Патетична соната - Кулиш Николай Гуриевич. Страница 4

— Грай, Маринко, «Патетичну», — Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої «Просвіти» аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цоки!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі…

Марина (грає). Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!

Ступай. Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря. Стали над віками, блиснули списами. Гей!

Марина. Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату.

Ступай. Що?

Марина. Нічого. Ти, татусику, поет, кажу.

Ступай. Я — українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон), Будь ласка, двадцять три нуль сім… Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, «Патетичну»! (Дзвонить). Будь ласка, сімнадцять два нулі. Од інфантерії генерал-майор Пероцький.

Пероцький біля телефону, в уніформі:

— З ким маю честь?

Ступай. З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!

Пероцький (переждем, поки йому врівноважилось серце). Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гаспада українци!

Ступай. По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай «Патетичну»!

Зінька, Жорж.

Зінька (читає). «Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив їй за перший візит свій ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Жорж Пероцький». Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому.

Жорж (навколішках). Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?

Зінька (виводить його, зачиняє двері. Сама). Ой, Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться). «Ой, Боженьку, Боже» Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?» Так приходь!

У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла — в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом:

— Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?… Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав «піду» — полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).

День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж «Патетичну сонату», але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні «Арго» вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:

— Доїхав?

Я ніби не розумію. Мовчу.

(Ущипливо). До її ворітець? Я мовчу.

Ну, листа, звичайно, ти порвав?

Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..

Лука (вражений). Ну й що? Як?

Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?

Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!

Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?

Лука. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, - в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату «Правди». Ходімо, га?… На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.

Я. Я піду… але я трошки згодом.

Лука. Чому?

Я. Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: «Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!» Ні, не так. Скажу просто: «Здрастуйте!» І не так: «Вдома?» — «Вдома…» Ні: «Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих».

Лука. Ні, ти вже краще так: «Вдома?» — «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!

І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.

Непочута розмова.

Марина (перегравши). Буде!

Андре. Маrіnon! Ще і ще!..

Марина. Невже і вам подобається?

Андре (ревниво). «Невже і вам»! А ще кому?

Марина. Угадайте.

Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!

Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:

У Андре очі рогом.

«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».

Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре. Мені?… Угадайте!