Чорний екватор - Малик Владимир Кириллович. Страница 18

— Бвана, — сказав він, — ви знаєте, чого я тут… Сподіваюся, з цієї хвилини лікар Антоні Райт буде вільний.

— Це не твоя справа, — кинув презирливо Кребс. — Ми з тобою поговоримо пізніше!

— Дорогий віконте, — промовила Дженні, — заради мене обіцяйте, що ви по-людяному обійдетеся з Джомо Карумбою!

— Міс Дженні, для вас я ладен зробити все, — відповів Кребс. — Я обіцяю, що цей негр буде осуджений по справедливості. — І, викликавши полісмена, наказав: — Виведіть його!

Коли Джомо вивели, Дженні глянула на капітана.

— Тепер, думаю, ви звільните Антоні Райта? — спитала вона.

— Безперечно! — відповів капітан. — Зараз покличу містера Блека, і ми про все домовимось…

Кребс подзвонив по телефону, і через хвилину в кабінет зайшов Джон Блек. Він люб'язно привітався з Дженні і запитливо глянув на капітана.

— Джон, — ігноруючи офіційний тон, по-приятельському звернувся до нього Кребс, — доведеться переглянути справу Антоні Райта. Обставини змінилися: негр, за допомогу якому покарано Райта, сьогодні добровільно здався нам, на умові, що ми випустимо лікаря на волю. Але справа не тільки в цьому! За Райта просить також міс Дженні Ніксон, якій я не хотів би відмовити.

— Мені дуже жаль, але…

— Ніякого «але», Джон! Це треба зробити за всяку ціну. Я дав слово!

— Я не можу цього зробити, сер! Райта засуджено у відповідності з нашими законами…

Дженні занепокоєно дивилася на обох. Що це? Невже її нахабно обмануто? Перебиваючи Джона Блека, вона звернулася до Кребса:

— Може, ви дозволите мені побачитися з лікарем Райтом?

— Це неможливо, міс, — швидко відповів Блек. — Я відправив Райта разом з групою в'язнів у концтабір.

Тут уже не витримав і капітан Кребс. Він з досади грюкнув кулаком по столу і вигукнув:

— Хай йому чорт, Джон! Ви невчасно поспішили! Можна ж було відправити його завтра, післязавтра, через тиждень!..

— Безперечно! — відповів спокійно Блек. — Але звідки ж я знав, що він буде потрібен тут?

Кребс потер лоба.

— Та-а-ак. Це я винен, що не попередив вас… А все-таки що ми можемо зробити для міс Ніксон? Я особисто прошу вас… Сідайте, подумаємо!

Кребс сів за стіл і вичікувально подивився на службовця в справах реабілітації.

— Бачите, міс, — звернувся містер Блек до Дженні, — над нами є закон, переступити через який не має права ніхто: ні я, ні капітан Кребс, ні навіть сам губернатор… Але, зважаючи на ваше прохання і прохання капітана Кребса, я згоден зробити виняток і переглянути справу Райта. Я можу зробити тільки одно — знизити строк покарання в межах статті до мінімуму, тобто до півтора року…

Дженні хотіла сказати, що це її зовсім не влаштовує, що Антоні Райт не заслужив такого покарання, що, нарешті, негр Джомо Карумба, через якого розпочалася ця справа, добровільно з'явився в поліцію і віддав себе в руки правосуддя, аби тільки зняти обвинувачення з лікаря. Та капітан випередив її і, поплескавши Блека по плечу, вигукнув:

— Чудово, Джон! Півтора року — це не шість!.. Але мені здається, що й це забагато, коли взяти до уваги, що головний злочинець Джомо Карумба в наших руках!

Джон Блек замислився. Удаючи, що він наважився на крайній захід, який коштуватиме йому, можливо, дорого, містер Блек махнув рукою і сказав:

— Ну, ось що! Я беру на себе велику відповідальність! І це тільки заради міс Дженні Ніксон!.. Я завтра ж пошлю в концтабір новий вирок, яким зменшу строк покарання Райта тільки до півроку. Але коли мине цей строк, Райта буде вислано за межі Кенії! Це моє остаточне рішення!.. До побачення, міс Ніксон! Дозвольте йти, капітане?

Кребс кивнув головою, і Джон Блек вийшов. Дженні підвелася з крісла і недбало кинула:

— І за це дякую, містер Кребс!

— Мені дуже жаль, що нам не пощастило зовсім звільнити лікаря, — вибачливо промовив капітан. — Я не сподівався, що так трапиться. Правда, ми досягли чималого… Дозвольте вас провести, міс Дженні?

— Ні, навіщо ж… Я сама… До побачення.

— До побачення! Вітайте місіс Ніксон і Майкла!

Дженні повільно вийшла з кабінету і зачинила за собою двері. Капітан постояв кілька хвилин, прислухаючись. Знадвору донісся гуркіт мотора — Дженні поїхала. Тоді Кребс викликав Блека.

