Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич. Страница 13

— На допит? — заклопотано і здивовано перепитала Крістіна. — До кого?

— Зрозуміло, до мого пана! Адже сам я вас ні про що не питаю.

— Хто ж він, ваш грізний пан?

— Трохи терпіння, зараз ви матимете приємність з ним познайомитись. Хоча, здається, ви десь вже зустрічалися…

— Невже ми їдемо в гестапо? [29]

— А хоч би й так! — недбало докинув Віллі. — Це вас лякає?

— Анітрохи!

— От і пречудово, — грайливо завершив він розмову.

«Опель-капітан» в'їхав у двір, де важко притислася до землі довга двоповерхова цегляна кам'яниця, і різко загальмував. Над входом, на червоному цегляному тлі, чорним крилом зависав есесівський прапор з двома рунічними зигзагами. Немов похмурий символ — чорна хмара зі срібними блискавками. Віллі вийшов, галантно відчинив дверцята, чемно подав руку Крістіні. Вартові виструнчилися перед нею, як перед високим начальством. А втім, безперечно, тяглися перед офіцером. Просто він ішов з дамою, як і належить вихованій людині, на крок позаду. Біля входу гостинно запросив порухом руки:

— Прошу, фрейлейн!

Майєр провів її широкими сходами, вкритими від краю до краю зеленим килимом, на другий поверх, до просторої, світлої приймальні з широкими вікнами. Зупинився перед високими, масивними дверима і мовив:

— Я лишаюся тут і чекатиму. Сміливо заходьте самі — пан штурмбанфюрер хоче побалакати з вами особисто. Прошу!

— Красно дякую, — тихо мовила Крістіна і, попри пораду надто привітного Віллі, увійшла до кабінету не дуже сміливо.

Дійсно, Віллі не помилився (а може, усе наперед знав?), коли висловив припущення, що цей рожевощокий крем'язень їй знайомий. Це він до смерті перелякав полохливого і запопадливого перед кожним німцем пана бургомістра Ліхана Даурова, коли той не втримався і з тваринною хтивістю поліз до неї, Крістіни Бергер, зі своїми потворно жилавими, густо зарослими лапищами і якимось брудним, мов у мавпи, волоссям. Тоді Крістіна помітила, що штурмбанфюрер має дивну, можливо, награну властивість — то несподівано гнівно гримати, то так само несподівано, без найменшого переходу, глузливо реготати, що бентежило і збивало з пантелику співрозмовника, бо гер штурмбанфюрер аж ніяк не скидався на бездумного дурника, що посів високий пост лише завдяки впливовому протегуванню.

— Радий вас бачити, фрейлейн! — Штурмбанфюрер навіть підвівся з-за столу і пішов їй назустріч. — Не хвилюйтеся, тут вас ніхто і пальцем не торкне — ви не у замизканому бургомістраті. — Він щиро зареготав, та враз урвав сміх: — Вибачте мені, фрейлейн, якщо вам неприємний цей спогад. А воно, напевне, так! Що поробиш, грубішаємо й черствіємо за рутинною роботою, етичний лоск наведемо після війни… Запрошую вас, сідайте.

Крістіна Бергер у супроводі Хейніша підійшла до двох м'яких шкіряних фотелів, що стояли навпроти один одного перед письмовим столом. Всілася, випроставшись, у запропоноване крісло. Хейніш не сів за стіл, а вмостився в друге крісло, перекинувши ногу на ногу. Прямо перед Крістіною погойдувався його вилискуючий хромовий чобіт, її, попри лагідний тон штурмбанфюрера, попри його приязні, хоч і дещо грубуваті жарти, не полишали внутрішнє напруження і неспокій. У всьому рейху, мабуть, немає цивільного німця, який би спокійно заходив до управління імперської безпеки, то що вже казати про фольксдойче, які народилися й виросли за межами своєї батьківщини…

— Будь ласка, не нарікайте, фрейлейн, на те, що я так безцеремонно потурбував вас, — зичливо повів Хейніш. — Це ненадовго, і я певен, що ви не шкодуватимете.

— У вас є справа до мене? — запитала Крістіна.

— Ет! — недбало махнув рукою Хейніш. — Жодної справи! Поки що… Лише кілька незначних запитань. І ось перше: як повівся з вами мій ад'ютант Віллі Майєр? Нічим не образив?

