Звірослов - Малярчук Таня. Страница 27

- Я не тікаю. Я йду.

- Мартусю, - Анатолій Іванович зривається на розпачливу молитву, - не йди! Прошу тебе! Не лишай мене! Я так тебе кохаю! Я зробив помилку! Це від хорошого життя! Я більше ніколи… чуєш, ніколи! Я буду на руках тебе носити!

- Заспокойся. Будь мужчиною.

Анатолій Іванович зсковзує з табуретки до її ніг. Плаче. Марта Богданівна ніколи не бачила його сліз. Справжні чоловіки не плачуть. А він… Такий жалюгідний. Такий…

- Встань! Схаменися! Я не можу на це дивитися!

- Марто! Марточко! Я так сильно тебе люблю! Не залишай мене! Не будь настільки жорстокою! Пробач!

Анатолій Іванович ридає. Цілує її, тримається за неї, ніби боїться, що Марта Богданівна наступної миті розчиниться в повітрі.

- Я вже зібрала речі. Поживу трохи у викладацькому гуртожитку, а потім щось придумаю. На роботі наші шляхи не перетинаються, тож, сподіваюся, усе мине легко і безболісно.

- Ні!!!

Анатолій Іванович в істериці шмигає носом. Розпухле мокре обличчя, розмазані по підборіддю і рукавах шмарки. Марта Богданівна дивиться на чоловіка, і їй не по собі. Усе це щось дуже їй нагадує. Щось жахливо неприємне. Анатолій Іванович торкається до Марти Богданівни, і його доторк - мокрий, холодний, слизький. Слизький.

Марту Богданівну паралізує від страшного здогаду. Вона схоплюється і так верещить, як ніколи раніше в житті:

- Не торкайся до мене! СЛИМАК! СЛИМАК!

Марта Богданівна гуляє парком. Надворі весна в розпалі. Щойно минула травнева гроза, і Марта Богданівна з насолодою вдихає повітря на повні груди.

Півроку пройшло з того часу, як Марта Богданівна покинула чоловіка. І вона жодного разу про це не шкодувала. Більше того, Анатолій Іванович теж не надто довго побивався. Ще кілька днів ходив за Мартою Богданівною, благав, погрожував убити її, себе, а потім обох. Через місяць знайшов собі іншу жінку - і про них говорив увесь університет. Якусь свою студентку, симпатичну молоду волейболістку. Секретарка Іра, як не дивно, залишилася на своїй посаді. Отак-от. Марта Богданівна кривиться від огиди.

На лавці поміж двома старезними каштанами сидить чоловік бомжуватого вигляду. Побачивши Марту Богданівну, він підводиться і прямує їй назустріч. Марта Богданівна точно колись його бачила, цього чоловіка.

- Марта? - каже чоловік. - Не впізнаєте мене? Я Іван Груша.

- Пане Іване! Доброго дня! Перепрошую, я не відразу вас упізнала.

- Я давно хотів з вами поговорити, - каже Груша.

- Так-так, я вас слухаю. Я взагалі дуже рада вас бачити. Як ви? Що робите? Над чим працюєте? Минулого року вийшов ювілейний томик ваших поезій. Я читала.

- Мені дуже шкода, - каже Груша, - що тоді так по-дурному вийшло. Дуже шкода.

- Про що ви? Я нічого не пам’ятаю. Облиште.

- Ні-ні, я хочу сказати. Ваші вірші в газеті тоді мені сподобалися. Я приревнував, розумієте? Я був п’яний. Словом, ви мені вибачте.

- Нема про що говорити!

Марта Богданівна втупилася в асфальт під ногами. Їй тяжко бачити Грушу. Вона не хотіла б зустрічі з ним. Нехай йде своєю дорогою - її колишній кумир, видатний поет місцевого значення.

- Тарасович розповів мені те, що сталося потім. Як ви зреагували.

Марта Богданівна помічає поруч зі своєю туфлею маленьку подовгувату істотку, схожу на розведений у бульйоні желатин. Істотка безтурботно підповзає все ближче і ближче. Марту Богданівну охоплює панічний страх. Її паралізує від страху.

- Я страшенно мучуся, - продовжує Груша. - Почуваю себе злочинцем. Якби не мій дурний язик, то тепер країна мала б дуже доброго, дуже талановитого поета.

Марта Богданівна не може поворухнутися. Зараз я заверещу, думає вона.

- Я вбив поета, Марто. А вбити поета гірше, ніж убити звичайну людину.

- Не говоріть дурниць! - верещить Марта Богданівна. - Поета не можна вбити! Він або поет, або ні. Ніхто і ніщо не змусить його не писати. Я просто не хотіла. Розумієте мене? Я не хотіла більше писати віршів! Я не хотіла бути поетом!

Груша сахається від Марти Богданівни як від прокаженої. Пускається навтьоки.

- А книжка ваша остання, - кричить йому навздогін Марта Богданівна, - повне гімно! Чуєте мене? Гімно гімном! З вас такий поет, як з мене балерина!

Маленька слизька істотка просто біля туфлі Марти Богданівни.

Марта Богданівна наступає на неї, спочатку обережно, а потім з усе більшою силою. Толочить слимака. Топчеться по ньому з якоюсь несамовитою божевільною радістю.

Завтра викину туфлі, думає Марта Богданівна, їх неодмінно треба викинути. Але це буде завтра. Сьогодні ж я маю право його вбити.

Sus domestica (свиня)

- Усе має бути чікі-пікі, - каже вона, - ти розумієш мене?

Пазьо розуміє.

- А що таке чікі-пікі?

- Ну, по-перше, купи кілограм різних шоколадних цукерок. Але різних, чуєш? Мені не потрібен кілограм «Ромашки». Потім прийми душ. І причешися.

- Що мені чесати? У мене майже нема волосся.

- Це тобі так здається. Волосся вже давно відросло і стирчить у різні боки. Вдягни чисту сорочку. Зніми ці рейтузи, прошу тебе. Ти подібний у них на якогось задрипаного сантехніка.

- Рейтузи як рейтузи. Що ти до них причепилася? Мені в рейтузах добре.

- Зніми їх. Вдягни штани від спортивного костюма.

- Хіба в мене є спортивний костюм?

- Є. Ти просто про нього забув. Ти ж не займаєшся спортом.

- Чого це не займаюся? Я кожного ранку вигулюю Діану.

- Вигулювати Діану - це не спорт.

Фаня нашвидкуруч прибирає у квартирі. Закидає у шафи і тумби речі, які їй здаються зайвими на видноті. Проводить мокрою ганчіркою по підлозі. Поправляє на фотелях і дивані накидки.

Уже пів на п’яту. Вони от-от прийдуть.

Тепер я, думає Фаня. Що мені вдягнути? Не хочу, аби виглядало, ніби я дуже ретельно готувалася до їхнього візиту. Так. Мені приємно, що вони прийдуть. Вони ще ніколи не були в мене вдома. Але з іншого боку, не треба робити з цього свято. Одягну довгу футболку і гетри, і все. Губи фарбувати не буду. Від губної помади на губах мені хочеться ригати.

- Пазь! - кричить Фаня з кімнати. - І коньяк. Купи коньяк.

Пазьо каже: «Куплю», виходить з квартири на сходи.

Він дуже любить ці сходи. Таких немає навіть у старих львівських будинках. Тобто є, але трохи інакші. Не такі страшенно брудні. Не такі небезпечні. А ці сходи небезпечні. На них легко можна вбитися.

Дивно, що цього ще ніколи не ставалося, думає Пазьо. Сходи прогнили, де-не-де однієї сходинки бракує. Так, на сходах давно вже мусив статися якийсь нещасний випадок. Сходами щодня і щоночі ходить повно людей. Не до Пазя і Фані. До них якраз рідко хто приходить, хоча живуть вони в самому центрі міста, просто навпроти ратуші. Насправді натовпи люду ходять у сусідню квартиру, яка називається «У психіатра». Це такий приватний підпільний генделик, де кожному охочому наливають п’ятдесят грамів. Пазьо ніколи «У психіатра» не був, ніколи того Психіатра, який наливає п’ятдесят грамів, особисто не бачив, але чув від інших, як ця процедура відбувається.

Просто навпроти ратуші, поміж поштою і канцтоварами, є темний непомітний під’їзд древнього, можливо, ще австрійського будинку. Пірнаєш туди якомога непомітніше. Потім піднімаєшся старими брудними сходами на найвищий - третій - поверх. Там усього дві квартири. Першу минаєш. Це квартира Пазя і Фані. Йдеш прямо в кінець коридору. Бачиш прочинені двері (вони прочинені завжди, коли б ти не прийшов, там чекають на тебе, там люблять тебе).

Опиняєшся в порожній темній кімнаті - щось середнє між гуртожитською кухнею і громадським туалетом. Стіни оббиті керамічною плиткою з фіалковим орнаментом. Посередині стоїть високий стіл - імітація барної стійки. Ти підступаєш до столу, кладеш на нього одну руку. Це знак, що ти хочеш тільки п’ятдесят грамів. Кладеш дві руки - сто грамів. Дві руки і капелюх - сто грамів і бутерброд з копченою ковбасою.