Звірослов - Малярчук Таня. Страница 44

Розмова урвалася. Жанка втупилася у полакований стіл. Минає півгодини.

- То що вам принести? - знову озивається бібліотекарка. - Ви вже вирішили?

- Ні.

- У читальному залі треба читати книжки, - бібліотекарка виговорює цю фразу з надзвичайною гідністю, ніби репетирувала її перед дзеркалом не один рік.

- Я зайшла сюди, бо на вулиці дуже багато тополиного пуху, розумієте? У мене алергія на тополиний пух. Мала приступ. Пух усюди - у повітрі, у носі, у легенях.

Бібліотекарка з осудом глянула на Жанку.

- І що будемо робити? Може, викликати «швидку»?

- Ні, - Жанка заходиться кашлем. - Мені зараз стане краще, і я піду.

Бібліотекарка різко підводиться зі стільця.

- Знаєте, я принесу вам що-небудь! Нехай на столі буде хоч якась книжка. Не можу дивитися на це неподобство! У читальному залі читають книжки, а не ховаються від тополиного пуху!

Зникає в сусідній кімнаті і невдовзі повертається з найбільшою книжкою, яку Жанка коли-небудь у своєму житті бачила.

- Нащо мені таку грубу?! Я не прочитаю!

- А я на це і не сподіваюсь, - суворо відповідає бібліотекарка, кладучи книжку на Жанчин стіл. - Просто нехай тут лежить. Ви робіть вигляд, що читаєте.

- Це як?

- Ну, дивіться на неї.

Жанка підсунулася до книжки. «Мир бабочек».

- Я спеціально вибрала з картинками, - каже бібліотекарка, повертаючись на своє робоче місце. - Можете погортати, на метеликів подивитися. Там такі гарні є.

Ніч.

Жанка не вірить у Бога. Вона просто стоїть у темряві перед відчиненим вікном. Не молиться. Нічого не каже. Нічого не відчуває.

Я можу скоро померти, чомусь думає вона, а якщо не скоро, то через років двадцять. Але все одно. Я все одно помру, і тоді нащо взагалі це? Нащо я тут стою? Нащо чогось хочу? Нащо взагалі хочу, якщо помру?

Вікно мовчить. Жанка продовжує стояти.

Я не вірю в тебе, Боже, але мені від цього не легше.

Знадвору віє легкий свіжий вітерець. Здається, що цей травень ніколи не закінчиться.

- Я перестала на щось сподіватися, - каже Жанка. - Ти ж цього хотів? Я тепер реалістка. Я розумію, що він ніколи на мене не подивиться. Він загарний для мене. Він такий гарний…

- І все. На цьому все, Боже. Я не вірю в тебе, а ти в мене, і розходимося по-доброму. Ні я тобі, ні ти мені. Ми свободні.

Жанка залізає в ліжко, укривається ковдрою, але їй холодно. Вітер з вікна дужчає і холоднішає.

- Я не буду тебе слухати! - кричить Жанка. - Ну що ти хочеш мені сказати?! Я вже все чула!

Бородата голова Бога нервово літає попід стелею, ударяється об люстру, і люстра падає на підлогу.

- Ти мені тут істерик не влаштовуй! - кричить Жанка. - Лети собі на своє небо, чи в Лапландію, чи на Карибські острови, а мене лиши. Я не хочу тебе слухати. Я досить намучилась! І тепер всьо. Буду продавати пирожки, їсти їх, дивитися телевізор, ходити в туалєт, купувати собі імпортні блузки раз у два місяці. І всьо. І так буду жити. Як комаха.

Голова Бога вдаряється об віконну шибку, і та з дзенькотом розбивається.

- Що ти мені майно нищиш! - верещить Жанка. - Оце Бог! Подивіться на нього! Замість того, щоб допомагати і будувати, він вікна розбиває!!! Теж мені! Я подам на тебе в суд! Ірма казала, що зараз кожен, хто захоче, може подати в суд…

Жанка вмикає світло. Змітає віником віконні осколки. Чує, як бородата голова Бога тихенько всідається їй на шию.

Тепер у мене дві голови, думає Жанка, боячись поворушитися, одна голова - моя, інша - Богова.

- Ну гаразд, кажи, що маєш сказати.

Жанка напружується, вслухаючись у Боже шепотіння.

- Заслужити? - її здивуванню немає меж. - Що значить заслужити? Хіба я досі не заслужила?! Я молилася кожного вечора! І нікого не вбивала… і не крала… і маму поховала по-людському… Що значить робити добро? Хіба я зла?

