В дорозі - Коцюбинский Михаил Михайлович. Страница 4
Читання кінчалось пізно. Іван одводив курсистку до дому, а повернувшись, заставав жінку при лампі. Затуливши долонями вуха, вона гарячкове дочитувала книжку, і в тиші лопотіли сторінки, наче їх вітер перегортав.
Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на ніч забере книжку.
— Ти дочитаєш завтра, бо я ж піду вранці на службу, — протестував Іван.
— Мені лишилось кілька сторінок. Можна б, здається, дать мені спокій… — сердилась Марія.
— Ти дбаєш тільки про себе…
— А ти?
І виходила сцена.
Тепер ніхто вже не знімав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли Кирило приїхав на дачу. Гість дістав вже належну честь, чого ж ще треба? Але се, як контраст, вставало непрохане і говорило. Щось невиразне, гнітюче, тривожне, — і тільки часами здавалось Кирилові, що він ось-ось зловить, ось-ось розв’яже, що саме мусить зробити…
Кожен раз, як Іван прокидавсь по обіді з припухлими трохи очима, блідим обличчям та збитим волоссям і позіхав довго і смачно, — Кирило корчився якось та тікав з хати, щоб того не бачить…
А хіба ж завтра не буде те саме — служба, телята, символізм і капуста? Припухлі очі і позіхання?
Він мав доволі того «спокою». Йому робилось душно од того повітря — і, не стямившись навіть, він кинув нарешті:
— Як можете… ви… Свинство!
Він хвилювався; слова виривалися трудно, наче з-під купи грузу, де довго лежали.
— Ви, що… коли навкруги…
Вони боліли, били не тільки Івана, оті слова, такі короткі і обом зрозумілі. Розривали всі перепони і вилітали, наче ракети.
Як він міг! Іван здвигнув плечима. А що ж він має робити? Серед загального знищення, апатії, втоми?. Він не герой… і хто має право вимагати од нього геройства!. Він робив, коли можна було робити… Ніхто не має права…. так, так, ніхто не має права його попрікнути…
Підняли голос і обидва кричали. Сердито, злісно. І в кожнім зокрема кричав власний біль, сором, кричала утома… кричала потреба, б’ючи другого, ранить себе…
Розбіглись сердиті, обидва схвильовані.
Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи він був правий? Чи не образив даремне Івана? Ні, треба наново розглянуть справу, без гніву, спокійно. Він мусить зараз побачить Івана. Певно, він, бідний, мучиться десь після грубої сцени. Назад, додому!. Тут близько… Ось вже біліють стіни… баркан, синя капуста… А ось…
Побачив Івана й Марію. Вони пололи на грядці, зігнувшись.
На зеленій низині, облитій вечірнім сонцем, серед капусти виднілись тільки їх круглі зади, великий чорний і менший синій, що нерухомо тулились рядочком, як емблема спокою. І було в образі тому таке гидке щось, таке противне, що Кирило здригнувся.
Не пішов на город, а подався до себе. І перше, що він зробив, — заклав руку в кишеню і витяг лист. Потертий, пом’ятий і сірий. Роздер коверту й читав. Ні, ще не пізно. Знайшов нарешті, що мусить зробити! І коли розбирав так при тьмяному світлі знищений лист, до нього з балкона донісся голос Марії:
— Йдіть чаю пити! У нас сьогодні пиріг!.
— Пи-ріг, ріг-ріг… — проспівав басом Іван у добрім настрої, так наче нічого не сталось.
Але Кирило не обізвався.
Збирався в дорогу.
Вересень 1907 р.