97 - Кулиш Николай Гуриевич. Страница 11

К о п и с т к а. Ти ось що, Параско!.. Ти…

П а р а с к а. Тікаймо, кажу! Чого ще сидіти отут! Щоб на шматки розірвали?.. Якби ти чув, що вони казали!.. Сюди прийдуть, казали… Тікаймо! Отак городами повз стару греблю, щоб не побачили…

К о п и с т к а. Ша, Парасю, ша!.. Ти ось що, кажу, біжи зараз та скликай…

П а р а с к а. Кого?

К о п и с т к а. Наших!.. Усіх, хто живий ще зостався.

П а р а с к а. Вже й: їх не докличешся, дурний ти!..

К о п и с т к а. Дев’яносто сім…

П а р а с к а. Було та загуло! Сьогодні вночі не спалося, дак я всім число склала. Половина слободи людей вимерло, а наша голота поперед усіх в ямки попадала…

К о п и с т к а. А Кондратій Хурса, Клименко Захар, Барило один і другий, Сирота Юхим, Золото Мойша?..

П а р а с к а. Та вони вже такі, що й ніг, либонь, не потягнуть…

К о п и с т к а. Клименко Захар, завчора бачились, ось тут сидів… Та й Сергій казав, як їхав: гляди ж, стережи, Мусію, казав…

П а р а с к а. Стережи! Кого?.. Що?.. Оцю порожню халупу?

К о п и с т к а. Совіцькую власть, дурна на тобі голова!..

П а р а с к а. На тобі! Бо як поприходять ось, то й ту дурну зірвуть, а без неї що ти встережеш. Що, питаю? К о п и с т к а. Серьога ось-ось як не приїде…

П а р а с к а. Не приїде твій Серьога! Він уже забув, відкіля й двері до нас одчиняються. П’ятий тиждень пішов, а його нема. І не буде! Бо він не такий дурний: забрав золото…

К о п и с т к а (аж руку звів). Знаєш що, Параско?

П а р а с к а. Ну що?

К о п и с т к а. Не піднімай преній — от що!

П а р а с к а. Мусію! Благаю!..

К о п и с т к а. Я що сказав?

П а р а с к а принишкла.

Зараз, кажу, біжи!.. Нагукай там, хто живий!.. Та не барися, чуєш? Одною ногою там — другою щоб тут!..

П а р а с к а. А коли я вже тебе здихаюсь, руда сатана! Коли вже ти мені світ розв’яжеш! І якби ж путяще що, а то ж… (Вибігла і за хвилину назад). Мусію!.. Ідуть!.. Вже недалеко, ось…

К о п и с т к а. Ну що ти їй!.. Біжи!

П а р а с к а. Тепер я городами… Ти ж гляди, Мусію, без мене… нічого не роби тут… Я одним духом… (Побігла).

К о п и с т к а (до Васі). А ми, синок, ось що… Зараз зорганізуємо ревком.

В ас я. Як це ревком?..

К о п и с т к а. А так, що Совєта у нас нема? Нема, бо повмирали або неспособні лежать. Г и р я до власті свої руці простяга? Простяга, через Панька простяга, бо П а н ь к о йому продався… Я оце про все подумав, про всю їхню політику… А ти, Василю, грамотний, пишеш так аж-аж — і хлопець — єрой революції. Сідай за секретаря.

В а с я. Та я не вмію, щоб по-писарському. Не вчився.

К о п и с т к а. На біса по-писарському! Пиши по-нашому. (Дістав із шафки паперу, перо, чорнило, тиче Васі). Пиши: як у нашій слобідці комнезами вимерли, Совєта нема, а контра висунула голову, сичить гадюкою, от-от укусить, то постановили…

В а с я. Та не можу я, щоб за секретаря! От право, не можу!..

К о п и с т к а. Та ти ж уже писав раз! Сідай! (Посадив Васю, умочив йому перо). Я буду проказувати, а ти пиши! Одно знай пиши, а тоді підпишемо… удвох… Ну, слухай! Пиши: призначення ревкому. Написав? Тепер пиши: постановили…

В а с я. Щось не так, дядьку Мусію. Треба перш — слухали.

К о п и с т к а. Та кого ти будеш слухати, як нікого нема! Кажу я — повмирали або неспособні лежать…

Близько грізно підступив до вікон гомін. Уже стало чути тупотняву.

Та що його довго балакати! Пиши: постановили призначити на ревком, поки повернеться з города Серьога, на предсідателя Мусія Копистку, а на секретаря — товариша Стоножкина Василя… Пиши, синок! Трах-тара-рах — резолюцію прийнято! Шабаш!.. А тепер — треба покурити, бо хто його зна, що там буде…

Хтось одкинув двері навстіж. Гунув натовп.