— Що ви! Він поводився дуже уважно і виховано…

— Палите? Відмінні болгарські цигарки…

— Вибачте, але у нас в родині ніхто не палив. Правда, батько замолоду, я чула, полюбляв бавитися люлечкою, та після поранення куріння йому категорично заборонили.

— Тоді чи дозволите запалити мені?

— О, звичайно! Ви тут господар, а до тютюнового диму я звикла — пан бургомістр та його поліцаї палять не питаючись. Та ще бридку махорку! А у вас, мабуть, ароматні і приємні…

— Найвищого гатунку, — запевнив Хейніш і присунув на край стопу, ближче до себе попільничку. Він запалив і примружився, немовби від сивого димка. — Отже, поясніть мені, чому і як ви опинилися тут?

— Але ж мене привіз сюди ваш ад'ютант! — здивовано звела на нього очі Крістіна. — Я гадала — за вашим наказом…

— Мабуть, я неточно висловився. Не про це йдеться, фрейлейн. Тому повторюю: чому і як ви опинилися в нашому місті?

— Не розумію, пане майор, — явно розгубилася Крістіна.

— Штурмбанфюрер, — виправив її Хейніш. — Майор — то армійське звання.

— Сором казати, але я ще не досить знаюсь…

— Невдовзі знатимете… Ви народилися в Галіції, чи не так?

— Так, пане штурмбанфюрер.

— І жили там?

— Весь час…

— То чому ж опинилися аж тут, на Північному Кавказі?

— Якщо вас цікавить, то будь ласка… Історія моя коротенька, як і життя… У Галіції батьки оселились у німецькій колонії Найдорф, поблизу Дрогобича. Звідти нас усіх силоміць вивезли до Росії. Спочатку запевняли, що повезуть до німців Поволжя, а потім вирішили загнати ще далі — в глухий кут Казахстану. Під Шелестівкою, Ростовської області, наш ешелон потрапив під бомби німецьких літаків. Талі загинула… моя мати, — Крістіна похапливо витягла шовкову хусточку з вишиваними готикою ініціалами «К. В.» — Там моя мата й похована, в спільній могилі…

— Маю надію, ви розумієте, фрейлейн, що у вашій трагедії винні не німці, а більшовики, які відривають людей від рідних країв і домівок, — холодно мовив Хейніш, пильно стежачи за виразом обличчя дівчини. — Більш того, наскільки мені відомо, селище Найдорф не зачепила й випадкова німецька куля. Там зараз військовий госпіталь санаторного типу.

— Ми й не бажали їхати, але нас змусили. Спочатку загарбали все нажите працею майно, а потім і самих загнали у вагони для худоби…

— Заспокойтеся, фрейлейн, — Хейніш не полінувався, звівся і пішов до сифона. — Ось випийте склянку мінеральної води. Прохолодна!

— Дякую, пане штурмбанфюрер. Ви дуже уважні…

— Зараз ви маєте повну змогу повернутися додому…

— О, я думала про це. Та мені там було б дуже сумно і тоскно — ні рідних, ані знайомих… А кожна дрібничка нагадувала б моїх нещасних батьків… Я й від ешелону пішла світ за очі… Якийсь час жила і працювала мобілізованою наймичкою на хуторі колгоспу імені Калініна Ростовської області. Потім — знову примусова евакуація, втеча гнаних разом з худобою людей. Жах і згадувати… Лише мій вірний пес не покинув мене і боронив від лихих людей. Ось так я опинилася тут… На щастя, — вона раптом посміхнулася, — німецькі танки рухаються швидше, ніж неповороткі колгоспні корови. Танки випередили нас ще в степу. Всі, хто тікав до більшовицького тилу, панічно розбіглися хто куди. Худобу покинули напризволяще… А я рушила у це, вже німецьке, місто і одразу ж подалася до комендатури. Заступник коменданта Функеля гер Мюллер поставився до мене вельми прихильно і негайно забезпечив солідною роботою в бургомістраті. Я йому дуже вдячна — це справді шляхетний та уважний пан…

— Але чому це ви так квапились улаштуватися на роботу? — усе мружився за димком Хейніш.

Крістіна Бергер сумовито поглянула на нього і з гірким докором мовила:

— Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер? — Сльози в неї висохли, і вона навіть дещо визивно поглянула на Хейніша. В її очах жевріло неприховане обурення, та штурмбанфюрер волів його не помічати.

Він невимушено зареготав:

— Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.