Жанка береться за голову, бо їй здається, що голова зараз трісне.

- Що ти мені мозги пудриш! Як я можу заслужити його? Але ж ти і зажерливий! Тобі мало моєї віри - хочеш мене цілу!…

- Заслужити його… - Жанка горілиць лягає на підлогу, так що ви можете бачити її всю. - Добре, Боже. Я зроблю так, як ти кажеш. Але дивися, якщо знову обдуриш, то я заб’ю вікно.

Бібліотекарку звати Павлина. Їй сорок п’ять років, вона неодружена, але має дорослу доньку.

Жанка приходить до миронівського читального залу вже втретє. Павлина чекає на неї.

- Що сьогодні будете читати?

- Як завжди, - по-діловому відповідає Жанка й акуратно розкладає піджак на спинці крісла. - «Мір бабочок».

Бібліотекарка вмить виконує замовлення.

Жанка розгортає перед собою енциклопедію метеликів - і в читальному залі западає звична тиша. Павлина плете доньці светр, Жанка розглядає метеликів.

- Я, до речі, - раптом заговорює Павлина, - знайшла вірш про тополиний пух. Адже у вас нема алергії на поезію?

- Чесно кажучи, я не знаю. Ніколи не пробувала.

Павлина відкладає плетиво вбік, випростує спину і по-романтичному закочує очі ins blue.

Тополі цвіт, тополі цвіт, вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт - ми на мосту.

І люди йдуть усі в цвіту як перший сніг.

Чому? Чому хвилину ту я не зберіг?

- Такий сумний вірш, - витримавши ввічливу паузу, каже Жанка.

- Сумний.

- Ви любите поезію, Павліно?

- Іноді, знаєте, почитую.

- Павліно, - затинаючись каже Жанка, - я хотіла вас дещо попросити.

- Так, прошу. Будь ласка. Просіть.

- Можливо, моя просьба видасться вам странною…

- Ну що ви? Повірте, я сама странна!

- …я хотіла і спитати, і попросити вас, Павліно. Може, раптом ви знаєте людей, які зараз у біді… потребують допомоги… або дізнаєтесь про таких… дуже бідних нещасних людей, яким треба допомогти. Я вас прошу, скажіть про них мені.

Павлина заворожено дивиться на Жанку.

- Жанна, - бубонить вона, - ви… ви… така милосердна, така добра людина…

Цей травень ніколи не закінчиться. Ірма Іванівна ліниво гортає потріпаний журнал «Отдохни».

- Треба щось робити, Жанка, - каже вона. - Так жити нельзя.

- Нельзя, - зітхає у відповідь Жанка.

- Я от думаю серйозним дєлом зайнятися. Фірму свою відкрию.

- Ти?

- А що, я тут найнялась морозиво до скончанія лєт продавати?!

- Не знаю. Чим морозиво погане?

- Ти, Жанка, уніжена й уніжено мислиш. Тобі скажуть мити туалети - і ти будеш мити. Не пискнеш.

Смиреніє, думає про себе Жанка.

Ірма Іванівна продовжує:

- Я вже розузнала, шо по чом. Спочатку треба оформитись приватним підприємцем. Щоб єдінствєнний податок платити. Потому реєструю свою фірму, в себе вдома, і гляди - піде як по маслу.

- А що твоя фірма буде продавати?

- УСЛУГІ!

- Услугі, - повторює Жанка. - Звучить дуже солідно.

- А зараз, Жанка, всюди так. Зараз цілі состоянія по продажі услуг заробляють. Всі продають услугі. А Миронівка в смислі услуг дуже недоразвита. З Києва ще не понаїжджали. Просто рай для начинающих бізнесменів. Приходи і тільки встигай долари в морозіловку складати.

- І які услугі ти будеш продавати, Ірма?

Ірма Іванівна запнулась:

- От які саме услугі - ще не придумала.

Сутеніє. На першій платформі миронівського вокзалу стоїть остання київська електричка. Порожня. Двері відчинені. У вагонах ще горить світло.

- Що би я без тебе робив, Жанка, - каже кондуктор Стьопа. - Ти мені як подарок небесний.

Жанка мовчить.

Удвох з кондуктором вони переходять з одного порожнього вагона електрички до іншого.

- Сьогодні невеликий улов, - каже кондуктор Стьопа. - Не те, що вчора.

- Так. Сьогодні тільки четверо.

- Але почекай. Ще три вагони впереді.

Жанка і кондуктор Стьопа заходять у черговий вагон. Пильно його оглядають. На одній з лавок, підклавши руки під голову, мирно спить чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas».