Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри. Страница 20

— Син… Бідолашна дитина… Боже, поможи нам?.. — бурмотіла вона.

Лжеслужниця привела її до пам'яті:

— Міледі, що з вами? О міледі!

— Мого сина, артилерійського капітана, дуже тяжко поранено під Кімберлі, який обложили ці кляті бури.

«Артилерійський капітан Адамс? Знайоме ім'я! Чи це не той Адамс, що був у п'ятірці катів Давіда Поттера?» міркував Жан Грандьє.

Та міркувати було ніколи. Стара англійка вже взяла себе в руки і підвелась.

— Негайно туди! Доглядати його, втішати, оточити материнським піклуванням… Так, так, якнайшвидше! — твердила вона. — Чи готові ви супроводити мене, Жанно?

Зірвиголова завмер від радості при думці, що йому трапилася нагода без найменшого риску, без затрат і якнайшвидше повернутися на театр воєнних дій.

— О, звичайно, міледі! — відповів він.

— Спасибі вам, дитино моя, ви добра дівчина! Нічого зайвого не брати, тільки найпотрібніше. По невеличкому саквояжу для кожної з нас — і в дорогу! О так, швидше, швидше в дорогу!

Вона похапцем склала речі, набила кишені золотом, замкнула будинок на ключ, який віддала сусідам, доручивши їхнім турботам і собаку, і помчала на вокзал.

Від Саймонстауна, або, правильніше, від Капштадта, до Кімберлі приблизно дев'ятсот кілометрів по прямій лінії і тисяча сто по залізниці, тобто стільки ж, як від Парижа до Ніцци. Але швидкість подорожі не завжди пропорційна відстані. Коли, наприклад, відстань від Парижа до Ніцци експреси проходять за вісімнадцять годин, то навіть у мирні часи найшвидшим поїздам потрібно не менше як тридцять годин, щоб подолати шлях із Капа до Кімберлі. А під час війни тим більше не можна встановити точного графіка.

Людина, що не належала до військового стану, не була солдатом, хірургом або газетним кореспондентом, вважала себе щасливою, якщо їй вдавалось потрапити на поїзд. Саме на такі труднощі і наразилася місіс Адамс із своєю служницею.

Щохвилини відходили від дебаркадерів і повільно рухались на північ поїзди, які були напхані солдатами і тріщали під вагою гармат і снарядів. Протяжно вили сирени, брязкали вагони, гуркотіли поворотні круги; звідусіль доносився пекельний концерт заліза.

Даремно бігала нещасна мати від одного залізничника до іншого, даремно розпитувала, благала, роздавала золото. Всі состави були до відказу набиті воєнними вантажами. Серед цього невиданого накопичення смертоносних машин і гарматного м'яса не знайшлося б місця навіть для миші.

Місіс Адамс уже зовсім впала в розпач і пустилася в сльози від думки, що їй ніяк не потрапити туди, де страждають і зазнають жорстоких злигоднів безталанні жертви війни. Несподівано перед нею зупинився з шанобливим поклоном чоловік у формі капітана медичної служби. Це був знайомий місіс Адамс військовий хірург.

Впізнавши його, стара леді вигукнула:

— Лікар Дуглас! Якби ви тільки знали!..

— Місіс Адамс! Яким побитом? Ви залишили Англію?

— На те, щоб відшукати свого сина, а вашого друга, нашого дорогого Діка. Його тяжко поранило під Кімберлі, а я не маю змоги поїхати до нього. Мені скрізь відмовляють. Подумайте тільки: нема місця для матері, яка поривається їхати до спою вмираючого сина! Яка жорстока річ ця війна!

— То їдьмо зі мною, місіс Адамс! Через десять хвилин відправляється в Магерсфонтейн санітарний поїзд номер два. Я його начальник. І будьте певні, в мене вже знайдеться місцинка для матері мого найкращого друга.

— Благослови вас боже, лікарю!

Лікар підхопив місіс Адамс під руку і повів до поїзда, а навантажена двома саквояжами лже-Жанна йшла ззаду. Розштовхуючи натовп, наше тріо попрямувало на запасну колію, де вже пихкав і весь здригався під парами санітарний поїзд.

Поїзд складався з кухні, аптеки і дванадцяти просторих вагонів з розташованими одна над одною койками; на дверцях вагонів були зображення червоного хреста.

Два хірурги, чотири сестри і двадцять чотири санітари чекали там свого начальника. З них поки що складалося все населення поїзда.

Не встигли лікар Дуглас, місіс Адамс і лже-Жанна розміститися в одному з його вагонів, як пролунав свисток паровоза, состав рушив і м'яко покотив єдиною ще вільною колією.

Якщо в дорозі нічого не трапиться, поїзд зупинятиметься лише для того, щоб набрати води або змінити паровоз. Йому справедливо надано привілей обганяти інші поїзди, що шанобливо дають йому дорогу.

І ось вони мчать по горах, рівнинах, долинах, проносяться повз міста і села, наздоганяючи й переганяючи воїнські состави, які безперестанно йдуть один за одним. Зірвиголова, в якому знову прокинувся дух розвідника, не міг навіть полічити ці поїзди. Кількість їх дивувала, а ще більше непокоїла капітана Молокососів.

Яке напружене життя, який шалений рух панує на цих стальних коліях! Ескадрони, гармати, батареї, артилерійські парки, штаби, полки, худоба, фураж, продовольчі склади — ціла армія, та ні, цілих дві армії вторгались у невеличкі південноафриканські республіки!

Ціла Англія, уся Британська імперія разом з військами своїх колоній ішла на приступ Трансваалю і Оранжової республіки.

Грандіозне, приголомшливо, моторошне видовище!

Канадці, африканці, австралійці, бірманці, індуси ^[38] впереміж із незліченними військами метрополії! І всі співають. А втім, солдати, ідучи в бій, завжди співають: треба ж якось забутися.

Але, побачивши поїзд з червоними хрестами, вони миттю замовкають. Цей поїзд відслоняє перед ними завісу тієї жорстокої дійсності, що чекає на них попереду.

«Бідолашні бури!» з сумом думає Зірвиголова, дивлячись на всю цю силу, на все це величезне стовпище людей. Тут, як ніде, почувалась залізна рішучість ворога перемогти за всяку ціну, навіть якби для цього довелося пожертвувати останнім золотим і послати на смерть останнього солдата.

Але й це ще не все! Щоб створити безпеку руху цієї армії, інші тилові військові частини охороняли залізничні колії, вздовж яких скрізь видно було сторожові пости, окопи, редути для захисту віадуків, мостів, тунелів і станцій. У цілому це була прекрасно продумана система неприступних укріплень.

— Їх занадто багато, — забувшись, де він, прошепотів Зірвиголова, але голос місіс Адамс вивів його з задуми.

— Жанно, сходіть по чай!

Жанна?.. Ах, так! Він же ще служниця у старої англійки.

У санітарному поїзді життя перебігало, як на кораблі. Персонал їв, пив і спав, не виходячи з вагона. А лже-Жанні, як і раніше, доводилось обслуговувати свою хазяйку.

А втім, не такий уже це й великий тягар. Місіс Адамс не належала до вимогливих, і до того ж усе потрібне було напохваті. Стара жінка цілком заглибилась у своє горе. Змучена журбою і тривогою, вона цілі години мовчала, їй здавалось, що поїзд зовсім не рухається. Щохвилини вона питала себе: «Чи встигну?»

А тимчасом поїзд мчав з шаленою швидкістю: двадцять п'ять миль на годину, понад сорок п'ять кілометрів! Справжнє чудо в умовах війни. До залізничного вузла Де-Аар він пройшов понад вісімсот кілометрів, не втративши ані години.

Але тут з графіком було покінчено. Зараз доводилося йти вперед хоч як-небудь, навмання: поїзд наближався до театру воєнних дій.

Англійські лінії, вірніше, допоміжна англійська армія була ще за двісті п'ятдесят кілометрів, але вже тут створилась щільна пробка, яку, здавалось, нічим по проб'єш.

Санітарний поїзд свистів, шипів, пирхав, то просувався вперед, пробиваючись на десяток кілометрів, то відповзав назад кілометра на два, потім знову повз вперед і завдяки наполегливості і спритності машиніста досяг нарешті ріки Оранжової.

Йому пощастило проскочити міст, і він рухався далі з величезною обережністю, раз у раз крутячись на місці. Це починало впливати на нерви. Створювалося враження, ніби велетенська черепаха силкується побити рекорд повільності.

У Бельмонті стояли три години; усі наспіх прокладені саперами бічні колії були захаращені вагонами. Та ось між двома составами показався просвіт. Санітарний поїзд прослизнув у нього і з швидкістю тачки, підштовхуваної інвалідом, сяк-так дотягнувся до Граспана.