Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри. Страница 7

Тепер їх зібралося п'ятнадцять хлопців, що мріяли про подвиги. І хоч серед них були представники найрізноманітніших національностей, всі вони прекрасно вживалися один з одним, злившись у тісну, дружну сім'ю.

Через двадцять чотири години після цього поїзд мчав їх у Преторію, куди вони й прибули без особливих пригод. Жан Грандьє пішов до президента Крюгера, який зараз же прийняв його разом з товаришами.

У Трансваалі не існувало ніяких перепон між президентом і його відвідувачами: ні приймальних, ні ад'ютантів, ні секретарів, — вільний доступ для всіх, у кого була справа до цього високошановного в народі державного діяча, нелюдську енергію якого, здавалося, увібрав у себе весь хоробрий народ Трансваалю, що воював за свою незалежність.

Волонтерів на чолі з їх командиром увели у великий зал. Тут біля заваленого паперами письмового столу сидів президент, риси обличчя якого були відомі всьому світові з фотографій.

Секретар, стоячи поруч нього, перегортав депеші і за вказівкою президента швидко робив на них помітки. У кутку міцно стиснутих губ старого звисала його незмінна люлька, подимлюючи після методичних і коротких затяжок.

Виразисте, з великими рисами і масивним підборіддям обличчя цього кремезного велетня було облямоване густою бородою, а трохи примружені очі пронизували співрозмовника гострим поглядом, що бентежив своєю твердістю і внутрішньою силою.

О ні, нічого спільного з Крюгером на англійських карикатурах!

Досить було глянути на нього, побачити його повільні, майже мляві рухи, його висхле обличчя, його наче вирізьблений скульптором торс, атлетичну будову тіла, щоб відчути, яка величезна сила дрімає в ньому, залізна, нічим незламна і непохитна воля.

Так, він здавався поважною, навіть величною людиною, незважаючи на простоту незграбно скроєного одягу, незважаючи на немодний, смішний, єдиний у своєму роді І незмінний, як і його люлька, шовковий циліндр, без якого президент ніде й ніколи не з'являвся.

А проте цей капелюх мав надзвичайний вплив. Адже він, так би мовити, був частиною самого президента Крюгера, вірніше, такою ж характерною рисою його зовнішнього вигляду, як чепчик королеви Вікторії, як монокль містера Джозефа Чемберлена ^[15] або трикутка Наполеона.

І враження, яке він справляв, було таке сильне, що у Фанфана, приголомшеного цим шедевром капелюшного мистецтва, мимоволі вирвався щонайменше нешанобливий вигук:

— Боже! Ну й ковпак!

На щастя, президент не дуже розбирався у тонкощах паризького жаргону. Він не знав, точніше, запевняв, що не знає і не розуміє жодної мови, крім голландської.

Розумніше, звичайно, було б не дуже довіряти цьому.

Президент повільно обернувся до Жана Грандьє, легким кивком відповів на його привітання і спитав через свого перекладача:

— Хто ви і що вам завгодно?

— Француз, який бажає битися з ворогами вашої Країни, — лаконічно сказав той.

— А ці хлопці?

— Завербовані мною волонтери. Я на свої гроші озброюю, опоряджую і одягаю їх, купую їм коней.

— Ви такі багаті?

— Так. І я маю намір завербувати сотню молодих людей, сформувати з них роту розвідників і віддати її у ваше розпорядження.

— А хто командуватиме ними?

— Я. Під начальством одного з ваших генералів.

— Але ж вони ще зовсім молокососи.

— Молокососи? Непогано! Відтепер так і будемо зватися: загін Молокососів. Можу вас запевнити — ви не раз почуєте про нас!

— Скільки ж вам років?

— Шістнадцять.

— Гм… Молоденький.

— У шістнадцять років ви, здасться, вже вбили свого першого лева?

— Правильно! — всміхнувся Крюгер.

— І до того ж юність… Хіба не в цьому саме віці людина сповнена сміливих мрій, беззавітної відданості, прагнень до самопожертви, зневаги до небезпек і навіть до самої смерті!

— Добре сказано, мій хлопче! Будьте ж командиром ваших Молокососів, вербуйте скільки хочете волонтерів і зробіть з них солдатів. Бог свідок — ви мені подобаєтесь, і я повірив у вас.

— Дякую вам, пане президент! От побачите, як добре ми у вас попрацюємо!

Але старик уже підвівся на весь свій зріст, натякаючи на кінець аудієнції. Він потиснув капітанові Молокососів руку, і так потиснув, що в іншого вона б хруснула, і при цьому пересвідчився, що в Жана Грандьє рука теж не з кволих.

— Вірю, що цей маленький француз зробить великі діла, — сказав він усміхаючись.

Старий президент, або, як його любовно звали бури, «дядько Пауль», виявився добрим пророком.

Другого дня п'ятнадцять Молокососів крокували по вулицях Преторії у повному бойовому спорядженні, з маузерами за плечима, з патронташами на поясах, у крислатих фетрових капелюхах.

А ще через п'ятнадцять годин у них уже були свої поні, на яких вони молодцювато гарцювали мальовничою кавалькадою.

О, цей юний капітан не в ляльки бавився! Яке глибоке знання людей виявив він! Як правильно розрахував, що нема кращої реклами для набору добровольців, ніж поява на вулицях цього маленького кавалерійського загону!

Волонтери так і стікались до нього звідусіль. Не минуло й тижня, як Жан Грандьє набрав свою сотню Молокососів, найменшому з яких було чотирнадцять, а найстаршому — сімнадцять років. Весь цей люд говорив різними мовами, а тому Жан став шукати перекладача, який знав би англійську, французьку, голландську мови і хоч кілька португальських слів.

І він знайшов. Це був тридцятирічний бур з довгою хвилястою бородою. Хлопці прозвали його «татусем». На сьомий день ескадрон Молокососів парадним маршем пройшов перед будинком президента. Крюгер, з люлькою в роті і в своєму незмінному «ковпаку», зробив огляд війська.

Дядько Пауль ледве помітно всміхнувся. Ця усмішка, від якої давно вже відвикли його губи, була схожа скоріше на невдалу гримасу зворушення, на німу ласку, звернену до юних сміливців, готових віддати своє життя благородній справі боротьби його народу за незалежність.

РОЗДІЛ IV

Обложений бурами Ледісміт був тоді майже повністю оточений. Сюди в розпорядження генерала Вільжуена і приїхав залізницею інтернаціональний ескадрон.

Початок кампанії був досить тяжким для маленької кавалерійської частини і зруйнував немало ілюзій молодих людей.

Як відомо, усякий доброволець мріє про подвиги, а в армію іде битися. І от перше і досить жорстоке розчарування: бій на війні — річ не часта.

Війна — це, насамперед, нескінченні походи й переходи, марші, контрмарші і маневри; додайте сюди караульну службу, нічні обходи в усяку погоду, безсонні ночі, втому, недоїдання і всілякі злигодні; накази, контрнакази; неминучу при цьому метушню, — коротше кажучи, цілу купу речей, що нічого спільного не мають з бойовими ділами і гнітюче впливають на нерви солдата-добровольця.

Війна, як бачите, щось протилежне парадові, виворіт всього того, що захоплює вас своїм блиском.

А в цій війні була й інша неприємна сторона. Відомо, що в мирний час бури — найгостинніший народ; вони приймають подорожнього так сердечно і щедро, що часто це межує з марнотратством.

Але от що гідне подиву: під час війни з англійцями ці ж самі бури холодно, майже з недовір'ям зустрічали іноземних добровольців, що стікалися до них з усіх кінців світу.

Вони ж нікого не кликали собі на допомогу, тому їх ніби дивували всі ці ентузіасти, що несли їм у дар своє життя і кров. Замішання, з яким вони приймали безкорисливе самопожертвування добровольців, межувало з невдячністю.

Що ж сталося з Молокососами? Бурський генерал, прийнявши Молокососів, більше ніж холодно, не міг придумати для них нічого кращого, як конвоювання та охорону обозів.