Попереду ввійшов Г о д о в а н и й. За ним Д і д з ц і п к о м:

— Ведіть їх сюди! Зараз судитимемо!..

Увели Орину й Л а р и в о н а, зв’язаного й спутаного.

Увійшов Г и р я. Набилося людей.

Г о д о в а н и й. Де предсідатель?

К о п и с т к а. Що трапилось?

Г о д о в а н и й. Я питаю, де предсідатель? Де ваша вдасть?

К о п и с т к а. Що трапилось, питаю?

Д і д з ц і п к о м. Людоїдів привели, щоб ти знав!.. Хіба не бачиш?

Г о д о в а н и й. Ми, народ, питаємо — де предсідатель?

К о п и с т к а. Хіба не знаєш — у повіт поїхав!

Г о д о в а н и й. Граждани люди! Уже місяць, як нема предсідателя! Чи не пора нам спитати: а чому його так довго нема?

З л и й г о л о с. Утік!

Г о д о в а н и й. Сутая правда! Утік! Забрав золото, народне добро, і втік. (До Копистки). Виходить — утекла ваша власть? Виходить — власті нема? (До натовпу). Граждани люди! Власть утекла, Совєта нема — мабуть, самі судитимемо?

З л и й г о л о с. Авжеж, самі!

Г о м і н: — Самі!

— Починайте!

К о п и с т к а. Ша трошки, ша!.. Бо є ревком…

Г о д о в а н и й. Ревком? Де він? Хто?

К о п и с т к а. Тутечки він, ось!.. Я предсідатель, а оцей парнишка — товариш Стоножкин — секретар. Протокол є. Вам чого требується?

Г о д о в а н и й. Та хто вас обрав? Де ви взялися?

К о п и с т к а. Тут і не требується обирати. Тут так: об’явився — й шабаш. Аби тільки за бідний клас стояв. Такий совіцький закон є… І не думайте, не простий собі закон, а секретний і вроді воєнний…

Г о д о в а н и й. Так це ти об’явився ревкомом?

К о п и с т к а. Еге ж!

Г о д о в а н и й. Ти?

К о п и с т к а. От чудак, ще й питаєш… Та кому ж і об’явитися, як не нам?.. Ну, подумай! Не станеш же ти, чи Г и р я, чи там дід Онисько ревкомом, коли по закону вам не полагається…

Г о д о в а н и й, (аж очі налилися кров’ю, засіпалися губи). Та це ти думаєш ще раз заступити нам дорогу?.. Граждани, люди!.. Та доки ще він буде!..

Г и р я (спинив Годованого). Постривай! Не треба сварки… Хай покаже, який він ревком. (Тоді до Копистки). Ну, що ж! Обібрався грибом, то лізь у козуб. Ось народ привів людоїдів. Скажи, що з ними робитимеш? (До людей). Постороніться трошки! Хай людоїди вийдуть наперед, щоб їх ревком побачив.

Д і д з ц і п к о м. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком?

К о п и с т к а. А от розпитаюся, тоді й скажу. Ану цитьте! До порядку! Діду, одступіться трошки назад!..

Д і д з ц і п к о м. Годі вже наставляти на порядок! Бо вже допорядкувалися, годі!..

К о п и с т к а. Вам, діду, слова не дадено!

Д і д з ц і п к о м. І просить тебе не стану. Захочу сказати, то скажу, ще й в очі плюну. Отак!.. (Та й плюнув на Копистку).

К о п и с т к а (не зворухнувся. Вийняв кисет. Закурив). Товаришу секретар! Впишіть цього факта в протокол. А резолюція трошки згодом вийде…(До натовпу). Зараз ревком править засідання. Якщо маєте щось сказати, то кажіть по-людському! А плювати тепер і на долівку заборонено…

Г о д о в а н и й. А людей їсти у вас заборонено?

Г и р я. Ось тихо, граждани!.. (До Копистки). Сьогодні люди довідались, що оцей чоловік, Л а р и в о н, порізав дітей… Аж три тижні оця женщина, О р и н а, сказать би, мати, варила й смажила вночі своїх діток м’ясо. Маслаки ось у ряднині — речовий доказ… Тепер народ привів їх до розправи, щоб судити. Правду я кажу, граждани?

Г о м і н (грізно): — Авжеж, правду!

— Гола правда!

Г и р я. Суди ж їх, коли ти ревком! При всіх суди, при людях, щоб кожне бачило й чуло, як судить ревком людоїдів… А тоді й ми своє слово скажемо…

Д і д з ц і п к о м. Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема бога, нема царя — нема й суда, щоб ти знав!..

К о п и с т к а. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м’ясо? Правду кажи, не бійся!

О р и н а (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Л а р и в о н, дай бог йому здоров’ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку…