інші місця. Якісь там будинки культури, наприклад.

Хлопець мовчить.

- Але в мене є для вас пропозиція, - Антоніна Василівна хвильку роздумує. - Я дозволю вам вмикати музику, якщо…

- Якщо?

- Якщо ви дозволите мені приходити і дивитися.

- Дивитися на що?

- Ну, як ви займаєтесь.

Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.

- Це шантаж, - каже хлопець.

- Це ділова пропозиція.

- Але тут нема на що дивитися, - жертва розгублено розводить руками. - Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.

- А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.

- Навіщо вам це?

Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.

- Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.

- Ходіть у театри.

- Молодий чоловіче, не вчіть мене жити! Якби я хотіла ходити в театри, то ходила б. До речі, як вас звати?

- Віктор.

- Ну то як, Вікторе, ви приймаєте мою пропозицію?

Віктор безпорадно чухає потилицю.

- Ви справжня напасть для мене, - тихо каже.

- Повірте, це не найгірше, що з вами могло статися.

- Добре. Приходьте. Але якщо будете мені заважати, то…

- Я не буду вам заважати. Обіцяю.

Антоніна Василівна задоволено потирає руки.

- Почнемо, - хазяйновито каже вона. - Я тільки збігаю за Жучкою.

- Ми не домовлялися про Жучку!!! Вона сцить на паркет!

- Вікторе, - виразно, по-менторському, каже Антоніна Василівна, - навчіться приймати те, що з вами відбувається, з належною гідністю.

Він танцює - вона сидить на табуретці в кутку кімнати і спостерігає. Склавши руки на колінах. Замислено схиливши голову.

Він час до часу ловить у дзеркалі її погляд. Збивається і починає все спочатку.

Жучка умиротворено дрімає біля табуретки, іноді прокидаючись, щоб видати довге пронизливе скавуління.

- У вас все блискуче. Навіть туфлі, - раптом каже Антоніна Василівна.

Віктор удає, що не чує, але тим не менше ніби між іншим зиркає на свої туфлі. Звичайні лаковані танцювальні чоловічі туфлі. Знизує плечима і продовжує танцювати.

Синя атласна сорочка намокає від поту на спині і під пахами.

Минає година - він безперервно танцює. По кілька разів повторює одні і ті ж рухи. Кружляє. Кидається ногами вперед і вбік. Крутить тазом.

- Ви вертите задницею гірше, ніж якась… пропаща жінка, - знову озивається Антоніна Василівна.