Патетична соната - Кулиш Николай Гуриевич. Страница 10

Я. Так. Як у свою мрію. А ви?

Вона. Я?… Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.

Я (звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!

Вона. Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене, для вас!.. Нам треба визволити Пероцького Андре!

Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу.

Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?

Я. Що?

Вона. Переступити через труп до мене?

Я (хрипко). Я спробую…

Вона. Що?…

Я. Урятувати цього трупа.

Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.

Одноокий. Як звати?

Андре. Андрій.

Одноокий. На прізвище?

Андре. Енен.

Одноокий. Офіцерський ранг?

Андре. Прапорщик запасу.

Одноокий. Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!

Шапка. Чого пішов у кадети?

Андре. Мобілізували.

Шапка. І я не можу!

Кожушок. Шинеля своя, чи дали?

Андре (зважуючи відповідь). Дали.

Кожушок. А чоботи?

Андре. І чоботи.

Кожушок. Хіба такі дають казьонні? Не можу й я — так бреше.

Микешин друг. Пардон! Де ж подів погони?

Андре. Без погонів ходив.

Микешин друг. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капитан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,

Одноокий. Я скажу! (До Андре), Так кажеш — Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:

«Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!» І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльози. Хто хоче ще сказати, то кажи!

Шапка. Я скажу!

Одноокий. Кажи!

Шапка. Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!

Микеша (до Андре). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.

Кожушок (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.

Микешин друг. А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антракту. (Наводить рушницю).

Повстанці розступаються.

Одноокий. Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!

Андре. Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.

Увесь суд. Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.

Андре. Мене послано було до них.

Судьба. Од кого?

Андре вагається.

Шапка. Од Бога?

Андре. Від однієї тайної групи революціонерів.

Судьба. Од якої? Хто може посвідчити?

Андре знов завагався.

Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити… Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо…

Судьба. Од кого од вас було послано?…

Я. Од місцевого таємного ревштабу.

Судьба. А ти хто?

Я подаю йому пакетика.

(Читає). «Товаришу Судьба… Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію… Гамар». (До своїх). Пустіть!

Я й Андре виходимо в коридор. Біля Марининих дверей я обертаюсь до нього:

— Будь ласка, зайдіть сюди!

Андре входить. Його зустрічає Марина:

— Звільнили?

Андре. Цей порятунок — чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!

Марина. Цс-с-с… (Іронічно). Не так голосно починайте.

Німа зустріч Андре з батьком.

Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.

Один. Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.

Другий. Ніч — от і гризуть.

Третій. Півні співають.

Перший (недовірливо). Це у городі?…

Третій. Чуєте?

Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.

Біжить без шапки Жоржик. З розгону наскочив на сторожу.

Сторожа. Стій!

Жоржик завмирає. Він — як статуя жаху.

Ти куди?

Жоржик. Т-туди.

Сторожа. Ти хто?

Жоржик. Я?… Жоржик я!

Сторожа. Ти тут живеш?

Жоржик. Ні! Їй-богу, ні!.. Тут моя сестра живе!

Сторожа. А сестра хто?

Жоржик. Вона?… Зінька! Живе отам на горищі.

Сторожа. Хто вона?

Жоржик. Вона проститутка!

Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.

Жоржик (стукотить) Зіньо!

Зінька. Хто? (Одчиняє двері).

Жоржик. Це я! Жоржик! (Входить).

Зінька. Знов папа прислав? Геть!

Жоржик. Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зінько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся — місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, — це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?