— Ну, Джон, ти просто артист! — вигукнув він. — Так розіграти інтермедію! Ха-ха-ха! Але скажи, будь ласка, на лихо ти відправив цього Райта в концтабір?

— Я його не відправляв, — усміхнувся Блек. — Він ще тут! До речі, тепер можна відправити?

— Безперечно, і натякни комендантові табору, що, хоч це й білий, а полегкостей йому не повинно бути. В «Чорний екватор» його, на острови!

— А куди того чорношкірого, що проявив таку великодушність?

— Карумбу? Ну, з цього я спочатку спущу шкуру, а потім, якщо він ще дихатиме, відправимо теж у «Чорний екватор» на закуску крокодилам! Можеш уже зараз написати йому вирок… Ну, років тринадцять, абощо… Я оце збирався до нього на побачення. Може, підемо разом?

— Звичайно!

— Ну, то ходімо! Візьмемо ще й сержанта Сміта, він мастак на різні вигадки, коли йдеться про те, щоб полякати чорношкірого!

Капітан Кребс поклав у кишеню пістолет, і вони, весело розмовляючи, вийшли з кабінету.

ПЕКЛО НА ОСТРОВІ

Лікаря Антоні Райта разом з десятком в'язнів-негрів кинули в поліцейську машину і відправили в Кисуму. Машина була закрита, і в ній стояла нестерпна задуха, їдкий пил, що здіймався від струсу на вибоїнах, змішувався з липким потом і брудними патьоками спливав по тілу. Голод і спрага подвоювали страждання.

В Кисуму прибули пізно ввечері. Як тільки в'язні вилізли з машини, їх оточили полісмени і хистким трапом перевели на катер, що стояв біля чорного причалу. Свіжий вітер приємно обвівав зморені тіла. Антоні на повні груди вдихав вологе повітря, що пахло рибою і водоростями, і намагався не думати про майбутнє. Навколо були такі мирні краєвиди, над безмежною далиною озера так яскраво мерехтіли голубуваті зорі, таким звичайним і милим був плескіт хвиль, що блискучі наручники і мовчазні полісмени з рушницями напоготів здавалися неприємним, диким сном.

Вийшовши з затоки Кавірондо, катер наблизився до одного з низьких болотистих островів і зупинився біля причалу, освітленого прожектором. В'язні зійшли на м'яку вологу землю, що, напевно, декому з них мала стати могилою. На невисокому підвищенні чорніло кілька дощаних бараків. В'язнів привели туди і замкнули в тісній, смердючій кімнаті. Вранці до них заглянув комендант — блідий маленький чоловічок. У нього був приступ малярії, і він в'яло махнув рукою.

— Оформіть їх, сержант!

Сержант, що супроводив коменданта, наказав в'язням роздягнутись і поставив кожному на лівому плечі клеймо червоною фарбою. Потім номер і прізвище в'язня сержант записав до товстої книги. Антоні став повноправним членом табору смертників, як він його назвав в думці.

Той самий сержант одвів їх у глиб острова. Там, на зеленому лужку, стояло десятків два негритянських халуп, їх привели до одної з них.

У халупі було брудно й вогко. На старих напівзотлілих матах в кутку лежало кілька чоловік, справжніх скелетів. Деякі попідводили голови. Як тільки трималися ці великі голови на тонюсіньких шиях!

Глянувши на них, Антоні відсахнувся.

— Не бійся, — байдуже сказав сержант, — не сьогодні-завтра вони віддадуть кінці, і вам буде просторніше… Це вже трупи.

Антоні сів на мату, але відразу ж схопився: навколо кишіли паразити. Він вискочив з халупи.

— Ні, я тут жити не зможу, — звернувся він до сержанта.

— Це вже ваша справа, — з філософським спокоєм відповів той. — Ночуйте проти неба. Ніхто вам не заборонить. Тут жити привільно, йди куди хочеш: не втечеш! До берега п'ять миль, а в воді — крокодили, які несуть вахту ретельніше, ніж вартові. Але хмари мошви все одно заженуть вас під покрівлю.

Сержант пішов.

Антоні стиснув зуби. Дика лють розпирала йому груди. Тільки тепер він цілком зрозумів трагізм свого становища. Його менш вибагливі супутники, вже немолоді негри, лишилися в халупі. А він стояв посеред зеленого лужка і не знав, що робити. Понад берегами шуміли широкі плавні — очерет, папірус, папороть. Десь за їх зеленою стіною чувся плескіт хвиль. У голубому глибокому небі пливли легенькі білі хмарини — там було стільки простору, стільки волі. Антоні похилив голову і глухо застогнав. Краще б зразу смерть від кулі, ніж повільне угасання, повсякденне відчуття, що ти стаєш трупом, тліном, землею!