Подарунок на іменини - Коцюбинский Михаил Михайлович. Страница 2
— Скільки взяв Шмуль за картуз?
— Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копійок...
— Ах, сучий син... Більше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новим сріблом листочків — незрозумілим і таємним для нього символом шкільної мудрості.
Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись без слів.
— Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!
— Хі-хі... і з географії п'ять.
Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський син дістав лиш пару.
Доря прийшов сказати добраніч.
Вони лишились самі.
Тоді Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:
— Показуй, що ти купила?
Але Сусанна і сама вже виймала з-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкими грудьми у -неї сухо затріщала пружина.
Він теж з скрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук і поплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
— Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчки стежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустив далі. Потому ще раз накрутив.
— Прийми свій хвіст! — нетерпляче гукав на жінку, коли пароходик ткнувсь носом в її спідницю. — Розсілась!..
Він навіть лазив за ним по помості.
Сусанна сиділа щаслива, одкривши зіпсовані зуби, вся в тінях од широкого кола волосся, на дві третини чужого.
Пароходик дирчав.
Врешті Карпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами.
— Ет, чорт зна що...
— Як чорт зна що? — здивувалась Сусанна.
— Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками.
— Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він — «чорт знає що»!
Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто в діжі.
— Цікаво, що ти придумав?
Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.
— Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав...
Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.
— Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі... Нехай...
— Та не тягни ж бо...
— Нехай має чим згадувать батька. Буде старий — унукам розкаже... От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько...
— Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.
Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:
— Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.
— Ах, ах! — налякалась Сусанна. — Як можна дитину...
— «Дитину, дитину»... — перекривився Карпо Петрович.
Власне дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?
Він вже кричав і своїм криком вганяв в м'яке тіло Сусанни свій план.
— Ви-хо-ву-вать треба!..
— Ах, ах! — вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. — А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справді нехай би... Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера... а ніхто не побачить, лиш Доря...
Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий...
Забувала про Дорьку і всі думки звернула на себе. їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги...
— А кого вішати будуть? — блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.
— Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти — гляди мені — ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.
— Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво... Голубчику, Карпе... я б... я б збоку де-небудь... Карпо Петрович замахав з ляку руками:
— Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно...
Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра...
Можна б зробить йому свято.
— Само собою! — розвеселився Карпо Петрович. — Нехай погуляє!..
Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.
— За ката, певно. Яким... — кинула наче про себе Сусанна.
— Яким.
— Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить.
— Розпився, стерво.
Вона все більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!
Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дриґав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.
І, сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.
— Пора вже спати... завтра треба вставати зарання... Ах, Дорик, щасливий!
* * *
— Одчепись, мамо!
Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.
Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір'ям до батька, а коли п'яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м'яко над ним:
— Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
Доря підняв на батька очі.
Поїдуть? Куди?
На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку... Вудлище — луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. «Бовть!» — сказала вода, ковтнувши камінчик...
А може, поїдуть кудись далеко-далеко... у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхати... Дерева будуть кружитись і тікати назад... Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка...
Хотів запитати у батька, але його вже не було.
І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?
— До гімназії нині не підеш, Дорик, — зрозуміла його Сусанна.
Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташки і знову присів над своїм пароходом.
Але його звідти нагнали.
Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь світ, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнізді.
Незащібнутий, з поясом у руці, оббігав весь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, в столовій батько допивав чай.
Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.
«Оселедець!» — згадав своє прозвище в класі, — і до сліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.
Ранок стояв тихий і теплий, але Дорі звеліли надівати ватну шинелю. Грубий комір підпирав йому шию, а мати, вся ще у білім, схилялась над ним припухлим од сну лицем і лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи ґудзики у нові петлі.