»МІЙ ІЗМАРАГД» - Франко Иван Яковлевич. Страница 2

Хоч доля гнівная вас гонить і б'є.

Не цурається правди мудрець,

Хоч вона й з уст дитинячих буде, -

Так як в ніч, коли сонце зайшло,

Каганця не цураються люде.

Добру науку приймай,

Хоч її і від простого чуєш;

Злої ж на ум не бери,

Хоч би й святий говорив.

Хто має мудрість, а з неї

Ближнім не хоче вділити,

Той має скарб многоцінний,

В міх шкуратяний зашитий.

Мудрість захована,

Золото в скритку -

Однаковісінько

Суть без пожитку.

Дурний, хто, помилок лякаючись,

Не сміє братися до діла, -

Так, як би я не їв, лякаючись,

Щоб кришка в голосницю не влетіла.

Не пливе супроти вітру

Запах квітів і кадила, -

Але йде по всіх усюдах

Добра слава, добрі діла.

Навіть той, хто в призначення вірить,

Все ж трудитися мусить постійно:

Адже ж бачиш і сам, що без труду

Не горить і сухеє поліно.

Не звикай утертими стежками

Йти за другим сліпо, як у дим,

Бо як стануть пастухи вовками,

Треба вівцям пастися й самим.

Бережи маєток про чорну годину,

Та віддай маєток за вірну дружину;

А себе найбільше бережи без впину;

Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.

Гість, дитя, і цар, і жінка

Мають всі один звичай:

Є що чи нема - байдуже,

Їм усе лиш дай та дай.

Хто духом низький, не мішайся там,

Де є високих трони;

Таж чобота на голову ніхто

Не надіва замість корони.

Та й глупі ж ті багатирі,

Що люблять спать на подушках!

Я спав лиш на однім пері,

І твердо так було, що страх!

Щасливий той багач подвійно:

Піч повна дров, огонь горить, гогоче;

А в мене лиш одно поліно,

Та й те горіть не хоче.

Отрута є зле вивчена наука,

Отрута є нестравлена їда;

Для бідних трута - взаїмна порука,

Старому трута - жінка молода.

Скупий - не пан своїх засіків повних,

А сторож, і приставник, і невольник.

Книги - морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

Хто власного ума не має,

То з книг не вийде ум йому;

Хто є сліпий на обі оці,

То що по дзеркалі йому?

Клониться дерево, плодом обтяжене;

Чесний, розумний, і ти так клонись!

Висохле древо, бемізкії голови

Зломляться, та не похиляться вниз.

Великі дерева шануй,

Що плід дають і в спеку тінь;

А як і плід часом хибне,

Чи ж тінь сама не є добром?

Мухи сідають на ранах,

Пчоли на квітах пахучих;

Добрий все бачить лиш добре,

Підлий лиш підле у других.

Як військо скликає труба,

Так ангелів божих скликають

Сердечні слова.

А в гуслі та флейти де грають

І брата осуджують - там

Приховок чортам.

Лихвар і п'яниця -

Се два побратими:

Сам чорт побратимство

Зв'язав поміж ними.

На двоє сотворено богом вино:

Розумним на радість, на згубу дурному;

Багатство - на двоє теж дане воно:

На добро милосердним, на згубу скупому.

Як від лютого татарина,

Що шаблюкою маха,

Всі тікають безоружнії,

Так тікай ти від гріха.

Хто з всіми добрий хоче буть,

Той швидко втратить добрий путь.

На може при добрі той жить,

Хто хоче злу й добру служить.

Бо, хтівши догодить обом,

Він швидко стане зла рабом.

Від слона на тисяч п'ядей,

Від коня на сто тікай,

Від вола на десять п'ядей,

Зла й на очі не видай.

Як метіль прошумить,

Так загине за мить

Злий, сльозами людськими годований,

Щезне й слід весь по нім…

Але добрий - се дім,

На скалі віковічно будований.

Як запорохи чоловік

Знести не може у очох,

Так гордості в душі людській

Не зносить бог.

Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,

То бог його за гнів його відкине;

В гнівливе серце помисл злий, як нетля в світло, лине, -

Сама згорить, а світла не згасить.

Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,

А брата свойого не любиш,

То все ж ти на вічне життя не доспів,

Лиш дармо дочасне загубиш.

Як та опука від скали

Відскакує відлого,

Так кривда людська все паде

На кривдника самого.

Огневі, що ліси палить,

На поміч вітер ще спішить,

Та каганець він загасить.

Так сильний сильного скріпля,

Король рятує короля,

Слабого ж топче і валить.

Наче віз без коліс

Не покотиться до суду,

Так своєї судьби

Не дійдеш без праці й труду.